Головна » Статті » Духовність

Оживляти серця

БУТИ ДОСКОНАЛИМ

 

Частина друга. Розділ 3.  Оживляти серця

 

(Попередня частина)

 

Лагідність (кротость – синод.) і смирення часто вживаються у Слові як синоніми, інколи їхні значення  дещо перекриваються, але разом із тим вони мають очевидні відмінності. Саме тому Ісус сказав: «Навчіться від Мене, бо я лагідний  і покірливий кроток и смирен – синод.) серцем, і знайдете спокій душам вашим»  (Мт.11:29). Він  розділяв ці важливі поняття. Як ми говорили раніше, досягти лагідності (кротости – синод.) ми можемо порівняно неважко, докладаючи сил аби утриматись від зайвих емоцій та небажаних сильних почуттів, смирення ж приходить значно пізніше, інколи буває, через великі муки та страждання. Саме такий крайній випадок ми й розглянемо далі.

 

Упокорення духу

 

 «Я живу  на висотах і в святині  та й із тими, в кого дух упокорений, в кого серце смиренне, щоб оживляти дух смиренних і додавати життя серцям упокорених (Іс.57:15). Варто нам врахувати також  варіант синодального перекладу Біблії: «Я живу на высоте небес и во святилище, и также с сокрушенными и смиренными духом, чтобы оживлять дух смиренных и оживлять сердца сокрушенных».

 

Бог показує нам три місця, де Він може жити. Не просто приходити туди час від часу, а жити, як ми живемо у власних домівках, бути господарем і власником Своєї оселі. Це: 1. Небеса; 2. Святилище, тобто храм, як для християн, – Церква; 3. Серце людини. І не просто серце, а серце підготовлене певним чином. Зазначимо, що окремо обидва слова сокрушенный та упокорений не віддзеркалюють повного значення цього поняття, швидше за все, вони якби з двох боків охоплюють його, забезпечуючи таким чином певну повноту смислу. Упокорення відбувається через «сокрушение» серця. «Сокрушить» же означає завдати повної поразки, розбити, не залишити, як кажуть, живого місця. З цієї самої повної катастрофи часто й починається справжнє плідне життя християнина, хоча поразки нерідко – це біль, це зневіра, це обвал усіх надій.

 

Один християнський журналіст розповів якось цікаву історію, що трапилася з ним під час літньої відпустки.

 

Журналіст. Якось зателефонував мені хороший мій приятель із Криму, це ще до анексії, та й каже: «Слухай, що ти там печешся на тому київському асфальті, приїжджай до нас, поживеш у мене скільки захочеш, трішки послужиш у церкві, з’їздиш на море. До речі, познайомлю тебе з одним братом, Бог звільнив його від залежності. Це справжнє диво! Може, напишеш. Приїжджай». Я поїхав. Андрій виявився досить симпатичною, привітною людиною віком близько сорока. Домовились про зустріч.

 

Андрій. Коли мені брат Коля сказав про київського журналіста, я відразу ж відмовився від зустрічі. Це ж доведеться все те старе моє життя підіймати, весь той сором, всю ту гидоту… Навіщо мені це? Я ж хотів пошвидше все минуле викинути з голови, а тут… Та Коля став казати, що моє свідчення буде дуже потрібне для інших, хто в залежності, що так я добре зможу послужити Богові й таке інше. Я все розумів, але не міг себе перебороти. Тоді Коля трішки так натиснув на мене по-християнському, мовляв, це тобі завдання від церкви, й мусиш бути слухняний. Певно, він молився, бо мені відпустило, і я погодився.

 

Журналіст. Андрій працював цілий день, і ми домовилися, що я чекатиму на нього біля воріт їхньої контори наприкінці робочого дня. До його домівки підемо пішки, й по дорозі він мені буде все розповідати. Перший раз ми зустрілися, але серйозної розмови не вийшло, на мої запитання Андрій відповідав якось без натхнення, – ну, як мовиться, «ламання криги», знайомство, налагодження контакту. На другий день я чекав біля воріт, мабуть, з годину, робочий день давно закінчився, але Андрія не було. На третій день – теж. Ну, напевно захворів, вирішив я.

