Наша Державність

Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та народу

ПОЧАТОК

З того всього, що сказане, виходить ясно, яка це велика роля Церкви і Духовенства для загального ладу. Від виховної сили Церкви якомусь краю чи народі, від напружености виховної праці духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини. Бо від тієї праці залежать громадянські чесноти громадян. Бо хоч моральність Євангелія є одна й та сама і в приватному і в громадському житті, то все ж є чесноти і прикмети, що особливішим способом мають важне значення у сповненні громадянських обов'язків і у впливі одних на других, який більше проявляється в публичному, ніж у приватному житті. У правилах предкладаємо А.-Єпархіяльному Соборові цілу низку таких чеснот. Всі вони є пристосуванням принципів справедливости і любови ближнього. Цими двома чеснотами мусить громадянин, беручи участь у провідництві, відзначатися понад громадянином, що не виходить із границь приватного життя. До правильного орудування хоч би найменшої частини власти треба тих чеснот, яких вимагаємо від тих, що мають у руках провід. Це чесноти монархів і провідників.
 
У великій державі участь громадян у власти невелика, — обмежена до виборів і голосування, все ж нераз трудно у загалу громадян про таку горінь думки і серця, щоб кожен розумів і обминав усі загальні потреби. Люди бувають цілком несвідомі потреби чи браків тих прикмет. Деякі громадяни Америки, противні демократичному ладові держави (а такими аристократами в Америці є вже рідкі нащадки тих емігрантів з Європи, що перші прибули до Америки, або що там осіли перед століттям, або двома), склали колись цікаву анкету, якої метою було переконатися про інтелектуальний і моральний розвій громадян, покликаних конституцією до голосування і виборів. Та анкета мала доказати, що дуже велике число тих громадян має про державну конституцію і адміністрацію держави поняття не більш розвинені, ніж у 10-літніх дітей.
 
Поза Церквою є ще інституції, що є добрими школами громадянських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні стоваришення і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадянських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм. Але такою школою можуть вони бути тільки тоді, коли користуються повною свободою і мають якісь вироблені традиції, які їх членам накладають громадянські обов'язки, вимагаючи від членів чеснот і прикмет громадян. Родина буває в деяких країнах спільнотою, що обнимає не тільки батьків і дітей, але й цілі роди. Під батьківською властю голови родини остають не тільки його діти, нераз аж до смерти, але й брати і рідняки, що тримаються спільноти роду чи кляну за забезпечення різних у житті інтересів і потреб. Така родина є малою суспільністю. Може мати, мусить вона мати свої традиції, закони, звичаї, вироблені практикою довгих століть. Така родина була первісним зародком, з якого з часом повстали держави, бо такі родини природно, самим устроєм є давніші від держави, логічно попереджують державу. В деяких околицях Франції мають бути родини селян, що походять ще з часів Карла Великого, себто мають за собою одинадцять століть організації та традиції.
 
В країнах, де держава повстала сама з гри і розвою природних сил суспільства, себто де її початок не є перемога і здобуття краю через інвазію чужинців, держава повстає так, що первісна клітина суспільного життя, найпростіший елемент родини, батьки і діти, лучиться у весь організм родових спільнот, або громад. Коли громада має повну свободу, себто коли держава лишає людям ту свободу, якої вимагає сама природа завідувати своїм добром, виховувати своїх дітей і дбати про всі спільні справи живучих разом людей громади, може ставати знаменитою школою громадянських чеснот. Кожний найменше освічений, найменше здібна людина може легко дійти до поняття відповідальності за те поступування, що відноситься до добра всіх у громаді, та до дбайливости про те добро. У громадському житті пізнає кожний, як це важна справа справедливість, чесність в орудуванні спільним грошем, ощадність у видатках громади, відповідальність за голосування, котрим вибирається чи війта чи громадську старшину, яка це важна прикмета — та цивільна відвага, яка велить щиро свою гадку сказати, коли йде про загальне добро, або співгромадян остерегти, напімнути, а коли треба, то й скартати. Кожен учиться оцінювати авторитет, якого частина в ньому самому, послух для того авторитету, обов’язковість, тощо. Одним словом, усі цивільні чесноти в тому масштабі, в якому показуються в громадському житті, є образом того, чим ті самі прикмети повинні бути в державному житті.
 
Тому в устрою Батьківщини, мабуть, найважнішою справою буде: запевнити громадам якнайбільшу свободу. Чи лучити громади у більші спільноти, волости — це питання, на яке можна відповісти тільки на основі дуже дбайливих дослідів громад і їх життя. Громада, майже так як родина чи роди, є спільнотою примітивнішою від держави, повсталою перед нею, бо відповідає природному прямуванню людей, що разом на якійсь території живуть, щоб упорядковувати спільні свої справи.
 
Ще є і третя школа громадянських чеснот і третій рід більших ще цивільних спільнот, які неначе автоматично, себто з природи, видає зі себе людство. Люди мають природну потребу лучитися зі собою для осягнення тих цілей життя, яких одиниці, лишеній самій собі, трудно осягнути, в яких і громади не можуть нічого зробити. З самої природи людство подібне до ріллі, що видає зі себе цілу фльору різних добровільних спільнот, які служать прерізним потребам і бажанням одиниць. Та фльора відповідає природі людей, тому і в кожному народі вона трохи відмінна: часом буйна і пишна як фльора тропічних країв, часом скупа і марна як у північних краях. Не можна не признати, що людина мусить мати свободу лучитися з іншими в усіх справах, у яких має право поступити самому. Що людині вільно робити в приватному житті, в тому вільно їй лучитися в спільноту з іншими. Провідна влада мусить тієї свободи боронити, давати їй напрям, помагати їй і причинятися культурою ріллі до кращої продукції тієї фльори стоваришень і спільнот. Немає сторінки людського життя і немає людської потреби, яка не могла б стати предметом якогось товариства. Ті товариства мають різні назви. Синдикатами називаються товариства, заключені для правної оборони і процесів. Тому в синдикати лучаться робітники, щоб здобути свої права від патронів, а здобувають їх не тільки дорогою легальною, але й дорогою революції. Тому синдикалізмом називається також система революційних організацій робітників.
 
