БУТИ ДОСКОНАЛИМ

Частина друга. Розділ 4.  Від гірчичного зерна (закінчення)

(Попередня частина)

Віра в Сина Божого

Життя християнське та й Слово Боже демонструють нам одну цікаву річ: віра людська не є інструментом універсальним: на одне в нас віра дуже сильна, на інше вона, як мовиться, менше гірчичного зерна.  Інколи вона подібна до хвилі, що то здіймається, то опускається (Як.1:6). Напевно всі християни беззастережно вірять у те, що Бог сильний звільнити людину від буд-якої недуги, але коли справа торкається власного здоров’я, то віри у багатьох із нас надовго не вистачає, аби рішуче відмовитись від допомоги лікарів.  В учнів Христових віра теж, зростаючи, розподілялася нерівномірно. 

З самого початку Свого служіння Ісус крок за кроком починає розбудову віри учнів. Перше, – вони мали повірити в те, що їхній Учитель є посланий Богом. Тут особливих проблем не виникало, бо всі бачили ті дива, що творив Ісус. Наступний крок – їм треба було повірити, що Він є Син Божий. Без цього глибокого переконання їхня подальша діяльність не мала б особливого сенсу. І тут варто поспівчувати колишнім рибалкам: як нелегко було їм прийняти, що оцей Чоловік, син тесляра, Якого в околиці всі знали, і є Син Всевишнього!

Якось Ісус питає учнів: «За кого ви вважаєте Мене?» Впевнено відповідає лише Петро:  «Ти – Христос, Син Бога Живого». Тоді Ісус сказав йому у відповідь: «Блаженний ти, Симоне… бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій Небесний» (Мт.16:15-17). Отець Небесний, безсумнівно,  посилав таке слово всім учням, але його ще треба було прийняти.

Завершуючи Своє служіння на землі,  Ісус мав глибоку бесіду з учнями. Говорячи про віру, Він каже: «Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене і увірували, що Я зійшов від Бога» (Ін.16:27). Здавалося б, усе чудово: учні нарешті вийшли на потрібний рівень віри. І вони самі так гаряче підтверджують: так, так, тепер бачимо, тепер віруємо… Почали запевняти… Але Ісус сприймає їхні запевнення не без помітного скепсису: «Тепер віруєте? Ось надходить час… що ви розсієтесь кожний у свою сторону і Мене залишите одного…» (Ін.16:31,32).  Досить твердо вони увірували тільки в те, що Ісус є посланий Богом. Але  ж усі старозавітні пророки були послані Богом, та навіть найвидатніші з них не претендували на звання Сина Небесного Отця. А тут…  Без глибокого одкровення це просто неможливо було прийняти, адже ніколи нічого подібного не траплялося! Отже, між вірою в те, що Ісус є посланий Богом, до віри в те, що Він є Син Божий, була досить велика відстань, і учні мали її здолати.

Другий момент: Христове воскресіння. Надзвичайне, можна сказати, вирішальне значення  віри в Його воскресіння, розкриває нам ап. Павло. «І коли Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, і віра ваша даремна» (1Кор.15:14). Учитель не раз казав учням, що «Синові Людському треба бути виданому в руки грішних, бути розп’ятим і третього дня воскреснути» (Лк.24:7 та ін..), але ті не сприймали цих слів належно, їм важко було погодитися, що ось після такого тріумфу може все розвалитися, що не справдяться їхні надії на звільнення Ізраїлю, на появу великого царя, Який буде гідний постати поряд з великим Давидом. «Що це, що Він сказав нам: «Ще трохи і ви не побачите Мене, і незабаром знову ви побачите Мене» та «Я йду до Отця»…. Не знаємо, що каже» (Ін.16:17), – розгублено бурмотіли вони. Якою ще мізерною була на той час їхня віра в Його воскресіння! 