 

Андрій. Цей журналіст мені якось не сподобався… Його запитання… Ну що він лізе в душу? Вирішив, буду йому відповідати як на допиті: так – ні, так – ні, може, відчепиться. Але не відчепився. Другого дня я виглянув у шпарку в паркані, бачу, сидить на бордюрі навпроти воріт. Я вийшов через чорний вхід і мерщій додому. На третій день теж. Увечері телефонує мені Коля, питає, як у нас там. Розповідаю йому все. Коля незадоволений, каже, підводиш ти мене. Говорив про смирення. Каже, молися, щоб Бог поміняв твої настрої. Певно й він молився, бо я трохи відтанув.

 

Журналіст. Телефон його не відповідав, подзвонив до Колі, той мене запевнив, що все буде гаразд, наберись, мовляв, терпіння. Так що ми все ж зустрілися.  Помаленьку, полегеньку я таки його розкрутив.

Прилучився Андрій до наркотиків через свої комерційні здібності. Торгував то тим то сим, потім почав продавати зілля, захопився легким заробітком, а далі й сам зав’яз. Дружина, він уже був жонатий, мали маленьку доньку, довго ні про що не здогадувалася. Підозри, звичайно, якісь виникали, але відкидала їх, не бажаючи вірити до останнього. І те останнє незабаром сталося.

 

Їхали вони електричкою із пляжу, з Євпаторії… Спека була, тиснява, людей набилося у вагон… Андрій з дружиною та малою стояли в тамбурі. Андрій відгородив їх руками від натовпу, якось не збагнувши, що його оголені, сколоті шприцами вени якраз перед очима дружини… Вона побачила. Сльози бризнули з її очей прямо на ті його шрами…

Відтоді Андрій вже не крився. Почалися великі проблеми. Вмовляння, благання, погрози, напади відчаю, скандали, ненависть… Відома картина – ьогодні клянеться: ну все, це останній раз, а завтра те ж саме. Місяці, роки. Йшлося до розлучення, але кидати сім’ю Андрій не хотів. І він придумав вихід. Це було підступно, підло, але ж яка совість у наркомана! Дружина теж не хотіла лишити дочку без батька, й крок за кроком, через маленькі щоденні поступки,  через якісь ніби безневинні пігулки, легку «травичку» Андрій увів її у пекельну пітьму наркоманії.

 

Андрій. На якусь особливу відвертість я не був налаштований. Хотів пошвидше закінчити цей базар, сподівався, що журналіст, стомившись зі мною возитися, поїде собі додому, і я нарешті полегшено зітхну. Але він не втомлювався, все задавав і задавав свої запитання, я відповідав потроху, стараючись не пускати його надто глибоко у свою свідомість. Та раптом мене прорвало. Я почав говорити без запитань і розповів йому усе. Я розповів йому навіть те, чого не казав навіть пасторові на сповіді.

 

Наприклад, що я був «стукачем» на зоні, коли мотав свій термін. Не мав жодної схильності до таких речей, завжди знав собі ціну, але потрапив у пастку, що її поставила адміністрація колонії.  Як сталося?  Взагалі, в ув’язненні мені жилося  не гірше ніж на волі. Комерційні здібності там дуже мені знадобилися. Тримав свою потайну крамничку, де можна було придбати все від міцного чаю до пляшечки коньяку, від шоколаду до якісної імпортної ковбаси. Ну й наркота, звичайно. Мав цілу мережу своїх людей серед зеків,  охорони та навіть серед табірного керівництва, яке інколи через підставних осіб зверталося до мене то з тим то з тим проханням.  Адміністрація, звичайно ж, знала про мою комерційну діяльність, але мене не чіпали, – всім я був потрібний. Та ось, коли штатний «стукач»,  а всі його знали, бо такі речі там довго приховувати неможливо, відбув своє й подався до рідної неньки, мене викликали в кабінет начальника й показали товстеньку таку папку, де було докладно зафіксовано всі мої позазаконні діяння. Ось так. І пред’явили ультиматум: або я погоджуюсь на співробітництво з органами, або досьє передають до суду і я отримую «премію» у вигляді кількох додаткових років відсидки.