Усі ті прерізні товариства і спільноти родяться з добровільної ініціятиви одиниць. Людина є єством суспільним (- зоон політікон -), як каже Аристотель, себто має природний інстинкт, що каже йому шукати подібних до нього людей. У тих спільнотах чоловік шукає заспокоєння потреб, яких не заспокоює ні родина, ні держава. Вони запевнюють чоловікові взаємну поміч, раду, спільність у змаганні праці, вони повстають поза діланням державної влади і мають свою самоуправу, власну організацію, яка тим сильніша і здоровіша, чим більше пристосовується до природи. Вони є під наглядом держави, держава регулює їх взаємні відносини, перестерігає перед незаконними злуками, або перед незаконним поступуванням існуючих злук і лучить їх усіх опікою, наглядом і проводом у свою єдність. Тому вони не тільки не є противні меті державного життя, але навпаки, помагають у її осягненні. Вони такі різнородні, як різні бувають цілі, задля яких люди збираються в товариства. Є, чи можуть і повинні бути, спільноти рільничі, промислові, торговельні, наукові, літературні, мистецькі, кооперативи і синдикати різних фахів і працівників. Крім тих усіх спільнот людської суспільности, що мають природне право до свободи, сама верховна влада накидає силою суспільности цілий провідний апарат. З розділом власти на більші і менші відділи: райони, повіти, области тощо, які всі тим краще сповняють своє завдання, чим більше під проводом центральної влади шанують права свобідних суспільних одиниць і помагають їм до осягнення їх законних і правильних цілей. Організація наближується до організму тим, що всі колеса і колісцятка, з яких складається суспільне життя народу, уміє мудро провадити, не нарушуючи нічим їхньої природної свободи і допомагаючи їм успішно в осягненні того, на що їх сили не вистачають.
 
Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести батьківщину, задержуючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибирані чи вишукувані ті провідники, в цих питаннях різняться поміж собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Ролю висувати на перший плян і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публична опінія.
 
Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвою, від традиції, яким способом у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загальноприняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чеснот, і коли нарід своїм життям і молитвою заслугує на благословенство і поміч Неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післанництво, себто проповідає Євангеліє і освячує нарід та за нього молиться, ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умовин немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці нездібні на провідників, які тим самим приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публичну „опінію загалу", яку самі через пресу викликують і обробляють, а не принимають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлювані потреби поодиноких фахових груп людей заступають нераз цілком на обмані оперті гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а переваги слабших і менше здібних, а систему такого хаосу, що веде до конечного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівности. І розвагу заступають демагогічними кличами, волю заступають пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливости представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не зносять, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претенсією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть супроти братів — і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не признають; моральністю для них самоволя, законом для них безправство.
 
Для якого ступеня український нарід потрапить, коли Бог йому дасть рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і ненарушимість національних границь Батьківщини, та викинути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, себто Духовенство Галицької Области, мусимо виконати свій обов'язок і старатися всіми силами причинитися і молитвою, і радою, і, оскільки приймуть наші брати нашу співпрацю, ділами помагати їм у праці, на яку не є приготовані. Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечне потрібних до розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло п'ятно неволі, з якого не легко буде Українцям духово отрястися.
 
Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдности, або розглянути всі доосередні і відосередні сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.
 
На чому ж опреться єдність хати? На національній єдности. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати — одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, як її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід. Безперечно, єдність мови є зв’яззю, що лучить людей, але не все лучить їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і собі взаємно ворожі, які вживають одної і тої самої мови: у Великій Британії — Англійці, Шкоти, Ірляндці. До цього ж англійські домінії і З'єдинені Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійської мови і, може з виїмком Ірляндії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різних мов, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швайцарія. Історія з'єдинення в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національности, як і історія з'єдинення Італії в один нарід і державу, вказує, як одна мова через два століття може не бути достатньою причиною до з'єдинення в одну цілість тих, що нею говорять.
 
Крім мови, конституційним елементом національности буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним. Скільки такого хотіння в українському народі, досить трудно сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших по собі самим. Гарячий патріот має не тільки тієї природної стихійної, але й свідомої волі стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само розположені будуть усі Українці.
 
Змагань виробити таку волю, або освідомити в інстинкті дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах.
 
Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь.
 
Яке буде положення на Великій Україні, тепер, після 20-ти літ большевизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився з увагою на те, як те самостійництво трудно приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійности, той буде побоюватися, що від Полтави минули за довгі літа, щоби відразу можна було стерти їх пятно. Інстинкт національности та стихійна воля народу появилася, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою У. Н. Р., то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціяльно соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу «ірраціональним», і так назветься повстання, бо мусіло бути в повній мірі ірраціональним, коли в такому короткому часі довело до руїни своєї держави.
 
Чи під больщевицьким режимом не змоглися, може ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть поміж тими людьми, що найщиріше хотять бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця, має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?
 
Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з'єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних сварів, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч, теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таке легке, як є тепер.
 
ПРОДОВЖЕННЯ
 

                                                                                          Писав в грудні 1941 р.
                                                                                               +Андрей
                                                                                               Митрополит