Наша Державність

Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та народу

ПОЧАТОК

Що Церква чи Церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов'язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Заки дитина виросте на громадянина, свідомого усіх своїх обов’язків, супроти Бога, родини, ближніх і Батьківщини, заки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і повноумний чи повномудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу суспільність, увесь нарід?! Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття. Культура, плекання тих овочів, якими є людські одиниці, є така, що тільки у виїмкових і рідких випадках удається виплекати яблуко цілком здорове і шляхотне. Навіть при старанній культурі, при оброблюванні землі за всіми приписами огородничого мистецтва кожне яблуко є трохи зігниле і треба без кінця зусиль на те, щоб дійти до малого числа здорових і гарних овочів. І це цілком природне, бо в кожній деревині і в кожному овочі є щось із тієї їді, що в народах складається на елементи розкладу, щось із того, що веде народи і держави у руїну.
 
А все-таки, праця Церкви, хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним! Кожної днини у християнстві досвідчуємо ту силу Євангелія. Вона спричинює, що, читаючи напр. писання людей з V—VI ст., що жили в Єгипті, в глибокій, недоступній пустині, відразу, від першого речення пізнаємо в них рідних і близьких нам братів. Церква найбільшого багача і найбіднішого жебрака, могутнього царя і малого жовніра так лучить в одно, що на них здійснюється та воля Христа Спасителя, що прийшов Божих дітей, роз'єднаних і розкинених, зібрати в одно (Йо. 11, 52). Того єднального впливу Євангелія повинен і український нарід досвідчити в цій такій важній добі своєї історії, в якій треба йому єдности, як ще ніколи передше.
 
Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур взаємно собі противних, майже собі ворожих: східньої і західньої. А що належать і до різних віросповідань, можна б поважно побоюватися, що й Церква не зможе супроти тих роздорів виявити в українському народі своєї єднальної і примирної сили, сповнити свого післанництва.
 
Треба нам також признати, що деякі симптоми роз'єднання, які спостерігаємо в усіх віросповіданнях і Церквах, до яких Українці належать, кажуть боятися, що відосередні сили, сили роздору і роз'єднання, можуть показатися і в релігійному житті більшими і сильнішими, ніж доосередні, єднальні сили. Зрештою, не що інше розірвало і розділило на частини Христову Церкву, як та перевага відосередніх сил, яких так багато в людстві.
 
Більшість українського народу належить до Православної Церкви і більше ніж 200 літ була до краю підчинена проводові неканонічної і нецерковної, а царської інституції петербурзького т. зв. Святішого Синоду. Друга частина українського народу зірвала зв'язки із Православною Церквою і утворила Автокефальну Українську Церкву, яка духом ще має вірних собі, може, більшість Українців на Великій Україні. Третім віросповіданням Українців є т.зв. Греко-католицька Церква. До неї належать ті з Українців, які, зберігаючи всі передання і звичаї в обрядах, в літургійній мові і церковній дисципліні, визнають вселенську віру і піддаються верховному проводові Римського Престола. Є в Україні і поважне число Українців-католиків латинського обряду, себто зукраїнізованих колись Поляків, або потягнених до віри і західнього обряду Українців. Вкінці є і поважне число різних сект, які всі вийшли з т.зв. протестантизму і між собою різняться більше, або менше.
 
Мало який нарід так у релігійному житті поділений, як наш нарід, а в тих поділах живуть і діють глибокі антагонізми, що ціле людство роз'єднюють на табори, які вічно між собою ведуть завзяту нераз боротьбу і себе взаємно вважають майже за крайніх ворогів. Такі антагонізми, як ті, що ділили Византію і Рим, Москву і Європу, Схід і Захід, католиків і протестантів, зібралися на українських землях, щоб братів, дітей одного народу й одної землі, роз'єднати і впровадити між ними роздори, ворожнечі, і взаємні, виглядає, безконечні непорозуміння. Усі ті антагонізми защіплені на різности держав, до яких належали Українці, та на різних, може, етнографічних типах чи расах, з яких змішання перед віками повстав український нарід, і лучаться з тими відосередніми силами, що, може, ще дрімають на дні української психіки. З цього виходить, що кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя причинятися до множення елементів єдности. Виглядає, що в цьому твердженні немає ніякої пересади.
 