 

Я цього нікому не розповідав. Ще там про деякі сексуальні збочення, що були популярні серед зеків, про свої махінації, що через них постраждало чимало знайомих в’язнів… Після покаяння я був готовий до сповіді, але про деякі речі не міг розповісти навіть найріднішій людині. Я не боявся, просто мені було соромно. Дивна річ! В мені прокинулася совість, ця набридлива комаха, що з нею я розлучився багато років тому, раптом гучно заявила про себе й мучила мене при кожній нагоді.

 

А цей журналіст мене «розколов». Я говорив і говорив. Потім схаменувся: що я роблю? Та втішив себе: нічого, мовляв, страшного, він собі поїде, я його більше ніколи не побачу, й ніхто про мої минулі «подвиги» ніколи не дізнається.

 

Журналіст. Андрій володів багатьма секретами своєї «професії», та мені те було не цікаво, і рушили ми далі від того моменту, коли він погорів. Попався. Дали шість років за розповсюдження та вживання. Розповів мені, як йому там жилося. Поділився найсокровеннішим. Я був далекий від того, аби про це все писати, читачеві вистачало б речей цілком зрозумілих і простих, але мене вразило, що ця дуже закрита людина раптом широко відчинила двері свого серця.

 

Отож через шість років Андрій звільнився. Прийшов до рідної оселі. Кімната у приватному будинку, де вони колись жили утрьох, була порожня. Ніяких речей, лише якісь старі газети розкидані та пилюка. У шухляді знайшов плівку-негатив, що колись її сам знімав десь у гостях у друзів. Ось вони утрьох:  він, дружина та доця, веселі, щасливі. Ось дочка. Миле дитя. Певно, й не знає нічого про свого тата. Невимовно рідна душа, яку він, батько, так бездумно занапастив.

 

Андрій. Далі розповів йому про своє життя на волі. Воно складалося, можна сказати, по стандартній схемі: ні спеціальності, ні роботи, ні бажання гибіти з восьми до шести за якісь жалюгідні копійки. Невдовзі мене викликали у відділок. Йшлося про продовження моєї співпрацю з органами. Я відмовився. Вони сильно не тиснули, знали нашу публіку, мовляв, нікуди тобі не дітися, повернешся до старого, а ми нагадаємо про себе. Розрахунок був майже безпомилковий, але ні вони, ні я не знали, Хто пильно спостерігає за моїм життям і готує в ньому кардинальні зміни.

 

Я говорив досить легко, поки не дійшов до одного моменту… Тут я зупинився, відчув сильний внутрішній спротив. Але з іншого боку немов би сильним вітром мене тягнуло далі. Я вагався….

 

Журналіст. Поступово, у міру того, як він розповідав, я все більше заглиблювався душею у страшні обставини його життя. Та раптом Андрій зупинився. Ми пропустили кілька зустрічей, я телефонував, він казав, що хворий, але я бачив, що справа не в цьому. Очевидно, щось було в його життя таке, чого він категорично не хотів пригадувати. Або не міг. Я подзвонив до Колі, пару днів ми молилися.

 

Андрій. Треба було рухатись далі, але я не міг. Просто не міг. Ми дійшли до піку моїх поневірянь, і треба було зробити останній, але надзвичайно важливий крок. Чесно скажу, я навіть не знав за що мені молитися. Врешті просто став просити Бога, аби Він Сам розв’язав цю ситуацію так, як Йому угодно.

 

Журналіст. Брат знову заговорив, і я був радий. Невдовзі стала зрозумілою й причина нашої зупинки.

Після звільнення Андрій звісно ж узявся за старе. Вважав себе великим майстром усіх цих наркотичних справ, йому завжди таланило, але тут з якоїсь незрозумілої причини пішла, як кажуть, суцільна «нерпуха». До того ж почалися, як він вважав, жахливі слухові галюцинації. Ось він сидить удома перед телевізором, тупо дивиться на екран, там йдуть якісь мультики, і несподівано з суцільної пустої балаканини виривається фраза: «Ну що, наркоша, кінець твій наближається?». Або їде у тролейбусі. За спиною двоє чоловіків про щось тихо говорять, і раптом один із них голосно каже: «Так він же стукач, його скоро пришиють…». І таке було не раз і не два. Почав думати, що вже божеволіє.

