«Емо, дай мені руку». Вона почула ці слова після того, як кілька годин лежала на підлозі й безрезультатно кликала на допомогу. За хвилину відчула, що її хвороба відступає.

Таке могло статися з будь-якою людиною. День за днем з енергійної, щасливої жінки Ема ставала особою, повністю залежною від інших: прикута до інвалідного крісла, майже паралізована, неймовірно скручена стражданням. На неї падали й падали подальші удари долі: розлучення, фінансові труднощі… Однак вона ніколи не сумнівалася, що її страждання має глибокий сенс. І не вірила лікарям, які не давали їй жодного шансу на одужання.

З історії хвороби: «Жінка, яка мала нещасний випадок на роботі й протягом двох із половиною годин висіла головою донизу, зачепившись лівою ногою по кісточку. Це призвело до проблем із болем, який особливо атакував її очі, зуби і щелепу. Діагностовано хронічну рефлекторну дистрофію симпатичної нервової системи. Сиділа зігнутою в інвалідному кріслі понад 20 років. Не полишала свого крісла навіть на час сну. Її тулуб був сильно викривлений, ліва рука затиснута в кулак, тільки права рука відносно активна. Милася вона зволоженою губкою, оскільки струмінь води з душу завдавав їй сильного болю. Її стан не покращувався попри лікарську допомогу. Живилася висококалорійними білковими розчинами, оскільки не могла споживати твердої їжі. На Вігілію о 1.00 уночі внаслідок зламання колеса інвалідного візка вона впала на підлогу…»

Далі ми надамо слово самій Емі МакКінлі. Це уривок із її книжки «Дотик неба».

«Я намагалась зосередитися на небі, але біль розшарпував моє тіло. Мені здавалося, що до цього дня я вже пізнала всі рівні болю. Але я помилялася. Я дуже помилялася.

Мала враження, що годинник на столі насміхається з мене. Думала про своїх найближчих. Хто мене знайде? Хто подзвонить у “швидку”?

Години тягнулися немилосердно, а страждання розривало мене на шматки. Ув’язнена у своєму тілі, я могла тільки безустанно кричати Його ім’я, не зважаючи на болюче схрипле горло.

“Ісусе!”

Минуло вісім з половиною годин, а я все ще була повністю притомна.

“Чи саме так виглядає смерть?”

Раптом, без попередження, щось почало змінюватися. Непомітно атмосфера почала переображуватися. Невідомо звідки до мене долетіло відлуння — могутнє й гучне, воно гуділо і наростало подібно до вітру. Моє серце почало шалено калатати. Одночасно близький і далекий, цей звук заповнив увесь дім, наближаючись до мене…

Я відчувала чиюсь вражаючу присутність.

“Що діється?”

Я затримала дихання. Час зупинився. Раптом мою кімнату осяяло незвичне світло. В кутку стояв високий чоловік у легкому одязі, що ніби розвівався на вітерці. Складки його одягу сяяли й колихалися, ніби були живі, оточуючи його теплим, чарівним мерехтінням. Його обличчя сяяло, немов куля світла, а постать була така сяюча, що я мусила щомиті відводити погляд.

Я не могла повірити в те, що відбувається. Це здавалося сюрреалістичним. Так, ніби я пройшла крізь заслону іншого виміру. Всі мої почуття були загострені. Ми спілкувалися, не вимовляючи жодного слова. Без тіні сумніву я знала, Хто це.

“Ісус”.

Ісус був у моїй кімнаті. В моїй кімнаті! Той, кого я несвідомо кликала, прийшов до мене. Коли поблизу не було нікого, хто міг би мені допомогти, Він з’явився, аби мене врятувати! Притягував мене до себе з невимовною силою. Притягував, ніби магніт, своєю інтенсивною любов’ю, яка пронизувала мене наскрізь. Вона розливалася у найглибших куточках моєї душі.

Я пробувала вдивлятися в Нього, але сяйво було занадто сильне. Я здригнулася, шок минув, і мене залила хвиля надії. Той, хто завжди був біля мене, не забув про мене. Мій погляд швидко перемістився до Його широких рамен. Його долоні, що виходили з довгих білих рукавів, були великі й сяючі. Ніколи в житті я не бачила таких великих долонь.