Але Ісус продовжує працювати над цим. Смерть Лазаря. Дивна затримка Господа на цілих чотири дні після поховання друга. Коли від гробу відвалили камінь, всі присутні відчули сильний трупний запах. Тепер уже жодна душа  не могла б сказати, що Лазар там просто спав, чи був у комі, і його помилково поховали живим (такі випадки в Ізраїлі траплялися доволі часто, існував навіть звичай відкривати гріб через три дні, аби переконатися, що людина таки мертва). Опріч того, що чимало присутніх увірували, побачивши велике диво, Ісус хотів укріпити віру учнів у Своє воскресіння, що ось-ось мало статися. «І ось Я сказав вам, перш ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться» (Ін.14:29).

Далі. Побачивши порожній гріб, двоє учнів, серед них Петро, «увірували». Лише тепер, бо раніше, очевидно, ставилися до слів Ісуса про воскресіння з деякою недовірою через те, що не знаходили в Письмі прямих вказівок на таке диво (Ін.20:9).

Не раз після того Господь з’являвся їм, підтримуючи, настановляючи, зміцнюючи, кожного разу при зустрічі примножуючи їхню віру. Камінь за каменем, цеглина за цеглиною зводилася велична споруда віри цих простих людей, аж поки не досягла належної висоти й стала придатна для звершення великих справ.

Тоді, під час зустрічі з братами після воскресіння, Ісус, кажучи про різні дива, мав на увазі, в першу чергу, присутніх, бо знав, що настане час, коли вони все ж досягнуть  тої повноти віри (Євр.10:22), що не підвладна жодним коливанням, непохитна, універсальна. Ісус тут пророче говорив також і про тих не просто віруючих, а глибоко віруючих, тобто увірувавших з прийдешніх поколінь, які  теж досягнуть подібних висот (Ін.14:12).

Впевненість у невидимому

Говорячи про те, що віра є  впевненість у невидимому (Євр.11:1), ап. Павло мав на увазі дві важливі речі. Коли сильна наша віра, то ми впевнені, що неодмінно отримаємо те, що просили у Бога, хоч і не бачимо ні шляхів його здійснення, ні часу, коли воно з’явиться. Але існує ще один вид упевненості: це загальна довіра до Бога. Все наше майбутнє з усіма його нюансами, – роботою, сім’єю, здоров’ям, достатком, місцем проживання тощо, воно є до часу невидиме для нас. Його знає лише Бог, і тому дуже важливо навчитися повністю довіряти Йому  своє життя й свою долю.

Довіра до Бога має на увазі не тільки те, що нам подобається, а й те, що може бути для нас не зовсім приємне. Біблія пропонує чимало таких прикладів з боку великих мужів Божих. Коли троє юнаків Сидрах, Месах та Авденаго постали перед вибором: розжарена піч або поклоніння ідолам, Бог або смерть, вони відповіли вавилонському цареві: «Коли Бог, Якому ми служимо, зможе нас визволити з печі, розжареної вогнем,  Він визволить нас, царю, і з твоєї руки, а коли ні, то нехай, царю, тобі буде відомо, що ми твоїм богам не служитимемо й золотому бовванові, що ти поставив, не вклонятимемось» (Дан.3:16). Зрозуміло, що хлопці не мали від Адоная запевнення, що Він у будь-якому разі врятує їх від смерті, – Всевишній перевіряв їх, вони просто повністю віддалися на волю Божу: що Бог дасть, те й приймемо. 

Ап. Павло називає такий стан мертвістю Ісусовою: «Завжди носимо в нашому тілі мертвість Ісусову, щоб і життя Ісусове виявилося в тілі нашому.  (2Кор.4:10). Саме тому апостола, на відміну від звичайних людей, абсолютно не лякає фізична смерть: «Для мене життя – Христос, а смерть – надбання» (Фил.1:21). Довіра апостола до Бога настільки глибока, що в ній якби розчиняється власне «я» з його почуттями та інтересами (Фил.1:23).

