БУТИ ДОСКОНАЛИМ

(Попередня частина)

Частина друга. Розділ 4.  Від гірчичного зерна (продовження)

У минулому розділі ми розглянули два основні аспекти віри: 1. Віра як дар; 2. Віра як плід.  Дар віри дається людині на виконання певного завдання, що визначається Богом. Біблія пропонує чимало прикладів  цього явища. Дар віри отримали жінка, котра терпіла на кровотечу (Мт.9:20), юний Давид перед битвою з Голіафом, Раав-повія напередодні приходу до неї розвідників Ізраїля та ін.. Щось важливе трапилося і з кожним із нас перед тим, як ми прийняли рішення віддати своє життя Христу.

Віра як плід з’являється не відразу й потребує досить важкої праці над собою, наполегливості й терпіння.  Віра приходить разом зі словом (рема), коли Бог звертається до нас персонально, доручається якби в одному пакеті з певною обітницею чи повелінням. У Посланні до євреїв ап. Павло дає ще одне визначення віри: «Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Евр.11:1). Впевненість у до часу прихованому від нас з’являється  з набуттям духовного досвіду, коли різноманітні чудеса Божі стають для нас звичною практикою.

Умови отримання віри

Зрозумівши, що віра не є якоюсь природною приналежністю людської натури, що віру дає Бог, учні якось стали просити Ісуса: «Збільш віру нашу!» (Лук.17:5). Очевидно, вони думали, що яку не яку віру вони таки мають, хоча десь відчували, що її замало, аби творити такі дива як Учитель. Але Ісус чомусь відповів їм досить різко: «Коли б ви мали віру як зерно гірчичне, і сказали б смоківниці цій: «Вирвися з коренем і пересадися в море», то послухала б вас». Фактично Він сказав, що учні не мають взагалі ніякої віри. І далі почав говорити про речі, що, на перший погляд, зовсім не стосувалися теми: «Хто з вас маючи раба, котрий оре чи пасе, коли прийде з поля, скаже йому: «Йди зараз же сідай до столу!» Навпаки, чи не скаже йому: «Приготуй мені вечерю, підпережися й прислуговуй мені, поки я буду їсти й пити, а потім ти сам будеш їсти й пити» Чи буде він дякувати рабові тому за те, що виконав наказ? Так само і ви, коли виконаєте все наказане вам, то кажіть: «Ми раби нікчемні; бо зробили те, що повинні були зробити» (Лук.17:6-10). Де тут відповідь на прохання учнів?  Що все-таки було потрібно робити, аби отримати віру? Ісус говорить про раба, який, по суті, не має своєї волі, який є бездоганно слухняний, позбавлений будь-якої гордості, який передовсім ставить на перший план не власні бажання, а інтереси свого господаря. Якщо в кількох словах: смирення, послух та відсутність будь-яких власних амбіцій. Ось такі умови, вони важливі і для нас, саме над цим нам слід працювати, якщо хочемо, аби віра наша стала трішки більшою за гірчичне зерно.

До краю землі

Є одне місце в Євангелії від Марка, що є одвічним  натхненним гаслом для всіх наших місіонерів, і називається воно велике доручення Христа. «Ідіть по всьому світу й проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; хто ж не увірує, той осуджений буде. І такі ознаки будуть супроводжувати тих, що увірують: в ім’я Моє будуть виганяти демонів; будуть говорити новими мовами; будуть брати руками змій; і, коли вип’ють щось смертоносне, воно не пошкодить їм; будуть класти руки на хворих, і ті будуть зцілені»  (Мк.16:15-18). Церква напротязі віків сумлінно виконувала це велике доручення. Місіонери йшли по цілому світові, часто наражаючись на  велику небезпеку, приносячи великі жертви, намагалися досягнути найвіддаленіших куточків планети.

Здавалося б, успіхи чималі, але зростають нові покоління, психологія людей стає іншою, і з ними треба працювати так само віддано й напружено як і тисячі років тому, до того ж, працювати по-новому. При всьому нашому ентузіазмі країни з давніми поганськими вченнями та глибокими язичницькими традиціями залишаються так само малодоступні для християн.

В останні десятиріччя значно активізувався войовничий іслам.  Давня мрія пророка Моххамеда підкорити Коранові увесь світ отримала новий потужний поштовх, і сьогодні мільйони молодих фанатиків готові йти на смерть в ім’я Аллаха. І тут наші успіхи не вражають.  І причиною є не лише зростаюча міць противника, але й наша певна слабкість.

