Головна » Статті » Духовність

Раб Божий чи Божа дитина?

Ось уже довший час триває полеміка щодо перекладів українською мовою різних літургійних термінів, слововживання тощо. Зокрема  багато написано про те, ким ми, як християни є і якими маємо бути. Йдеться про нашу церковну і літургійну ідентичність. Зокрема питання: «Раб Божий чи Божа дитина?»

Чи ми «раби Божі» чи може «Божі діти»? Синод УГКЦ 1988 року апробував текст Божественної Літургії, у якому вислів «раб Божий», «раба Божа», «раби Божі»  не вживається. Навпаки,  було поминання «слуга Божий», «слугиня Божа», «слуги Божі», а ми чомусь тепер знову повертаємося до «раба Божого».  Кажуть, що це є виявом нашої смиренної постави перед Богом. Зрозуміло, смиренність перед Богом необхідна, бо всяке добре давання з висоти походить, проте поминання як «рабів Божих» не йде в парі з Христовою благовістю. Бог нас вчинив синами, а ми хочемо бути рабами. Бог створив людину свобідну, а ми хочемо бути невільниками. Ісус подолав рабство, чому до нього повертатись?! Роздумаймо собі над цим!

Не хочу входити в полеміки з ніким, проте вважаю за провину замовчувати цей важливий літургійний аспект. Христос приносить всім добру новину з небес, він прийшов у цей світ з любові, щоб звільнити людину від усякого роду рабства.  Він  прийняв те все, що є людське, всі вади, які давили людину, він дійшов до глибин людської нужди, і нарешті його вбили як раба, як того, що не мав права умерти у місті, але за його мурами. Однак, Він своєю смертю, смерть подолав, він «розбив кайдани вічні, що держали ув’язнених».

Після Свого Хрещення у Йордані Ісус веде боротьбу з дияволом, який спокушає його, як Сина Божого, перетворити камінь у хліб, і таким чином стати рабом хліба і багатства; Христос відганяє диявола, що його спокушає до влади, щоб не бути рабом влади; він відганяє диявола, що його спокушає кинутися з вежі, щоб мати славу і задоволення, щоб не бути рабом слави, але слухати Отця, і бути чуйним на потреби бідних. Він, як Син Божий, розмножує хліби для інших, він  служить, він попросту біжить на зустріч різним людським бідам, щоб визволити  людину від усякого виду рабства. Ісус виганяє бісів, повертає людську гідність тим, які її втратили: сліпі бачать і криві ходять, прокажені очищуються і глухі чують, і вбогим проповідується добра новина (Пор. Мт 11,5); Господній Дух послав Ісуса нести Добру Новину, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю. (Пор. Лк  4,18). Ісус не боїться дотику кровотичивої і прокаженого, спілкується і їсть з тими, що їх уважали грішниками, Він визволяє від суботнього рабства, адже не заперечує учням  у суботу збирати колоски пшениці… Саме за таку його поведінку книжники, фарисеї та садукеї його осуджували, і видали Пилатові, щоб його засудив на смерть, як найгіршого раба.

Ісус постійно говорить про свого Отця і Його слухає. Проте послух Ісуса синівський, вільний, смиренний. Його синівська пожива – чинити волю Отця, і то в найважчих моментах. В Оливному городі він просить Отця, щоб віддалив від нього гірку чашу страждань, але «хай буде не моя, а твоя воля, Отче». Навіть у страшний момент, коли він скрикнув: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене опустив», не крик раба, а сина, що згодом віддає себе в обійми Бога Отця. Ісус проявляє синівський послух до самого кінця і того самого навчає своїх учнів!