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли Українці-самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшої єдности. Тієї єдности Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов'язок і від сповнення того обов'язку залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням і те ділання мусить вести до єдности. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности.
 
Ту релігійну єдність, може, дасться осягнути легше, як могло б видаватися, бо нас усіх, себто всі різні віросповідання, ділять не питання особисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, не суспільні різниці кляс чи маєткового стану, не різні програми — все те поміж нами або одно й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях. Різні українські політичні партії роз’єднані важкими питаннями про державний устрій, роз'єднані бажанням впливу на маси, волею переперти якісь свої, а не глибоко і всесторонньо обдумані політичні і суспільні переконання. Ніщо подібне не роз'єднює віросповідань і Церков України. Нас роз’єднюють питання, що були актуальні 1000 або 500 літ тому назад між Византією і Римом, між Римом і Германією чи Англією, зв'язаних з ними «істинно-русскіх» буде в нас довше тривати й мати актуальніше значення, ніж у Москві?
 
Супроти цього ми, греко-католики чи православні (так називаємося в обряді) вселенської віри, з уваги на добро наших вірних, простягаємо руку до згоди і всім Українцям предкладаємо програму релігійного помирення. Під такими умовинами: Кожен із нас, або радше — кожне віросповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Дальше не годиться іти, бо релігія, хоч яка вона важна в народному і державному житті, це справа з Всевишнім Богом. Тут іде про наші обов'язки супроти Бога, про послух Його св. Законові, про службу, що Йому належиться, — Всевишньому і Всемогучому, в котрого руках доля народів. Поступати все за веліннями совісти, — це обов'язок, до якого ми всі мусимо признаватися, який мусимо сповняти без уваги на віросповідання, до якого належимо. Віру в Його святе Об'явлення, в небесне походження Євангелія зробити залежну від яких-небудь людських міркувань, це було б провинюватись проти Всевишнього Бога, це було б негідне й недоцільне поступування.
 
Поза тим, що є велінням совісти, широке ще поле лишається до взаємних уступок. У розв'язці питань, як далеко ті уступки можуть іти, треба українським Церквам і віросповіданням самим рішати, не лишати рішення чинникам українському народові чужим, а може й ворожим. І в тому треба добре обдумати, що нам совість дозволяє.
 
Дивним збігом обставин Церкви, установлені на українських землях находяться по чотирьох століттях у такому самому положенні, в якому вони находилися в другій половині XVI століття. Єпископи тодішньої Київської Провінції, що обнимала усі українські землі, з Холмщиною, Підляшшям і Поліссям та з Білою Руссю, піддані дотіль царгородському патріярхові, знайшлися в такому положенні, що зрозуміли конечність зірваним з царгородським престолом.
 
Від сотки літ єрархи того престола були стало покірними слугами турецької влади. Київську Митрополію занедбували вони, а являлись на Русі через своїх делегатів тільки на те, щоб збирати данину і церковні податки. Хаос у нашій церковній Провінції був дійшов до крайности, а наші єпископи не мали надії, щоб могли дістати з Царгороду якусь поміч до віднови й реорганізації. Сам патріярхат царгородський переходив від близько півтора століття дуже глибокі й тяжкі потрясення. На патріяршому престолі що кілька літ заходила зміна. Від здобуття Царгороду Турками (29У.1453) до кінця XVI ст. патріярхат 30 разів переходив із рук до рук. Турецькі султани, ставши спадкоємцями византійських імператорів, хоч патріярхам залишали досить свободи в завідуванні Церкви і навіть у цивільних справах, то безоглядно, задля якої-небудь причини, скидали патріархів із престола. В тих 150-ох літах на двадцять чотирьох патріярхів чотирьох за трьома наворотами засідало на патріяршому престолі, трьох за двома наворотами, десять разів патріярх був скинений з уряду, багатьом самі Греки закидали симонію. Такса за потвердження вибору, якої вимагали султани, кілька разів побільшувалась із 500 золотих монет на 1000, а відтак на 3000. Кандидати на престол взаємно випереджувалися в обітницях додавати до тієї суми добровільні жертви, щоб стягнути на себе ласку султана.
 