Ісус посилав Слово й рясно підтверджував його ознаками. Тим, хто сумнівався, Він казав просто: «Подивіться самі: «сліпі прозрівають, криві ходять… мертві воскресають…» (Мт.11:5). Чи можемо ми наслідуючи Вчителя дати таку ж відповідь тим, хто сумнівається в нас? Деякі кажуть: можемо! Озброївшись обітницею Христа (Мк.16:15-18), йдуть і кладуть руки на хворих, але тих, хто одужав чи звільнився від залежності, дуже небагато. А їх би мала бути незліченна кількість, якби наведене вище місце Письма (Мк.16:17) цілком відповідало нашому розумінню. Чому ж так? Хіба не написано, що увірувавших будуть супроводжувати великі знамена? А ми хіба не увірувавші?

Давайте спробуємо розібратися. Щонайперше, поглянемо, до кого звертається Ісус. «Нарешті з’явився Він одинадцятьом…» (Мк.16:14).  Тут немає великого скупчення людей, котрі ходили за Ним постійно, слухали Його проповіді, є лише вузьке коло особливо довірених – учнів. Інколи чути від віруючих: так ми всі учні. Не бажаючи  принижувати всіх наших сумлінних християн, котрі отримали певну духовну освіту, відвідують біблійні уроки, не пропускають недільних богослужінь тощо, все ж скажу: далеко не всі ми є учні. Ісус дає чітке визначення учнівства: «Хто не несе свого хреста і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм» (Лук.14:27); «Так кожен з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути учнем Моїм» (Лук.14:33). У Лук.14:26 Господь викладає більш розгорнуто ці умови, й вони виглядають ще більш жорсткими.

На самому початку служіння Христа бажаючих стати учнями Його було чимало, але коли Ісус почав ставити практичні завдання, ряди їхні сильно поріділи: «З того часу  багато з учнів Його відійшли від Нього і вже не ходили з Ним» (Ін.6:66). Таким чином, від благого рішення називатися чи вважати себе учнем до його практичного здійснення  лежить тривалий час перебудови всього життя, великих змін у характері, придбання глибоких духовних якостей.

Ці одинадцять саме й були такими, хто мав достатню підготовку  для прийняття сили. За три роки вони отримали від Ісуса серйозні теоретичні знання («Я… сказав вам все, що чув від Отця Мого» (Ін.15:15), набули практичного досвіду (Мт.10:16) і, фактично, виконали всі необхідні умови («Ось ми залишили все, пішли за Тобою» (Лук.18:28) для переходу у більш високу духовну якість.  Як бачимо, Ісус не помилився, саме ці одинадцять разом із ап. Павлом перевернули  світ, подарували населенню планети основи іншого способу життя й відкрили для людства нову еру розвитку. Але яких зусиль для цього Йому доводилося докладати!

Коли придивляєшся до методів діяльності Христа, то складається враження, що Він не надто турбувався про кількісний склад Свого духовного воїнства, для Нього значно важливішою була якість. Тому Він не умовляв відпалих повернутися, не став щось доводити їм, обіцяти, а просто відпустив (Ін.6:67). Ми ж сьогодні намагаємося домогтися успіху переважно кількістю проповідників, котрі, як правило, приводять до церкви далеко не стільки людей, скільки вона може прийняти.

Наслідки ж були б значно вагоміші, якби євангелісти наші мали сильні дари. Але їх обмаль. То що ж нам, сидіти у своїх храмах та молитовних домах і чекати дарів? Сьогодні є чимало й таких служителів, котрі, тверезо оцінюючи нашу євангелізаційну практику, вважають саме так. Що тут скажеш? Питання непросте. Дари, звичайно, є дуже й дуже бажані, але Євангеліє демонструє нам близько шести різних методів євангелізації, з яких, скажемо заради справедливості, принаймні половина особливих дарів не передбачає. Та про це поговоримо пізніше.

Ще один момент, що на нього варто звернути увагу, вивчаючи велике доручення Христа. «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний… І такі ознаки будуть супроводжувати тих, що увірують: в ім’я Моє будуть виганяти демонів…». Маємо два слова, що торкаються віри. В деяких перекладах Євангелія їм надано певні відмінності, наприклад, у синодальному перекладі це місце подано так: «Кто будет веровать и креститься, спасен будет… Уверовавших же будут сопровождать сии знамения: именем Моим будут изгонять бесов; будут говорить новыми язиками…» Буде вірити й увірує. У грецькому оригіналі такої відмінності немає, але якщо врахувати, строго орієнтуючись по Слову, як зростає віра від нижчої ланки до вищої, то такий підхід можна визнати як виправданий, і можна зробити певний висновок: увірувавші це ті віруючі, котрі вже досягли у вірі певних висот, укріпилися в ній і утвердилися, пройшовши низку нелегких випробувань. Саме таких, обіцяє Ісус, мають супроводжувати різні чудеса для надання особливої ваги їхній праці у світі.  

(Далі буде)