ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ДОСКОНАЛИМ

Частина перша (продовження)

(Попередня частина)

У домі Отця

 Одного разу Ісус розповів Свої слухачам таку притчу: «В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: «Отче, дай мені частину майна, що належить мені!» І розділив батько між ними майно». Через деякий час, прогулявши свою спадщину, хлопець опинився біля свинячого корита. «Опам’ятавшись, він сказав: «Скільки наймитів у батька мого мають хліба надміру, а я тут з голоду гину. Встану, піду до батька мого і скажу йому: Отче, я згрішив проти неба й перед тобою; і вже недостойний називатися сином твоїм. Прийми ж мене як одного з наймитів твоїх!» і, вставши, пішов до батька свого… А батько сказав рабам своїм: «Принесіть кращу одежу й одягніть його, і дайте перстень на руку його… Старший син його був у полі; і, вертаючись з поля, коли наблизився до дому, почув співи та радощі. І, покликавши одного зі слуг, запитав: «Що це таке?» Той відповів йому: «Брат твій прийшов…»   (Лук.15:11-27).

У цій притчі бачимо шість дієвих осіб: батько, сини, брати, слуги, наймити, раби.  Алегорично батько тут виступає у ролі Господа. Далі ми будемо розглядати інших у тому порядку, що відповідає їхньому духовному станові.

Наймити

Ісус розповів учням Своїм ще одну притчу, що торкається структури Царства Небесного й принципів наповнення Церкви. «Царство Небесне подібне до господаря дому, котрий вийшов рано-вранці найняти робітників у виноградник свій. І, домовившись із робітниками по динарію за день, послав їх у виноградник свій». Так він виходив ще чотири рази. І близько години одинадцятої знайшов ще інших, що стояли без діла, то й цих відправив на працю (Мт.20:1-8).

Алегорично ми можемо розглядати виноградник як церкву Христову, а господаря як Ісуса. Отже Він шукає працівників для Церкви. Інколи, коли кажуть «найманці», то вкладають у це слово певний негативний відтінок. Але це не зовсім вірно. Більшість із нас, християн, часто на підсвідомому рівні проходить через цей етап, якби укладаючи з Богом певну угоду.  Якщо Ти врятуєш моє життя на фронті, то я буду Тобі служити; якщо благословиш мій бізнес, то даватиму на церкву десятину, якщо звільниш мене  від важкої хвороби, то я зроблю для Тебе те і те, – даємо свого роду обітницю, сподіваючись, що Бог прийме її.

Один дуже відомий євангеліст, коли Бог покликав його на служіння, поставив Господеві такі умови: я і моя сім’я не повинні будуть переживати матеріальної скрути; я хочу гарно одягатися, аби мені не соромно було з’являтися на людях; я не позичатиму грошей або не відриватиму їх у своєї сім’ї, коли мені треба буде кудись їхати, виконуючи Твої доручення. Іще там було кілька подібних умов, але Бог не образився на брата й до кінця його днів сумлінно виконував пункти угоди.

Що хорошого було у наймитів? Вони дуже хотіли трудитися й виявили велике терпіння, очікуючи свого часу. Не ставили жодних умов стосовно розміру оплати, без торгівлі погодились на умови Господаря. Вони не залежали від роботодавця, були вільні й могли не піти у виноградник, а лишатися в очікуванні інших пропозицій. Єдина негативна риса у цього роду робітників: користуючись своєю свободою, вони не завжди бувають надійні. Ось як і тут: домовлялися на таку оплату, давали згоду, але потім при розрахунку деякі обурилися, вважаючи, що їх обділили. Трапляються ще й гірші випадки, коли найманці, добре освоївшись, намагаються диктувати господареві власні умови, або й просто вдаються до грабунку (Мк.12:2). Звичайно ж, така зухвалість з боку віруючих у церкві є неможлива, але буває інше, коли молоді ще не утверджені служителі намагаються здійснити у громаді свого роду переворот: мовляв, старші мусять звільнити місця, поступитися молодшим, котрі мають необхідну освіту, активніші й духовніші.

Наймитів, як правило, беруть на виконання певної роботи, а по закінченні їх відпускають. Завжди потрібні помічники, коли організуються різні конференції, йде підготовка до святкування якоїсь події, здійснюються благодійні акції тощо. Побути деякий час «наймитом» у церкві для молодої людини дуже корисно. Ти можеш глибше увійти в життя громади, обзавестися гарними знайомствами, набути певного досвіду.

Є у цій притчу один вельми цікавий момент. Коли господар з’явився на торгу вже, очевидно, під вечір, то задав робітникам-наймитам досить дивне запитання: «Чого стоїте тут цілий день без діла!»  (Мт.20:7). Ніби раніше їх не бачив! Бачив, звичайно, але чомусь обминав. Схоже на те, що він вважав, що їм самим належало проявити ініціативу.

Висновок для молоді очевидний: якщо ти дуже хочеш мати у церкві якесь важливе служіння, проявляй розумну активність у досягненні мети.

Слуги

Слуги у згаданій нами ієрархії стоять на більш високому рівні. Ось характерні ознаки такої людини.

