Молитва – це діалог, розмова з Богом. Я не раз про це чув, читав, говорив, але тільки недавно про це згадав. І під час своєї чергової «молитви» спробував нарешті не тільки висловити Богові свої прохання, молитовні формули, але й почути Його. Якщо діалог — отже, розмова, — отже, Бог теж має щось сказати?

Я не знав, як це зробити, як почути. Але спробував. Спершу я спробував зупинити потік думок про минуле і про завтрашній день, усе, що зазвичай крутиться в голові, і уявив перед собою образ Ісуса Христа. Секунда, дві… і я ніби почув, як у моєму серці тихо пролунало слово «Люби».

Подякувавши Господу за це слово, я засумнівався: чи ж справді Бог вимовив слово для мене, чи то була моя фантазія? Але, подумавши, що навіть якщо фантазія, то не шкідлива, я вдався до цієї практики і наступного дня. І ще за день, і ще… Кожного разу я чув у серці по одному слову, причому всі — дієслова. Наступним після «люби» я почув «віруй», «чувай» і «радій» (цей заклик до дії пролунав у неділю).

А потім я перестав чути Бога. Хоч скільки намагався у мовчанні зосередитися на образі Ісуса — все надаремно. І я зрозумів, чому: говорити з Богом можливо тільки у присутності Його благодаті. А після того, як я вчергове її втратив і закрив своє серце, слова Бога до нього вже не доходили.

Я досі не впевнений, чи це не фантазія. Можливо — квінтесенція того, що я вже стільки разів чув у храмі. Але ж у будь-якому разі це непогано. І я жду смиренно, точніше, намагаюся смиренно чекати, коли Господь знову обдарує мене своєю благодаттю, і я почую в глибині свого серця Його тихе слово, яке знову покличе мене в дорогу.

Павло А., Католік Гомель