З рівня підлоги мені видавалося, що Він майже торкається стелі. Його сяючі шати розвівалися, ніби їх ворушив легкий бриз. Він стояв заледве за кількадесят сантиметрів від мого скрученого, повного болю тіла. Не торкався мене, а я не намагалася торкнутися Його. Це не було потрібне. Його міць пропливала крізь мене.

Я відчувала теплу, ніжну присутність, яка підкріплювала й оживляла, виповнюючи моє тіло. Ісус став переді мною, але я відчувала Його також у собі. Його глибоке тепло дісталося аж по мою скалічену ліву стопу і почало її наповнювати.

Те, що сталося потім, зворушило мене до глибини. Ісус не торкнувся мене фізично — Його долоні так і залишалися розпростертими, але моя викривлена нога, на якій я далі лежала, почала випростовуватися. Кості тріщали, а нога почала рухатися. В цей момент Ісус повністю зцілив мою ногу.

Я глибоко вдихнула. Тепер — моя рука…

Я відчула тепло, а пальці зігнутої кисті почали самостійно розгинатися. Повільно, але долоня розкривалася.

Якби я коли-небудь замислювалася, як виглядатиме моя рука, стільки років скручена, то тепер моя цікавість була би заспокоєна. Крізь сльози, що спливали по обличчю, я побачила свою випростану долоню. Цілу. Разом з кривавими смугами, великими відкритими ранами і червоним, живим тілом.

Я ледве мала час усе це помітити, бо вже наступної секунди Ісус зробив так, що моя кисть почала покриватися новим тілом — від зап’ястя аж по кінці пальців. На власні очі я бачила, як моє зранене, хворобою зжерте до живого тіло заростає новою шкірою.

Мені бракувало слів. Я тільки вдивлялася у свою вилікувану долоню, тремтячи і ковтаючи сльози. Уперше за всі довгі роки я могла ворушити пальцями. Я могла контролювати свою руку!

Той самий струмінь сили, що пройшов крізь мою стопу й долоню, тепер почав розгинати мою шию. Якщо мені здавалося, що раніше мої кості голосно хрускотіли, то виявилося, що це було непорівнюване з тим, що тепер звучало у моїх вухах. Але нехай собі кості стріляють! Я цим не переймалася. Бо зі мною був Ісус. І те саме цілюще тепло пронизувало мене від верху до самого низу хребта. Його міць… плинула… наростала. Ісус розгинав моє тіло.

Не встигла й озирнутися, як лежала на спині. Чи то Ісус мене так поклав? Певно, так, бо я не пам’ятаю, щоб переверталася. Не знаю навіть, чи я зуміла б таке зробити.

Взята на небо, я розтеклася по підлозі. Вся була Його. Ісус зцілив мою ногу, руку, а тепер ще шию і хребет. Любив мене від стіп до голови. Подарував мені найбільше чудо, про яке я будь-коли чула.»

За медичним висновком, який також уміщено у згаданій книжці, «відтоді хронічні мігрені у пацієнтки стали наполовину менше болісні. Пронизливий біль вона все ще відчуває у долонях і стопах, також відчуває біль в обох стегнах та хребті. Може пройти недовгу відстань, але потребує допомоги, щоб сідати і вставати. Відчуває певну обмеженість рухів у суглобах. Має певні проблеми з утриманням рівноваги, через що ходить, притримуючись за стіни або меблі.

Визнає, що синдром розсіяного болю все ще залишається частиною її самопочуття, але сподівається на сприятливу терапію. Мешкає сама. Особи, які доглядають її, проводять із нею 70 годин на тиждень. Визнає, що надалі потребує сторонньої допомоги, попри чудесне зцілення. Крок широкий, видно, що ліва нога рухається більш скуто, ніж права. Рухливість хребта поновлена повністю. Рухливість суглобів: раніше пацієнтка могла у позиції сидячи піднести праву руку на 90 градусів горизонтально. Тепер рухливість суглобів відновлена, хоча перевірка суглобів лівої сторони тіла обмежена через острах пацієнтки перед болем. Не має проблем з тим, щоб обернутися. Психічний стан: повністю свідома, орієнтується у часі й просторі, має ідеальну пам’ять. Пропріоцепція [відчуття частин свого тіла стосовно інших його частин, усвідомлення тіла. — Пер.] не порушена…»