Те все сильно було підкопало авторитет царгородських патріярхів на Русі, бо коли зубожілій грецькій Церкві трудно ставало оплачувати належимости і дари за потвердження вибору, патріярхи безнастанно висилали своїх делегатів для збирання датків і різних такс від наших Єпископів і народу. Сильно підкопало авторитет Царгороду і те, що коли Іван Грізний звернувся був до византійської Церкви про потвердження титулу царя, патріярх з одним митрополитом сфальшував декрет собору византійської Церкви, отримавши від царя за грамоту відповідну суму грошей. Коли цей обман вийшов на денне світло, патріярх вправді був скинений із престола Собором, на якому засідало 60 єпископів (15.1.1565), але ціла подія не могла не понизити авторитету „екуменічного" патріярха.
 
Але більше може ще, ніж усі ті промахи, до упадку авторитету Царгороду причинилося утворення російського патріярхату. Бо було воно з боку Царгороду майже зреченням своєї влади в користь Москви. Вже від хвилини, коли не стало в Царгороді васілевса, забракло влади, що мала в византійській Церкві незвичайно важне значення, важніше від самого патріярха. Цар назначав і скидав патріярхів, зберігаючи щодо назначення тільки формальний вибір синоду. Від якого-небудь рішення патріярха сторони могли завсіди відкликуватися до вищого трибуналу царя, що й у теорії багато признавало за канонічну інституцію (пор. Валсамон, Р. G. 137,1311). Коли московський великий князь Іван III оженився з наслідницею Палеоголів Зоєю (1472), почала московська Церква вважати себе за наслідницю царгородської. А коли Іван IV Грізний коронувався на царя (16.1.1547), то достоїнство царя вимагало неначе достоїнства патріярха в Москві. Борис Ґодунов старався добути те достоїнство від антіохійського патріярха Йоакима, що збирав на Русі і в Московщині милостині (1556), а коли та перша спроба не вдалася, дістав згоду царгородського патріярха Єремії, присутнього тоді з таких самих причин, що і Йоаким у Москві.
 
Утворення патріярхату в Москві було другим важним кроком в обнятті Москвою спадку по Царгороді. Від тієї хвилини в усіх прихильників московської Церкви почалося говорити про Москву як про „третій Рим" і всувати московського патріярха в відому і часто византійськими богословами і каноністами повторювану теорію т. зв. пентархії, яка представляла Церкву як тіло з п'ятьма головами, в яких резидувала верховна влада над цілим християнством. У тій пентархії заступала Москва неначе місце Риму, а безпосередньо і місце Царгороду. Вимагаючи від Царгороду признання й одобрення московського патріярхату, не могли тієї претенсії ясно висказувати, тому й не могли осягнути признання московському патріярхові першого місця поміж східніми патріярхами і мусіли вдоволитися п'ятим місцем після єрусалимського, признаного Москві на двох царгородських Соборах (1590 і 1593).
 
Коли так справи стояли, себто коли ціла російська Церква довершила своє унезалежнення від Царгороду, чи ж зі сторони нашої київської єрархії не була оправдана воля піти частинно за прикладом Москви, себто усунутися від власти Царгороду, — але зробити це не так, як Москва — в дусі самолюбства й імперіялізму, а в дусі християнської покори й авторитету, себто усунутись з-під власті Царгороду та піддатися власти Риму? Наші владики були тим більше оправдані так зробити, що найкращий каноніст і правник Східньої Церкви, антіохійський патріярх Теодор Валсамон (XII ст.), зрештою противник Риму, як антіохійський патріярх гарячий прихильник пентархії в значенні цілковитої рівности всіх п'ятьох патріярхів, мусів усе-таки між ними признавати ту різницю, що тільки від присудів Царгороду і Риму не признавав відклику до ніякої іншої вищої інстанції (пор. Р. G. 137, 1307).
 
Усі православні єрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічну звязь, яка єпископа чи митрополита в'яже зі своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, византійської Церкви і Римського Престола, єрархи Київської Митрополії пригадали собі, що коло 100 літ вперед, за митрополита Ісидора, ціла византійська Церква з царем Палеологом, царгородським патріярхом і всі ми представниками византійської Церкви проголосили як правду Богом об'явлену, що Римський Архієрей між Москвою і Польщею, може між російськими словянофілами і западниками. В цілісенькій нашій літературі майже сліду немає дискусії про ті проблеми. Ми приняли на слово і дорогою спадку від зовсім чужих нам світів роздори, зроджені з тих проблем. Чи ж любов Батьківщини, спільне добро і спільний інтерес цілого нашого такого бідного й поневоленого від кількох століть народу не була в нас сильніша від усіх тих спорів? Чи ж теорія російського слов'янофільства має над цілою Церквою правдивий примат судовластя. Той Вселенський Собор, який за вселенський усі Греки годі признали, відбувся у Фльорентії в літа 1438/1439. Декрети того Вселенського Собору підписав митрополит Ісидор і рішенням того Собору українська Церква залишилась вірною так, як це в тих обставинах було можливо. Москва з в.князем Василем зірвала тоді канонічну звязь, що лучила її і піддавала під судовластя київських митрополитів.
 