Не має жодного місця, щоб Ісус називав своїх учнів рабами, як таких, що позбавлені свобідної волі. Не має в Євангелії нашого так частого: «Ви повинні!… Ви повинні!… Натомість він запрошує, кличе… Його наука притягає юрби народу… Якби Ісус хотів когось зробити рабом, всі повтікали б…

Він навчає учнів молитися до того самого Отця, до якого сам молився. Отож, ми не раби, а діти Отця: «Тож слугами не називатиму вас: слуга не знає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо 15, 15). Він не хоче, щоб його учні мали поведінку царів і вельмож. Царі мають рабів, що ними володіють і їх утискають і ще й за те доброчинцями звуться… «Не так хай буде з вами… І я між вами, як той що служить» (Пор. Лк 22, 25-27). Це не рабство, що в царських палатах, а служіння один одному, як діти з батьком, як брати і сестри між собою, у повній свободі духа, у сопричасті любові.

Поки я брався писати цю статтю, старався прочитати, якими є аргументи того, щоб споминати на богослужіннях «рабів Божих» замість «слуг Божих». Знайшов два головні аргументи, а саме: часто вживане грецьке слово δοῦλος (дулос), що означає «раб», та прагнення таким поминанням виявляти свою смиренність перед Богом.

Щодо користування слова «дулос» старався заглянути до відповідної літератури, а перш за все до відомого словника Кітелла (італійське видання), де автор Ренґсторф  (K.H. Rengstorf, Кол. 1417-1466) широко розглядає слово δοῦλος, у світській і біблійній літературі.  Цей знавець твердить, що «самовизначення християн як «дулос теоу» (Раб Божий) залишається повністю у тіні… Справді, він твердить, що таке визначення використовується у старозавітному контексті, у стосунках побожного єврея з Богом (Пор. Кол. 1447-1448). У часи Ісуса Христа, як і у грецькому світі, термін «дулос» включає в себе брак свободи і обмеження, адже раб – це людина найнижчої категорії, яка не має жодних прав і посілості (Пор. Кол 1441-1442). Згідно цього автора у Новому Завіті цей термін вживається в образному значенні, як порівняння і схожість, зокрема у притчах Ісуса Христа.  Зрештою такою була мова часу, проте значення, яке надає Ісус Христос є зовсім іншим. Новий Завіт користується терміном «дулос», як «раб» у його властивому значенні тільки тоді, коли йде мова про християн, які в той час знаходилися конкретно у рабстві, коли говориться про те, як вони повинні поводитися зі своїми власниками, зокрема в листах Апостола Павла (Пор Кіттел, кол. 1440).

Інша аргументація за вживання слова «раб», як вияв смиренності перед Богом,  виправдовується тим, що «слуга» працює за гроші, а «раб» – безплатно, безкорисливо, без жодних вимог. Однак, не можна забувати, що «раб» не має жодного права, ані свободи. А Бог створив людину на «образ і подобу Божу», дав їй розум і волю, поблагословив Адама і Єву, дав їм управління над землею… Господь не сотворив рабів. Рабство створила людина, яка згрішила, першим плодом чого було вбивство Каїном Авеля… І після довгої історії спасіння, приходить Христос, щоб повернути первісний порядок, оскільки Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб людина не загинула… Світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву (Пор. Йо  3,16-21). Христос прийшов визволити людство від темряви рабства, він виганяє бісів, які поневолюють людину, щоб та не стала рабом мамони, влади, слави, а приносить благовість ламання хліба з голодними, служити один одному – замість панувати чи робити інших своїми рабами, та бути чуйними на крик чи стогін потребуючої людини,  йти їм на зустріч.

Ісус навчає учнів молитися так як він молився, звертатися до Отця і казати: «Авва! Отче!» А якщо є Отець, то його дитина не раб. Блудний син, повертаючись до дому, хотів бути рабом, а батько, незважаючи на те, що той розтратив половину його майна, приймає його як сина, не дозволяє йому бути рабом.