Інколи заходив до своєї дружини, хотів побачити дочку, його зустрічали майже як ворога. Світлана давно вже взяла розлучення, «зіскочила» з  голки, а колишній чоловік нагадував їй про старе.  У неї хтось був і, як дізнався Андрій, збиралася вийти заміж. До малої його теж практично не допускала. І тоді він відважився на останнє. Він запропонував Світлані наркотик. Найкращий, які на той час вживали, безкоштовно. Світлана подивилася на Андрія з глибоким презирством і сказала: «Іди геть, і щоб ноги твоєї тут більше не було».

 

Андрій вийшов у двір. Сіяв дрібний дощик, стояла осінь, було холодно. Навіщось зайшов у сарайчик. Щось його вело. Серед різного мотлоху побачив старий матрац, витягнув його. Ну, ось, тепер все вирішиться, тепер усе стане добре… Сів на той матрац, прихилившись спиною до стіни, дістав лезо з новенької пачки, яку щойно купив для гоління… Болю майже не відчув. Кров полилася з вени тоненькою цівкою, падала на брудну підлогу, на сміття, перетворюючись на густу чорну масу. Андрій дивився з абсолютною байдужістю, довжелезні хвилини тягнулися одна за одною, але нічого не відбувалося. І раптом смоляна пітьма з силою рвонула знизу вгору, враз немов рубильником вибивши свідомість.

 

Андрій. Бог дав мені сили, й ми знову почали наші бесіди. Я розповів, як Господь врятував мене тоді. Світлана за чимось заглянула в сарайчик і побачила цю жахливу картину. Перев’язала рану, викликала «швидку». Деякий час пролежав у лікарні через велику втрату крові. Виписали, – грошей немає, «заначки» всі вже скінчилися.  Я абсолютно не радів, що лишився живий, лише єдине бажання стукало у скроні: де взяти…

 

У центрі міста біля Будинку офіцерів постійно тусувалася наша братія, але нікого зі своїх там не зустрів, правда, до мене підійшов один із давніх знайомих і запропонував… – ні не наркотики, запропонував піти до церкви. Мені стало смішно: ну що він меле про якийсь рай, про пекло? Будуть гроші, буде й рай, а пекло я вже пройшов на зоні. Якщо голова є на плечах, то й там можна жити. Але пішов, вирішивши про себе: якщо він такий святий, то, може, грошей у нього позичу.

 

Журналіст. За своє досить довге християнське життя я бачив чимало різних покаянь, але таких, коли під час каяття Бог відразу ж,  немов ножем відрізає від нещасного  давню капітально закорінену залежність, знаю не так багато. Саме такий випадок стався з Андрієм.

 

Щойно почалася проповідь, чоловіка почало злегка трусити. Що там говорилося, Андрій майже не слухав, йому було не цікаво, але коли проповідник почав розповідати про своє недавнє служіння, Андрій стрепенувся. Йшлося про похорони, ховали сина однієї сестри, зовсім молодого хлопця наркомана. Він помер від гангрени. Рятуючи його, лікарі змушені були відрізати йому ногу, але й це не врятувало бідолаху. Не дослухавши до кінця, Андрій відчув, як якась сила підняла його зі стільця й понесла на сцену.

 

Андрій. Чудо, що сталося зі мною на богослужінні, не лише врятувало мене від неминучої передчасної смерті, але дуже сильно, надприродно укріпило мою віру. Саме така віра була потрібна мені, аби не лише триматися на завойованих духовних позиціях, але й зростати в Ісусі Христі.

 

Сталося і ще одне чудо. Другого дня вранці я прокинувся, ну й перша думка у наркомана: прийняти дозу. Але чую, звичне потужне бажання не наростає. Була якраз неділя, – чим зайнятися, думаю, піду-но я до церкви. Побув на служінні, мене привітали, ще раз церквою помолилися. Я почував себе напрочуд добре: щось у мені швидко змінювалося, я це відчував, хоча й не знав що саме. Зустрівся там із тим приятелем, котрий привів мене на служіння. Просиділи в кафешці до самого вечора, говорили. Я дізнався, що то є церква живого Бога, що там за люди, чим вони займаються. То була дуже корисна бесіда.