З перебігу цілої історії українські єрархи Київської Митрополії прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов'язок відірватися від царгородського престола, що таким своїм поступуванням роблять тільки те, що царгородський престол зробив під патріярхом Керуларієм. Хибний крок патріярха вони тільки направляють, бо, рішаючи зірвати канонічну звязь із Царгородом вони піддержують чи наново нав'язують звязь із Вселенською Церквою і її зверхником Римським Архиєреєм. Зриваючи звязь із Царгородом, зробили це не в імені цілковитої независимости кожного митрополита від вищої влади (такої засади християнська Церква ніколи не признавала за правильну), зривали її не в ім'я самолюбства, не в дусі бунту, а в імені послуху й покори.
 
В подібному положенні находяться сьогодні єрархи Церков на українських землях. Можуть думати не без причини, що залежність від московського патріярхату не дасться погодити з їх обов'язками супроти свого народу. Залежність Церкви від Москви мусіла б навіть при найбільшій зичливости патріярхату зробити Церкву, а через те й проповідь Євангелія підозрілою українським патріотам. А єпископові зірвати звязь зі своїм зверхником, це річ, котру ціле церковне передання осуджує, коли воно зроблене в імені самолюбства і в імені невідомої Церкві засади незалежності кожного єпископа. Таке положення буде для єрархів по українських землях нагодою розглянути положення Церков і цілої церковної історії. Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх попередники у XVI столітті. Греко-католицькі єпископи, себто українські єпископи, тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї єрархії XVI століття. Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Олексадром II, себто якби не одинокий у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим хотіли його мати його єрархи в XVI ст., цебто було б вірне переданням митрополита Ісидора, царгородського патріярха Йосифа і цілої византійської Церкви, що приняла за догмат віри примат судовластя Римського Архиєрея. Воно було б зберегло обряди, звичаї, національне передання, так як ми Його зберегли, було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об'явлення. Ми, що зберегли передання української єрархії XVI ст., стверджуємо, і її рішення принесло нашому народові і Церкві необмежені добра. Через злуку з Вселенською Церквою і західньою культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст., є доказом цього, є нашим оправданням перед усіми закидами, які нам роблять. Бо вороги нашої Церкви, які під кінець XVIII і продовж XIX ст. уживали нагайки і кнута до відірвання нашого народу від єдности зі Вселенською Церквою, уживали і наклепів, щоб нашим вірним представити працю наших попередників і нашу як шкідливу і противну національним потребам Українців.
 
Коли під час великої війни царські війська заняли Галичину, багато Українців і самих Великоросів могло переконатися, до якого ступеня було фальшиве все те, що в російській церковній літературі про нас „уніятів" писали. В безконечних брошурах і статтях по різних часописах і журналах усе уніяти були представлювані як зрадники своєї Церкви і народу та просто повторювано твердження, що уніяти затратили обряд і національність. Були в царській армії Українці і щиріші Росіяни, що просто признавалися до того, що так про нас думали, і були здивовані, як бачили, що ми в обряді не вживаємо польської мови і що зберігаємо обрядові приписи точніше від самої синодальної Церкви. Коли після 25-ти літ російська армія знову заняла наш край, другий раз могли і Українці і щиріші Росіяни переконатися про наклепи, стало і з розмислом поширювані проти нас у цілій російській церковній літературі. Сьогодні можемо сказати, і тисячі Українців потвердять правду того, що твердимо: організація нашої Церкви є цінним добром українського народу; вона для народу є цінною і великою силою.
 
