Наша Державність

Пастирське послання митрополита Андрея до духовенства та народу

Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й незвичайно важно, щоб усе Духовенство Єпархії якнайправильніше над тим працювало, щоб по нашим силам причинитися до здійснення цього ідеалу.

Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народові на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити; не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в Якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.
 
Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріяльним, але й моральним тілом.
 
Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частинно нарід може здійснити. Ніяка хата, навіть національна, не є в строгому значінні цього слова організмом, бо жадна держава не має внутрішнього одного життя, як це мусить мати кожний організм. Організм, твір природи, живе, розвивається і діє грою природних сил, що в ньому, і тільки в ньому, находяться. А організація є твором людських рук. Її мета: створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи — організмів. Щоб це порівняння і різницю пояснити, скажемо: організм - це живе тіло, живуче дерево, тощо; а організація - це статуя, будова, виконаний плян людського ума. Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченім її творцями меті, чим і оскільки, вживаючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму. Бо така вже людська природа, що в ній силою природного права повстають поодинокі організми під діянням людської культури, себто праці людей над людською природою. Такі твори є якраз такими організаціями, такими близькими організмам, що в них ті два поняття майже затираються силою, сталістю тих організмів, природна сила, природне життя, на яке вони спираються.
 
Такою організацією-організмом є родина, утворена волею й умом людини, але утворена по силам природи і згідно з її законами. Такою організацією-організмом є громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевости та зв'язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів. Вона є твором людей, але так пристосованим до людської природи, до внутрішнього напряму її сил, її потреб, що є майже організмом. Звідси родина і громада є, сказати б, протоплазмами, первісними клітинами, з яких складається людська суспільність. Обі ці організації будуть тим сильніші та тривкіші, чим більше будуть уважувати природу та її закони.
 
Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, — то всі спільноти, товариства, об'єднання, кооперативи, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або розвою якихось спільних дібр чи потреб. Їх сила і тривкість буде в тому, оскільки вони більше, або менше відповідатимуть людській природі, її потребам, її природним змаганням і, очевидно, оскільки діяння людського ума буде правильніше та мудріше. Такою організацією-організмом, ще більше відбігаючим від первовзору, але все-таки ще спертим на природні сили, можуть бути і держави, але легше ті малі держави, зложені з небагатьох, а зі собою зв'язаних сильними зв'язками солідарности громад, яких в одно лучить багато життєвих дібр і потреб. Мудрість, з якою побудована така організація, може з неї робити такий твір, що має життєву силу правдивого організму.
 
Чим більша кількість людей, з яких має складатися організація національного життя, чим більше умів, які мають працювати над тією організацією, чим загальніше приняті ними засади тієї організації, чим у всіх, що до неї належать, більше спільних переконань, спільних потреб, спільних традицій, почуття солідарности і багатьох інших ще державних прикмет і чеснот, тим більше має така людська організація внутрішньої сили, що з неї робить щось немов організм.
 
Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, треба нам приступати до такого важного діла зоруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети. Треба і нашому народові, а хоч би тільки нашим вірним, передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини. Положення виглядає таке, що Боже Провидіння дасть українському народові виконати його природне право — вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, тому треба нам над ним так працювати, щоб того свого права ужив він мудро і по-християнськи. На те треба і нам самим ясно з'ясовувати собі всі християнські принципи, що відносяться до суверенного проводу. Пригадуємо їх тут тільки в ядерному скороченні, щоб обширнішим представленням не ослабити синтетичного образу справи.
 
Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що власть походить від Бога, від Котрого походить і природа, і її природні змагання, і потреби. Та власть лежить у природі народу, себто цілого народу, а не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кількох чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Нарід може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну власть, яку хоче, себто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами — монархічною, олігархічною чи демократичною — задержуючи собі ту участь у провідній части, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важніших справах т. зв. плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної і правильної свободи громадян, родин і всіх стоваришень, фахових товариств, чи синдикатів, чи кооператив, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов'язки громадян.
 
Провідна влада обов'язана сповняти християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об'явлення. Супроти неправдивих релігійних доктрин і неопертих на правді Божого Об'явлення культів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі.
 
У тій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада обовязана запевнювати повну свободу виконування її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об'явлення.
 
Ті християнські принципи, що відносяться до верховної влади, є гейби в зародку висказані самим Христом Спасителем. «Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасення многих» (Мт. 20, 26-28).
 
Але крім цих загальних християнських принципів в розбудові Батьківщини треба ще багатьох, трудних, може, до зроблення дослідів над питанням, яка форма правління найбільше відповідає українському народові з уваги на теперішню хвилину і теперішні його прикмети та недостатки, або до якого ступеня треба йому радити задержувати для себе якусь участь у проводі, якою може не зуміє відповідно орудувати для власного свого добра. Бо демократія і свобода, і навіть далеко йдуча участь усього народу в виконуванні керівної власти може йому запевнювати мир, добробут і щастя, але коли в виконуванні цієї свободи і прав нарід мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціялізму, як, обманений ложними надіями, домагався б пересадної свободи без уваження тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демократії мусіла б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда і руїна.
 
Щоб усі ці речі як слід собі з'ясовувати і давати мудрі ради свому народові, треба Духовенству передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питання про будівництво проводу й організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий нарід — це не пісок одиниць, себто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним французька революція і, дальше, цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий нарід — це цілість дуже зложена злукою прерізних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей посідаючих що-небудь, — одним словом, є цілістю, зложеною з найрізнородніших спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з люпою приглядатись усім тим угрупуванням, щоб у них, чи попри них, чи над ними організувати життя.
 