Наше життя буквально переповнено ситуаціями, коли ми стоїмо, нехай не перед смертельним, але досить складним і відповідальним вибором. Молоді люди, наприклад, завжди дуже заклопотані, коли настає їм час створювати сім’ї. Для дівчат, на яких покладено Богом основний обов’язок продовження роду людського, ця проблема має значно гостріший характер. Коли вік перевалює за двадцять і немає гідного кандидата в чоловіки, переживання непомірно зростають. Деякі, вважаючи, що час уже втрачено, виходять заміж за першого-ліпшого, хто попросив їхньої руки, й потім, нерідко, мучаться з ним усе життя.

Коли служителі кажуть молодій дівчині: «Та ти не хвилюйся, не переживай, Бог обов’язково дасть тобі чоловіка», то вони допускають певну долю лукавства, бо служитель знає, що далеко не кожній дівчині судилося побудувати сім’ю.  Досить важко буває служителеві сказати молодій людині: заспокойся, повністю довір Господеві своє життя й приготуйся прийняти від Нього будь-яке рішення: дасть тобі чоловіка, будеш дякувати, а не дасть, то, може, воно й на краще, зможеш більше послужити Христу: «Незаміжня турбується про Господнє, як догодити Господеві, щоб бути святою тілом і духом. А заміжня  – про справи життєві, як має догодити чоловікові»  (1Кор.7:34).

Вірність Богу

Всевишній у Письмі неодноразово підкреслює власну непохитну вірність Своєму Слову, Своїм обітницям, Своїм вирокам, Своїй любові тощо. «Ласки Господні не скінчились… велика Твоя вірність» (Пл.Єрем.3:23). Його вірність є великою запорукою твердості нашої віри. Вірності хоче Господь і від нас.

Неперевершений приклад вірності Всевишньому подає нам Йов. Несподівано, безпричинно спіткала його страшна біда. Все, що він збирав і примножував усе життя в тяжкій праці, гине в одну мить. Гинуть діти.  Йов у відчаї, але у всьому цьому не сказав він нічого нерозумного на Бога. Сатана вражає Йова проказою. Невимовні страждання, відчай, безнадія, відчайдушні волання: «Боже, за що?» Він ремствує на Бога, хоче навіть із Ним судитися, але все ж залишається вірним Йому.  І ось критичний момент. Дружина, бачачи страждання чоловіка, розуміючи, що від прокази немає жодного порятунку, дає йому пораду, як звільнитися від страждань, вкоротивши собі життя.  Йов відкидає пораду дружини. До самого кінця вірність Йова не похитнулася, й Адонай щедро винагородив чоловіка за це.

Глибоко поважаючи апостола Петра, ми все ж дозволимо собі нагадати читачеві той прикрий випадок, що стався з Петром відразу після арешту Христа. Як Петро любив Ісуса, як бив себе у груди запевняючи: «Хоч би я мав померти з Тобою, я не відречусь від Тебе!» (Мт.26:35), та не встояв.

Про важливість вірності йдеться також у притчі Ісуса про таланти (Мт.25:14-30). Багатий чоловік, відбуваючи надовго у справах, довірив своїм рабам досить значні кошти для того, аби раби пустили їх  у дію й принесли певний прибуток. Двоє з них сумлінно виконали завдання й отримали від господаря похвалу: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірний, над великим поставлю тебе». Третій же навмисно не виконав завдання і тим викликав великий гнів свого пана.  

Подібно і з нами: наша вірність часто перевіряється у справах, довірених нам Господом. «Коли хто служить, хай служить по силі, яку дає Бог» (1Пет.4:11). Написано: «по силі». Один усе своє християнське життя проповідує у далекій чужій країні, другий працює, аби заробити кошти для церкви, третій постійно відвідує важко хворих, але якщо сили твоєї вистачає лише на те, аби допомогти прибрати залу після якоїсь конференції, доглянути квіти на церковному квітничку, відвідати стару сусідку, яка не має сили дійти до крамниці й купити собі хліба, – таких «дрібних» справ є безліч, то нагороду свою від Господа ти не згубиш.