Єрархи на українських землях поставлені сьогодні в тому самому положенні, в якому були поставлені під кінець XVI століття. Коли хотять розв'язати по-Божому і для добра українського народу проблеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро і без упередження досліджувати, щоб всесторонньо здати собі справу з того, які наслідки принесло нашій Церкві рішення єрархів XVI століття. А можна сказати, що коли б архієреї на українських землях мали над тим застановлятися, як помогти свому народові розбудувати всенаціональний моноліт, навіть тоді, коли не було б історії й історичного оправдання з'єдинення Української Церкви з Західньою, на першому місці архієреї мусіли б собі знайти спосіб між собою з'єдинитися. Між тими архієреями одні підчинені московському патріярхатові, інші зірвали з ним, але разом із ним і зі сущною в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до польської автокефальної Церкви чи автокефальної Церкви в Г. Г., або, зриваючи з нею, піддаються московському патріярхові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріяршої влади, а принимають тільки ту, до якої обов’язує вселенська віра. Усі ті архієреї, що хотіли б успішно для свого народу працювати, мусіли б думати проте, щоб якимсь способом між собою поєднатися.
 
Усі признаємо і проповідуємо як правду Богом об'явлену, що Христова Церква є одна. Самому поняттю Церкви противиться поняття церковної власти так розділеної, що в кожному архієреєві, в кожній єпархії чи церковній провінції є частина тієї власти, незалежна від цілого організму Церкви. Організація, яку Христос дав Своїй Церкві, мусіла бути така, щоб усіх єрархів, як і всі народи світу, так у одно зв'язати, щоб та організація могла сповнити завдання Христа, «щоб Божих синів, що були розсіяні, зібрати в одно» (Йо. 11, 52). Христос мусів Своїй Церкві надати таку організацію, щоб мала силу і прикмети правдивого організму. Завдання її було таке безконечне і, супроти упадку людства, таке важке, що вимагало побудування на природних прикметах людства. Те людство, здегенероване внаслідок первородного гріха, було затратило всякі сліди духової єдности, було купою піску, в якій кожне зеренце не тільки незв'язане органічно з іншими, але й у боротьбі з іншими. Бо коли стан людського суспільства деякі філософи описують як боротьбу всіх проти всіх, то в тій дефініції є щось із правди. Може не конечне до слова „всіх", себто не кожна одиниця є в боротьбі з іншими, і не з природи, а після упадку. Людство впало до того ступеня, що більші, або менші суспільні одиниці, часом осібняки, часом родини, а вже певно більші суспільні групи вічно поміж собою ведуть війну. Треба було того одинокого людського генія, в якому були укриті всі Божі скарби розуму і мудрости (Кол. 2, 3), щоб сотворити плян віднови й відбудови затраченої гріхом єдности людства. Що така велична ідея не могла здійснитися в одному чи кількох поколіннях, що не могла здійснитися в одному народі чи расі, це річ очевидна. Але не менш очевидне й те, що така була і є ідея Христа. Кожна Христова ідея о такі безмірні безконечности віддалена від думки людей, що не то одна людина, але й усі наймогутніші генії людства, якби їх зібрати в один ум, не могли б усіх думок і ідей Христа зрозуміти і обняти. Так само, як не уміли б, не змогли б обняти і зрозуміти пляну поступування, наміченого на десятки, а може й сотки століть.
 
А таким є плян єдности, який мав Христос. Він здійснений чи здійснюваний від 20-ох століть, але в якій маленькій частинці, як далеко ще до повного здійснення, коли, очевидно, те повне здійснення не до осягнення тут на землі, а можливе тільки у вічности. А мимо всього метою Христової праці є, без сумніву, єдність людей і початковим здійсненням тієї єдности є єдність Церкви. І, без сумніву, найвищим бажанням Христа, тим бажанням, у якому всі скупчувалися, яке є синтезою всіх Христових бажань, є те, яке висказав у Своїй архиєрейській молитві перед мукою: «Та не тільки за них я благаю, але й за тих, що за їхнього слова увірують у мене, щоб усі були одним, як Ти, Отче, в мені і я в Тобі, щоб і вони були в нас одним, щоб увірував світ, що Ти мене післав» (Йо. 17, 20-21). Христос виразно каже, що людям „передав" Своє діло, Свою науку, Свої Таїнства, «щоб були одним як і ми одно» — «я в них, а Ти в мені, щоб були досконалі в одно». Коли Христос так бажав єдности, то неможливо, щоб те Його діло, яке Він називає Своєю Церквою, те діло, через яке і яким Христос мав дійти до Своєї мети, та Церква, яка мала здійснити ту мету і над тією єдністю працювати, була так побудована, щоб звязь поодиноких її частин зі собою була слаба і так легко давалася розбивати?
 