 

До пізньої ночі я навіть не згадав про наркотики. На другий день – теж. І так до сьогодні. Сатана, звичайно, підкрадався. Десь на третій день після покаяння прибігає до мене один знайомий, – свого часу ділили з ним клієнтуру. «О, Андрюха! Радий тебе бачити! Де це ти пропав? Думаю, дай навідаюсь, чи живий ще». Покрутився, – я не запрошую ні роздягнутися, ні сісти. «Бачу, старий, ти не в настрої, то давай косячка заб’ємо для розкрути, а потім…» І дістає пакетик, – мрія наркомана! Кажу: «Не буде косячка, а це забери, мені тепер не треба». «Та ти що! Бери! Даю безплатно як старому другові!» «Не треба, забери». «Ти що, зав’язав? Не дурій, це не надовго, сам знаєш». «Я не зав’язав, а покаявся, у церкві, й Бог мене звільнив. Якщо хочеш, підемо в неділю зі мною, Він звільнить і тебе». Приятель дивився на мене як на божевільного. Покрутив пальцем біля скроні: «Ні, ти точно у психушку зібрався…» Підхопив свій «подарунок» і подався геть.

 

Журналіст. Так скінчилася наша благословенна зустріч. Пару разів з’їздив на море й повернувся додому. Коли матеріал був готовий, надіслав по і-нету Андрієві. Тиждень минув, два, – від брата ні звуку. Дещо вже почав хвилюватися, в нашій практиці трапляється, що матеріал не подобається тому, про кого написано, й тоді виникають великі проблеми, а воно нічого маруднішого немає ніж переробляти. Давай я молитися…

 

Андрій. Нарешті журналіст поїхав, а через деякий час надіслав готовий матеріал, аби я прочитав і, може, поправив там щось. Поправляти було нічого, бо мені не сподобалося все. Якось бачив себе не таким, – ну, не знаю, не сподобалося та й годі. Лежить воно у мене тиждень, лежить два… Надсилає він листа, питає як справи… Бачу, чоловік хвилюється, думаю, візьму прочитаю ще раз.

 

Діло було в суботу, спішити нікуди, вранці заварив я чаю для сніданку, відкрив той файл. Читаю, читаю й дивуюся сам собі: чого це я? Все ж гарно написано! Трішки не дочитав до кінці вже зовсім з іншим настроєм, і раптом мене різко так знудило. Ледве добіг до туалету. Вивернуло раз, другий, третій… Тільки думка мелькнула: «Чим отруївся? Що це? Нічого ж іще не їв!» Пішов на кухню, ковтнув пару раз чаю… Чую, щось відбувається всередині… Відчуваю, я став порожній… Як відро, що з нього вилили помиї… І легкий немов пір’їнка. І вслід за цим порожнину мою наповнила радість. Невимовна! Небесна! Якої я ще ніколи не знав.

 

Вже як того дня я радів, – немає слів. А надвечір послав до журналіста відповідь: «Все добре. Рясних благословень». Просив лише поміняти ім’я та прізвище. Ну так, на всякий випадок.

 

Журналіст. Матеріал благополучно надрукували. Слава Богу… Кілька років я працював без відпустки, а потім на пару  днів подався до моря. По дорозі в Алушту, забіг до Колі у церкву, дуже хотілося побачити й Андрія, дізнатися, як склалося у нього подальше життя.

 

Зустрілися як давні друзі. Андрій одружився, взяв сестру із церкви, нещодавно вона подарувала йому двох  чудових донечок-близнят.  Працює. Як розповів Коля, вони у церкві планують відкрити реабцентр для наркозалежних, то Андрій – перший номер серед кандидатів на лідерство. Слава Господеві!