Духовенство і в своїй душпастирській праці і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися народним масам і досліджувати життя, прикмети і браки народу, бачити зблизька, як цей нарід буває жертвою не тільки біди тяжких праць, але крім цього великих небезпек і обманчивих надій. У всіх тих положеннях повинно Духовенство з любов'ю служити народові науками, радами й потіхами. Такий обов'язок світських священиків і монахів! Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам.
 
Очевидно, не кожен священик може віддаватися таким студіям, але немало осягнемо, коли бодай деякі з нас науковою працею, а хоч би тільки щирим інтересом і таким досліджуванням, яке приступне кожному, будуть або дійсними спеціалістами в тих усіх науках соціологічних і політичних, або будуть у них бодай визнаватися. Праця, до якої Собор запрошує Духовенство, не легка, бо поза загальними християнськими засадами, що відносяться до влади, наша наука не досліджує, ба, навіть ще й не знає, багатьох питань, що відносяться до будівництва Батьківщини, а можна сказати, що й загальна світова наука ті питання досі ще занедбує. Занедбує їх тому, що находиться від дуже давна, бо від кінця XVIII ст. під суґестією соціологічних і філософічних теорій французької революції. В протиставленні до їх індивідуалізму і лібералізму перекинулись інші дослідники до соціалізму і державного тоталізму. Як наука, так і держави з одної крайности перекинулись у другу, може в дечому й тому, що посередній терен поміж двома крайностями не був досить наукою перестудіований.
 
Старий монархічний режим, у якому були збережені давні ще, середньовічні інституції, в якому було, безперечно, багато надужить, але й багато здорових ще і життєздатних традицій, підкопала й повалила французька революція, оперта на принципі крайнього індивідуалізму і крайнього лібералізму. Головний представник тих теорій, Руссо уявляв собі людську суспільність чи людство як масу одиниць, зв'язаних з цілістю тільки своєю волею (соціяльний контракт). Людство і кожна його частина в його очах не мала нічого органічного, була неначе купою піску, в якій кожне зеренце незалежне, незлучене органічно з іншими. Та теорія мусіла довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет — це ніщо інше, як сума числа і природних сил. Така матеріялістична доктрина про всякий авторитет у державі спирає його все на брутальну силу маси і більшости. Одиницю до неслуху і піддання може склонити тільки матеріяльна сила більшости. Таким робом матеріалізм перейшов із сфери космологічної на соціологію і політику. Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну вдасть, як не на всемогучість множества і на тих, що в імені тієї більшости говорили з тою перевагою, яку дає сила?!
 
Тим-то із крайнього індивідуалізму переходиться до всемогучости держави, яку проповідає соціялізм. В практиці також, нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогучої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталізм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкротства крайнього індивідуалізму і лібералізму парляментарного устрою. Парляменти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх вироків, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатности індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто у соціялістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку принимає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін).
 
Характеристичне при цих революціях те, що майже зовсім затираються форми державного і суспільного ладу, передані ще старинним світом. При кожній з тих форм правління, які розрізняє Аристотель, (Політика, кн. III, гл. 5, § 2), себто при монархії, олігархії чи демократії, державна влада може вважати себе за всемогучу і допроваджувати одиниці до цілковитої неволі, або одиницям залишати свободу, що доходить і до крайности. Тому при помішанні тих трьох форм ми бачили демократичні й олігархічні монархії, монархічні й олігархічні демократії, або монархічні й демократичні олігархії. Або, іншими словами, в питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республикою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави. Воно, зрештою, виходить на те саме, і розділ Аристотеля не тратить свого значення, бо все-таки в добре зорганізованій державі власть держить і виконує, за приписами чеснот, одна людина — монарх; або її виконують найкращі в народі, знову ж за приписами чесноти, — це влада аристократії чи олігархії; або вона так розложена, що всі громадяни мають якусь участь у державній власти — це устрій демократичний. В ньому осягається те, що всі цінять і люблять порядок, виконуючи свої права, очевидно, також за приписами чесноти.
 
Ця вимога, з природи речі конечна, щоб усі «власть імущі» виконували її тільки за приписами чесноти, є найтрудніша до виконання. Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно трудно знайти одного — монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, «служив би» за приписами Євангелія. Оскільки осягнути трудніше те, щоб усі громадяни виконували участь у державній власти за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб власть була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.
 
Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдности, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія, або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніша від демократії. З усіх лихих організацій влади зла демократія, яку називають загально демагогією, ще найменше шкідлива, а зіпсута монархія, що її називають тиранією, найбільше шкідлива. Причина цього ясна, бо в демагогії, коли множество убогих переслідує багатіших і гнете їх силою числа, і метою такого поступування є бодай добро більшого числа. А коли олігархія робить те саме, робить його для меншого числа, а тиранія робить те саме для добра тільки одного. Це все є тільки поясненням християнського принципу, що власть обов'язує до служби. Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить; дбати про своє добро перед добром загалу— це надужиття кожної влади.
 
Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Лев XIII пригадував цю правду американським єпископам (Енцикл. «Longinqua» 6.1.1895): «Якщо йде про громадський порядок — то це правда очевидна і всіми признана, що особливішим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, незвичайно важна річ, щоб громадяни були чесні й обичайні. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошанівку, коли не пригадується народові і часто і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над поучуванням народу, нехай ясно говорять про обов'язки громадян, так, щоб переконати уми і переняти їх тією правдою, що лояльність, безінтересовність і чесність є конечно потрібні в усіх функціях громадського життя.
 
Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публичному житті». А в слові до французьких робітників-паломників Св. Отець казав: «Якщо ваша демократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна».
 
Можна зробити ще й ту заввагу, що коли олігархія спирається на одну партію, або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партій чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власти, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників.

ПРОДОВЖЕННЯ
 
                                                                                          Писав в грудні 1941 р.
                                                                                               +Андрей
                                                                                               Митрополит