Коли дивимося на ціль Христа — з'єдинити ціле людство в Своїй Церкві, то наперед, себто ще не питаючи Євангелія й Апостольського Передання про єдність, яку дійсно, історично Христос дав Своїй Церкві, зі самого наміру Христа, який, очевидно, висказаний у Євангелію, мусимо сказати, що та єдність Церкви мусить бути досить сильна, глибока, щоб в одно зв'язати всі народи світа, та єдність мусить бути вселенською єдністю, або, іншими словами, характеристична прикмета Христової Церкви — єдність є з природи речі злучена з другою прикметою тієї Церкви — вселенськістю.
 
Могло б видаватися, що національні Церкви будуть мати єдність у вищому ступені, ніж Вселенська Церква. Вони ж до прикмети єдности Христової Церкви додають єдність, яка лучить членів народу в одно — національність. Якщо йде про ті національні Церкви, що є частинами Вселенської, то можна сказати, що вони дійсно дають свому народові якусь єдність сильнішу від тієї єдности, що повинна і може лучити між собою всі народи світа. Але якщо іде про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевнюють своїм народам просто ніякої єдности, може навіть вони причиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі.
 
Цього учить нас історія. Візьмім кілька прикладів: Протестантизм, виразно національна Церква, в останньому столітті так розбився, що з нього повстали деномінації, — як кажуть американці, — віросповідання без числа. Можна майже сказати, що трудно знайти кількох протестантів, яких релігія лучила б у одно. Під впливом протестантизму нарід розбивається в порох, затрачується всяка духова звязь, що лучить одиниці у якісь більші спільноти. Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо себе саму називала також вселенською. Та нелогічність вправді робила можливим відчитування, в добрій вірі, нікейсько-царгородського символа віри, вона дозволяла теж російським патріярхам, прихильникам православія, самодержавія і патріотизму „єдиної неділимої" вважати себе за виїмково високо духово стоячих християн. З поверховного досліджування єдности православної російської Церкви можна було думати, що вона з Божої волі є одною і що дійсно єднає в одно всіх Росіян. Та так могло видаватися тільки тим, що поверховно думали. Існування розколу і сект, які множилися з кожним століттям, доказували, що та духова і церковна єдність російського народу була тільки піддержувана рукою автократа і його уряду „святішого синоду". З хвилиною упадку царату показалося, що російська Церква не мала такої єднальної сили. Вона в повному значенні слова розпалася на куски, яких не місце вичисляти, бо це явище загально відоме. Так у Росії як і за границею православні російської Церкви так розмножилися, що Великороси, які розсіяні по світі, всюди, де їх тільки кільканадцять, між собою різняться канонічною приналежністю до різних Церков.
 
На жаль і на наше нещастя українська Церква ділить з російською ту недугу і та недуга доведе нарід до повної руїни, якщо представники українських Церков не знайдуть способу поєднатися. Те розбиття є тим сумніше, що воно не тільки є для християнства, представленого в Україні різними напрямами й віросповіданнями, цілковитим браком єдности і єднаючої сили, але й тим, що таке християнство, або християнство так представлене, ділить і розбиває. А це на підставі ось таких цілком основних принципів: Усі християнські віросповідання признають засаду, що не годиться християнинові, а тим більше душпастиреві зривати звязі, яка його лучить із Церквою. Всі Церкви признають за тяжкий гріх проти християнської праведности гріх „розколу", схизми. Такий стан, у якому різні віросповідання повстали з якогось одного колись розділення-роздору є наслідком якогось первісного розколу-схизми — триває і дальше між прихильниками різних віросповідань (хоч і несвідомо і без провини їх) та дальше їх розбиває. Тієї недуги — розколу набрався український нарід з обох боків: від Византії і від Москви. Та недуга появляється передовсім тим, що рідного брата людина, зрештою шляхотна і добра, назве ворогом, коли він тільки іншої думки. Гетеродоксів ненавидять усі розкольники, а ненавидять тому, бо й несвідомо пригадують їм недугу.
 
Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, мусять позбутися того духа розколу і ненависти, який спричинює, що Українець Українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб можемо, щоб помиритися і в собі самих поборотиуха розколу і ворожнечі супроти братів. Наші єрархи, поставлені історичними обставинами перед питанням зірвати канонічну звязь, яка їх лучить із тими Церквами, до яких належать, мусять зробити це так, щоб тієї звязі не зривати дорогою розколу, не зривати в ім'я самолюбства чи імперіялізму, а в ім'я любо-ви, християнської покори і церковного авторитету. Мусять також і на те уважати, щоб, зриваючи канонічну звязь, не затрачували того, що в тих матерних Церквах було вселенське, здорове і благодатне, а тільки те, що в тих матерних Церквах могло бути противне вселенській вірі і апостольським Переданням.
 
Очевидно, ми, греко-католики чи Українці вселенської віри і византійсько-словянського чи схід-нього обряду, стоїмо на тому від Берестейського Собору, що наша тодішня єрархія правильно поступила, зриваючи з Царгородом і Москвою, а при-нимаючи вселенську віру і піддаючися Римським Архієреям. Три і півстоліття нашого національного досвіду при найтяжчих умовинах доказують це. І коли Боже Провидіння так зарядило, що поміж Українцями, бажаючих здійснення нашого національного ідеалу соборної, самостійної своєї Хати є всі Українці західних українських областей і коли вони в патріотичних почуваннях є неостанніми, а навіть бажали б бути першими в жертвах, то Українці інших віросповідань повинні з цього скористати і з нашого прикладу навчитися направити браки й хиби, накинені нам довголітньою неволею, а єрархи різних православних Церков повинні піти за прикладом наших єрархів з XVI століття.
 
Таке глибоке переконання всіх Українців вселенської віри, — з виїмком, може, людей малої, або ніякої віри. Таке наше переконання, — не тому, що може вважаємо себе за найліпших; ми свідомі своїх браків, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати. Простягаючи руку до помирення, запрошуючи наших братів до обговорення релігійних справ, ми готові до уступок, до всіх можливих, на які совість нам дозволить. Нехай переконають нас про те, що ми в XVI ст. зірвали канонічну звязь із Царгородом в дусі самолюбства і розколу. Хай переконають нас, що російська віра є вірою вселенською, хай докажуть нам, що ми від тієї віри відступили і що ми є єретиками, хай покажуть на Вселенський Собор, який учить, що Преч. Діва почата в первородному грісі, що Римські Архиєреї відірвалися від Царгороду в дусі розколу і самолюбства та впали в єресь, і тоді признаємо їм слушність.
 
Але коли ми їм докажемо, що православіє, якого їх учив московський Синод, є тільки частиною вселенської віри, що має примітки правдивих єресей, признаних самим митрополитом Могилою і цілою Українською Церквою XVI ст., коли їм викажемо, що московський Синод впроваджував їх у блуд, що в їхніх богословських школах формальні єресі представляли як науки Православної Церкви, хоч не могли доказати, якими Вселенськими Соборами ті науки були проголошені, коли ми їм викажемо, що російська синодальна Церква накидала духовенству обов'язок доносити до поліції на християнина, який у сповіді обвинувачував себе з гріха проти держави, коли їм докажемо, що поняття синодальної Церкви про саму Церкву є таке, що більше роз'єднює ніж єднає, коли докажемо, що в духовних академіях російського царства викладали учителі напівпротестанти науки православні, коли їм на багатьох прикладах викажемо, що синодальна Церква наклепами проти нас, уніятів, вироблювала в них ненависть до рідних братів, коли з історії православної Церкви від упадку царату покажемо, скільки в ній було тієї недуги, роз'єднюючої недуги руїни, розколу, і якої треба нам, Українцям, передовсім боятися, — тоді нехай будуть щирі самі зі собою та хай приймуть руку, витягнену до помирення. На такому помирені не ми, а вони самі більше скористають. А передовсім скористає весь нарід. При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престола до достоїнства патріярхату, ми ж будемо канонічно підчинені тому патріярхатові, коли той патріярхат признає вдасть Вселенського Архієрея, а цим патріярхом буде хтось із їхніх єпископів, а не наших. А зискають передовсім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати. Вони скористають ще і в тому, що в церковній єдности будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. Із будови одної, святої, вселенської, апостольської Церкви будемо могти учитися і досвідчати, якою повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність українського народу.
 
                                                                                          Писав в грудні 1941 р.
                                                                                               +Андрей
                                                                                               Митрополит

(декрет читано на Арх.Соборі 1942, опубліковано в Арх.Відомостях, ч.2, 1942)