 

Перед тим як попрощатися, Андрій мені сказав: «Знаєш, я тобі дуже вдячний за ту нашу бесіду… То була для мене своєрідна глибока сповідь, через неї я нарешті по-справжньому звільнився від усього свого брудного й отруйного минулого. Ходити в чистоті, брате, то є велика насолода… Амінь.

 

Ми так докладно розповіли про перипетії життя цього чоловіка, аби показати як глибину його падіння, так і силу та любов Господа, для Якого немає безнадійних людей і безвихідних ситуацій, не існує таких «мертвих», яких Він не міг би оживити для нового щасливого життя у Христі Ісусі. Він і далі працює над тим, «щоб оживляти дух смиренних і додавати життя серцям упокорених». Слава Господеві!

 

Однак люди, що потрапили в лещата диявола, не завжди розуміють милість Божу, не змиряються зі своїм щасливим статусом «убогих духом» і залишаються таким чином перед зачиненою брамою Царства Небесного. Таких випадків теж, на жаль, є чимало.

 

Коли в нас почала розвиватися ринкова економіка, один енергійний чоловік вирішив започаткувати свою власну справу. Йому здавалося, що бізнес – це досить просто. Головне дістати грошей, вкласти їх у якийсь вигідний проект, а далі сиди собі та чекай, коли потоком поллються прибутки. Взяв він позику в банку під заставу помешкання, напозичав ще у знайомих і зробив відповідний вклад. Та через півроку наїхали конкуренти, різні там рейдери та й просто досвідчені шахраї, і по шматках розтягли весь його капітал до останньої копійки. Лишилися величезні борги. Дехто з кредиторів погодився почекати, але деякі вимагали гроші негайно, погрожували поставити чоловіка на «лічильник» і таки поставили. Минав час, борг на тому «лічильнику» зріс до таких розмірів, що віддати його, навіть спродавши все майно до останнього віника, було нереально. 

 

Тоді чоловік переписав усе що мав на дружину, написав прощальну записку, взяв міцненьку мотузку й стілець та й пішов у гараж. Коли петля була вже готова, він почув голос: «Кинь мотузку, піди за такою-то адресою, там тобі допоможуть». На вказаному місці була євангельська церква. Чоловік покаявся, і справа з боргом вирішалася на його користь. Допоміг син, ще зовсім юний хлопчина. Бог дав йому величезний спортивний талант, і він за кілька років злетів до найвищих спортивних вершин. Господь почав додавати недолугому бізнесменові життя, але коли той оговтався, то знову взявся за бізнес. І знову падіння, спустошення, борги. І цього разу син зібрав-таки необхідну суму для батька, але сказав: «Все, тату, якщо знову візьмешся за бізнес, більше я нічим допомогти тобі не зможу».

 

Здавалося б, після цього чоловік мав би змиритися, упокоритися перед Богом, почати справжнє духовне життя, але у церкві його більше не бачили, і як склалася його доля, невідомо. Ходили чутки, що він, розчарувавшись у рідній країні, разом із дружиною та молодшим сином виїхав до Канади, де на той час мешкав його старший син-спортсмен.

 

(Далі буде)

Категорія: Духовність | Додав: ostin (28.06.2019) | Автор: Віктор Котовський
Переглядів: 47 | Рейтинг: 4.5/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[28.06.2019][Духовність]
Оживляти серця (46)
[14.05.2019][Духовність]
Наш авторитет у суспільстві (77)
[17.04.2019][Проповіді]
І померлий вийшов... (53)
[16.04.2019][Духовність]
Диявол долає нас чеснотами більше, ніж гріхами (47)
[10.04.2019][Духовність]
Блаженні лагідні (103)
[07.04.2019][Суспільство]
Чорний квадрат (125)
[19.03.2019][Суспільство]
Церква і держава (100)
[03.03.2019][Розвиток]
5 вправ, щоб навчитися дякувати (88)
[01.03.2019][Роздуми]
За що тебе запам’ятають? (98)
[28.02.2019][Суспільство]
Гості з далеких світів (114)
[25.02.2019][Родина]
Що таке рівність чоловіка та жінки з точки зору християнства? (232)
[11.02.2019][Духовність]
На добрій землі (109)