Слуга має постійну роботу у свого господаря, але він вільний. Якщо у нього з господарем стосунки не складаються, або робота не приносить йому очікуваних сподівань, – співпраця з роботодавцем та колегами, зарплатня, характер роботи тощо, він має цілковите право, як мовиться, подати заяву на звільнення.

Вимоги до слуги.

1.Висока моральність. Слуга має бути чесною людиною, інакше раніше чи пізніше він втратить довіру.

2.Слуга має бути «керований», слухняний. «Послух ліпший від жертви» (1Сам.15:22).

3.Має бути вірний господарю. «Вірний у малому і у великому вірний, а невірний у малому невірний і у великому» (Лук.16:10).

4.Має служити лише одному «босові».  «Ніякий слуга не може служити двом господарям; або одного зненавидить, а другого полюбить, або одного буде триматися, а другого занедбає» (Лк 16:13).

В наших церквах є чимало братів, котрі, ведучи досить відповідальні справи у громаді, працюють одночасно ще й у якійсь світській організації. Звичайно, якщо у брата велика сім’я й він не може утримувати її на скромну церковну зарплатню, то жодних зауважень до такого брата не виникає, він буде молитися й Господь раніше чи пізніше допоможе йому з фінансами. Але досить часто трапляються інші ситуації. Один брат працював у невеликій будівельній компанії. Як енергійна й толкова людина невдовзі став її власником. Так само високо цінували і його пастирські здібності в церкві. Але коли йому запропонували перейти у громаду на постійну роботу, він відмовився. Дуже дорожив своєю фірмою.

Інший брат не міг прийняти пропозицію пастора  поставити служіння на професійну основу, бо хотів спочатку захисти дисертацію, що над нею працював кілька років. Третій звик завжди мати гарні гроші та й сім’ю свою привчив до цього, й коли дружина дізналася, що чоловік має намір посадити родину на церковну зарплату, то вчинила великий опір.

Подібних прикладів можна навести чимало. Якщо хочеш служити Богові не відволікаючись, то доводиться приносити певні жертви, від чогось відмовлятися, більше довіряти Божим обітницям.

Слуга постійно при господарі й завжди готовий виконати будь-яке його доручення. Це віруючі, котрі знають волю Божу й готові її здійснювати. Інтереси їхні, одначе, не замикаються лише на служінні, чимало часу вони віддають навчанню, родині тощо. Перехід від найманця до слуги, як правило, здійснюється поступово: брат чи сестра крок за кроком переносять усі свої інтереси у лоно церкви.

Хорошого слугу високо цінує господар. «І хто служить Мені, того вшанує Отець» (Іоан.12:26). Яких би висот не досяг брат на посаді, він не повинен забувати, що покликаний служити іншим. «Хто  хоче бути першим, нехай буде останній з усіх і слуга всім» (Мар.9:35). Найліпшим прикладом високого служіння, звичайно ж, є для нас Ісус, Який служив і Богові і людям.

Раби

Раб Божий – дуже почесне звання. Інколи віруючі ображаються, коли їх називають рабами Божими. Це тому, що вони не зовсім розуміють, хто є раб. Рабами Божими називали себе Ісаак, Мойсей, Давид, апостол Павло (Тит.1:1) та багато інших великих мужів Божих. Саме тому важливо провести певну розділову межу між рабом у світському розуміння і рабом по духу.

• Раб по плоті

Обов’язок раба – працювати. Він є власністю господаря й не має у домі жодної влади.  Найголовніші його чесноти: бути бездоганно слухняним, працелюбним і чесним. Раб не знає планів свого господаря, його обов’язок – сумлінно виконувати конкретне отримане завдання. Він не має права на спадковість (винятки обумовлювалися в Законі).

• Раб Божий

Рабство (можливо, це слово варто було б узяти в лапки) в Господеві є добровільне, Бог не заковує нас у ланцюги, ми можемо відмовитись у будь-який час. Але той, хто усвідомить, що по-справжньому означає бути  рабом Божим, глибоко полюбить своє «рабство» й ніколи не захоче піти  на так звану свободу, де панує «князь світу цього» з його підступністю й жорстокістю.

По необхідності Бог відкриває вірним Свої плани: «Господь Бог не робить нічого не об’явивши намисли Свої Своїм слугам-пророкам (рабам синод. пер.)  (Ам.3:7). Раб Божий до певного часу ще не має в собі повноти життя, на початку воно є таким, що задовольняє лише необхідні його потреби. Він постійно трудиться над поглибленням своєї залежності, прагнучи до повного підпорядкування волі Божій. Допоки його не буде посвячено у довічно рабство, двері на «волю» лишаються відчинені. У давні часи існував дуже цікавий ритуал посвячення у довічну «неволю».

«Як же раб скаже: Люблю я господаря мого, жінку мою й дітей моїх, не хочу виходити на волю, тоді нехай його господар приведе його перед Бога, підведе до дверей або до одвірка  та й проколе йому господар вухо шилом, і той служитиме йому довіку» (Вих.21:5,6). Кровний завіт, друзі, справа дуже серйозна.