А з якої причини ми хочемо себе звати рабами, коли Господь нас звільнив від усякого рабства? Господь хоче, щоб ми мали почуття дитини, синівське почуття. І хоча захисники «раба Божого» покликаються на Апостола Павла, то й же Апостол так пише: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли духа усиновлення, яким кличемо: «Авва! – Отче». Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі – співспадкоємці Христа» (Рим 8, 14-17). «Авва» має сильне емоціональне, ніжне, дитяче забарвлення, як ось «батечку, татусю» у сенсі родинного, синівського дуже шанобливого відношення. У свою чергу, Апостол  Іван у Першому листі говорить: «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними!» (1Йо 3,1). Отже, ми запрошені до глибокої віри, що ми діти Божі! Вірити, що Бог нас любить! А вірити, що ми – діти Божі, можливо важче, ніж вірити, що ми «раби Божі», і в будь-якій проблемі,  говорити мов раби, що Господь нас карає…

Нас хрестили «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» і питалися чи ми єднаємося з Христом? Ми не хрестилися у рабстві! Яке протиріччя казати «Охрешується раб Божий…»,  коли через хрещення дитина батьків, стає дитиною Божою і перестає бути рабом диявола, якого вирікається! Стільки разів ми хрестимося в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, а чомусь часто почуваємо себе рабами…

Можливо варто також сказати наступне: вважати себе за «рабів Божих» не є виявом смиренності, а брак віри в те, що нам об’явив Ісус Христос. Він нас називає дітьми, а ми кажемо: «Ні! Ми раби!». Іншими словами продовжується гордість старої людини. Сприймаю не те, що сказав Господь, а те, що Я кажу!

Слуга в Новозавітному розумінні – це той, що служить Богу і ближньому, служить Євангелії, служить і не вимагає заплати, у повній смиренності і в повній свободі Божої дитини, як свідчить Апостол Павло. Варто прочитати ІІ Кор. 11. Християнська свобода глибша і ширша від свободи в модерному значенні, яка визначається, як «моя свобода закінчується там, де починається твоя!», а щоб захистити таку модерну свободу, треба ставити межі, плоти, мури, а навіть вбивати інших, провадити війни. І таким є світ. Християнська свобода відкриває простір, руйнує мури і огорожі. Перш за все я свобідний перед Богом, відкриваю Господеві простір для його діяння, і кажу: «Ось Я! Говори, Господи, твій слуга слухає»… І роблю те, що він каже, абсолютно не вимагаючи за це будь-якої заплати. Я почуваю себе вільним, прозорим перед Богом і Бог має вільний простір у мені. Такий самий простір свободи дається своєму ближньому; від нього не втікаємо. Перед ним не ставимо мурів: «Ось Я! Чого тобі потрібно, брате?» І те саме мій брат каже мені, щоб остаточно почути: «все, що ви зробили одному з моїх братів (не рабів) найменших – мені ви зробили». Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 16,13), не як раб, а як вільна Божа дитина. У свободі дітей Божих треба вправлятися і рости. Рабство не дозволяє зростати! Навпаки, хто почуває себе рабом, дуже легко може зробити інших своїми рабами, якщо має багато сили, влади і мамони.

У свободі дітей Божих, у християнській свободі, немає меж, мурів, навіть смерть не є перепоною до такої свободи. Прийшов мій час, відходжу! Нехай буде твоя воля, Отче!

Ми покликані бути дітьми Божими. І ми є ними!



Джерело: https://www.esarcato-apostolico-ucraino.it/it/%D0%B5%D0%BA%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%85/%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%BF
Категорія: Духовність | Додав: ostin (16.01.2023) | Автор: Вл. Діонісій Ляхович
Переглядів: 12 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[16.01.2023][Духовність]
Раб Божий чи Божа дитина? (11)
[01.01.2023][Суспільство]
Творці миру (18)
[29.06.2022][Суспільство]
У вогненній печі (156)
[22.02.2022][Роздуми]
Любов в основі всіх законів – це добрі закони (298)
[22.02.2022][Суспільство]
"Секрет переможців" або те, чого найбільше боїться ворог (284)
[22.02.2022][Молитва]
Молитва до св. Архангела Михаїла (227)
[21.02.2022][Суспільство]
Інструкції на "темні часи" (243)
[02.02.2022][Роздуми]
Відкрити правду про себе (200)
[21.12.2021][Духовність]
Найбільший скарб (318)
[27.11.2021][Роздуми]
В розумної людини є три шляхи (288)
[17.11.2021][Роздуми]
Берегти істину (227)
[10.11.2021][Духовність]
Нагорода на небі (407)