Ап. Петро закликає: «Служіть один одному… як добрі домоправителі різноманітної благодаті Божої» (1Пет.4:10). Особлива відповідальність лежить на священстві. У хороших служителів у храмі й побіля нього завжди повний євангельський порядок. Все, що дається Богом церковній громаді, має бути упорядковано належним чином, нічого не має лишиться поза увагою, тим більше, бути безвідповідально непоміченим. «А від доморядників вимагається, щоб кожен виявився вірним» (1Кор.4:2). Саме у старанності та відповідальності й виявляється їхня вірність. 

Господь випробовує нашу вірність частіше, ніж ми про це здогадуємось. Інколи ці випробування потребують від нас певних посильних жертв. Один лише приклад: не секрет, що в церквах бракує грамотних служителів. І не тому, що здібних віруючих замало, ні, але далеко не кожен наважується піти на скромну церковну зарплату, залишивши, можливо, свій бізнес чи просто роботу, де отримує непогану винагороду.

Зразковою вірністю позначені життя та діяльність великих мужів Божих: Авраама, Мойсея, Давида, старозавітних пророків. Надзвичайну вірність явив нам і Христос, починаючи з пустельних випробувань, коли лукавий намагався підкупити Його, пропонуючи всі царства світу, аж до Гетсиманського саду, де Господь ще раз підтвердив Свою рішучість іти на хрест.

Як зростає віра

Ісус сказав: «Ви не увіруєте, якщо не побачите знамен і чудес» (Ін.4:48). Бог посилає нам віру, але її потрібно надійно закріпити, не допускаючи сумнівів та коливань. Зміцнюється вона досвідом нашого духовного життя, починаючи з найпростішого: я просив і Бог дав. Чудес і знамен далеко шукати не треба, їх достатньо у кожній церкві. Треба лише навчитися їх бачити. Неоціненним у зростанні віри є також власний досвід. Проаналізуй перебіг свого життя від свідомого віку й побачиш, як Господь допомагав тобі, оберігав, захищав, виручав у складних обставинах, готуючи до того моменту, коли ти переступиш поріг Його храму.

Ап. Павло визначив віру як «здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр.11:1), ставлячи на перше місце  придбання належного духовного досвіду. Спочатку здійснення, а вже потім упевненість. Віра потребує постійної практики, бо вона, як пише ап. Яків, без діл є мертва. В тому пакеті, що називається добрі діла призначені Богом, значне місце займає благодійність. Як впливають на нашу віру добрі вчинки, – коли підтримуємо хворого, годуємо голодного тощо? Щонайперше, зміцнюється наша віра в те, що ми догодили Богові, виправдали Його любов, і якщо Він підтверджує це, то маємо бодай невелике чудо, й воно дає нам новий поштовх до зростання у вірі. Як написано: ділами віра досягає досконалості (Як.2:22).

Саме добрі діла, що оформилися як постійне служінням, можуть стати сенсом усього нашого життя. Щира допомога  нужденним, їхня вдячність наповнює серце християнина радістю  й бажанням розширювати свою діяльність. Віра належить до тих духовних категорій, що їх практично неможливо якось обрахувати, окреслити їхню величину. Сила її визначається опосередковано через нашу здатність до співчуття, готовність до певних жертв заради ближнього.

Все вище сказане лежить у полі людського розуміння, але є ще один бік віри, прихований від нас. Пригадаємо віру Авраама. Адонай дав цьому чоловікові колосальну обітницю: ти станеш батьком безлічі народів (Бут.17:4). Пройдуть віки, зміняться десятки поколінь, перш ніж з’являться ознаки здійснення цієї обітниці. Це неймовірно! Вже давним давно не було на світі Авраама, а віра його продовжувала працювати, здійснюючи Божу обітницю.  Бог виконав свій велетенський план через велику віру однієї людини.

Богові потрібна наша віра, друзі!

Через нашу довіру, через нашу вірність Бог здійснює часто невидиме для людини: опікає наших рідних, створює навколо нас атмосферу миру та злагоди, впливає на незнайомих людей, пробуджуючи в них совість, приваблюючи до Слова, вгамовує вороже налаштованих, змінює психологію людей, оновлює країну.  Амінь!

(Далі буде)