Духовний раб, в принципі, має спадщину, («Знайте, що від Господа ви приймаєте нагороду спадщини, бо ви служите Господу Христу» (Кол3:24), але не володіє нею, поки не досягне необхідного духовного віку.

Друзі

У притчі про блудного сина відсутня досить важлива сходинка на шляху до духовного зростання. Її Ісус уводить окремо: «Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить господар його; а назвав вас друзями» (Ін.15:15). Деякі поясненна, хто є друг, дає Іоан Предтеча: «Хто має наречену, той жених, а друг жениха, стоячи й слухаючи його, радістю радіє» (Ін.3:29). Тут ідеться про шлюб. Як наречена мала кількох найбільш наближених подруг (дружок), котрі готували її до вінчання, так і жених мав друзів, хлопців, які теж опікали його й виконували різні доручення. Звичайно ж, це лише невеликий епізод у взаєминах, як і в звичайному житті  роль друзів значно ширша – хто має вірних друзів, той знає.

Спираючись на вищенаведені слова Ісуса (Ін.15:15), можемо впевнено сказати: піднятися до рівня друга Божого, можна лише пройшовши етап «рабства». Лише Ісус вирішує, кому  надати це високе звання.

У Святому Письмі можемо знайти чимало прикладів щирої дружби. Давид мав друга на ймення Хусій. Це була мудра, смілива й віддана цареві людина, що цілковито виявилося під час заколоту Авесалома. Давид змушений був тікати, Хусій же не відступив від Давида, як це зробила більшість його колишніх соратників. Ризикуючи життям, Архетянин повертається в Єрусалим, бере участь у нараді Авесалома, й дає йому пораду, що стала першим кроком до поразки заколотників. 

У багатьох із нас є друзі й очевидно не треба багато говорити, як це важливо їх мати. З ними легше долати життєві труднощі, вони допоможуть у важкий час, вони дадуть мудру пораду для вирішення складної проблеми. Якщо ви зайняті якоюсь важливою справою, то саме друг буде вашим найнадійнішим партнером.

Друг – це не той, кого можна як слугу послати з якимось дрібним дорученням, і кого господар не посвячує у свої великі справи, друг, це людина, якій можеш довірити найважливіше. «Я назвав вас друзями, бо сказав вам усе, що чув від Отця Мого» (Ін.15:15). Ісус любив своїх учнів, то є гарна основа для справжньої дружби, але був і інший бік їхніх взаємин: Господь цілеспрямовано, можна сказати, планово готував їх до великої місії у майбутньому. «Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, то діла які Я творю, і він створить і більше цих створить» (Ін.14:12). Можливо, що на момент тієї розмови вони ще не були готові до тих великих звершень, але Ісус бачив їхнє майбутнє, і, присвоївши їм високе звання Свої друзів, тим самим сповістив, що передає їм Свою справу, і їм належить продовжити її на землі після Свого відходу.

«Я назвав вас друзями…» Друзі Бога – це надзвичайно велика духовна висота, але вона не є остання. Є ще вища сходинка, цілком доступна для тих, хто прагне до досконалості.

Брати, сини

«Друг любить протягом усього часу, він братом буде, коли спаде нещастя» (Прип.17:17). Першою людиною, котра зустріла Ісуса після Його воскресіння, була Марія Магдалина. Сталася коротка розмова. Звичайні, прості слова, але яка в них глибина почуттів! Ісус сказав їй: «…йди до братів Моїх і скажи їм: «Я йду до Отця Мого і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого». Він підносить учнів на найвище точку духовного Синаю, називаючи їх Своїми братами, отже й законними синами Небесного Отця.

Відбулося щось подібне до так званого кровного братання. Цей звичай практикувався у багатьох народів світу, в тім числі й у Ізраїлі. Коли давні й вірні друзі, або цілі сім’ї, хотіли піднести свої стосунки на більш високий рівень, вони укладали спеціальний договір. Майбутні  кровні брати давали один одному обіцянку вірної непорушної дружби, брали на себе обов’язок захищати один одного від ворогів не шкодуючи власного життя. Кровні брати мали все спільне: майно, гроші, на підтвердження своїх намірів обмінювалися верхнім одягом, зброєю. Умовно обмінювалися кров’ю, роблячи надріз на пальці. Шрам від цього надрізу був як печать завіту. Також здійснювався своєрідний обмін іменами. 

Особливо яскраво особливості цього звичаю проявилися у стосунках Давида та Йонафана. «І вони обидва склали умову перед Господом» (1Сам.23:18). До кінця своїх днів Давид виконував узяті на себе обов’язки перед Йонафаном, хоча того вже давно не було на світі. Сам Бог нерідко укладав таку угоду з людьми, наприклад, з Ноєм (Бут.6:18), Авраамом (Бут.15.18), Мойсеєм (Вих.34.10) та ін., з цілим народом (2Цар.11:17).

У лоні такого кровного завіту перебуваємо й ми: «Це є кров Моя Нового Завіту, яка проливається за багатьох» (Мк.14:24).

(Далі буде)