Досвідченні апологети знають, що успіх дискусії часто залежить від ретельно дібраних аргументів. Також вони усвідомлюють і те, що певних дебатів потрібно уникати, адже вони можуть виявитись руйнівними для особистості. Іншими словами — на окремі теми краще не дискутувати. Цілий почет християнських теологів, особливо православних, схильний думати, що класичні середньовічні дискусії між християнами та мусульманами мали згубний вплив на християнське віровчення. Деякі християни сьогодні теж переконані, що на тему віри дискутувати не слід, адже нічого доброго з цього не вийде.

А що як у нас з’явиться ідея порівняти тексти Старого чи Нового Заповіту з Кораном? Мусульмани мають святу книгу, християни, зрештою, — теж. Чому б нам не поговорити про те, чия свята книга краща, так би мовити — «святіша»? Ми навіть можемо погодитись із твердженням мусульман, що вважають християн та євреїв народом книги. Книга ця, щоправда, дещо нижчого ґатунку у порівнянні з Кораном, але ж краще так, ніж мати справу з язичниками. Нехай, і з цим ми можемо погодитись!

Ми глибоко шануємо релігійні погляди мусульман, які вважають доктрину ісламу та втілення її у життя найкращим способом віддати прослави Бога. Врешті-решт, якщо Бог – Творець усього, то невже поклонятись Йому, розпізнати та прийняти Його не найважливіше у житті?  Проте кожне з цих положень може мати той таки руйнівний вплив та бути джерелом багатьох спотворень християнства сьогодні. Мої тези досить контроверсійні, вони можуть сіяти незгоду серед християн. Погоджуюсь. Однак, це означатиме лише те, що можна впевнено говорити про «ісламізацію» християнства. Важливо подумати про це особливо сьогодні у контексті діалогу з ісламом.

Хай там що, та з усією відповідальністю заявляю:
-          Біблія не є священною книгою християн;
-          Християни та юдеї не є народом книги;
-          Приниження перед Богом не властивий спосіб практикувати християнство.

Історичні дебати

Більшість сучасних християн несвідомі контактів та дебатів між християнством та ісламом, особливо у Іспанії, особливо у епоху середньовіччя. Саме дискусії з ісламом спричинились до стрімкого розвитку схоластики у цей історичний період. Західна схоластика закорінена у діалозі з ісламом, що розпочався у той час в Андалусії. Програма навчання у середньовічних університетах також опиралась на словесних баталіях з представниками ісламу з використанням античної філософії, зокрема Арістотеля. Християнські, юдейські та ісламські вчені стояли у підвалин філософії та теології середньовіччя. Серед них слід назвати св. Тому з Аквіну, Мойсея Маймоніда та Ібн Рушда. Ібн Рушд, наприклад, отримав титул батька європейського секуляризму, а притаманний філософам раціоналізм має глибокий вплив на західну культуру.

Слід теж взяти під увагу річ, зрештою, очевидну: в ісламі нема інституту Церкви, тобто між вірними та Аллахом не існує жодних посередників, нічого і нікого. Наближення до Всемогутнього та дія Божественної Волі (предестинація) — ось основні ознаки ісламської богословської думки. Щоправда у ісламі існують спільноти віруючих, та вони не відповідають зразкам, властивим для християнства. Ці положення мали вплив на окремі християнські схоластичні школи. Реформацію та протестантизм часто називають продуктами християнської схоластики, адже Лютер, Кальвін та інші реформатори були схоластиками. Саме ідеї, зроджені середньовічною полемікою з ісламом, стали основою майбутніх реформ. Хибно вважати, що західноєвропейські реформатори перенесли положення середньовічної ісламської філософії на християнський ґрунт, проте зв’язки та впливи можна легко зауважити.

Біблія не є священною книгою християн

Святе Письмо можна порівняти зі своєрідною бібліотекою, колекцією, що формувалась протягом 1500 років. Сюди входять книги різноманітних літературних жанрів, скеровані до адресатів з різним розумінням Бога, що живуть у різні історичні епохи та при зовсім несхожих обставинах. Бачимо тут також внутрішні документи перших християнських спільнот. Християни вважають ці тексти натхненними, зрештою у цьому питанні християнам бракує згоди, адже ті самі книги одні вважають натхненними, інші ж такими їх не вважають.

Християни та юдеї також можуть сприймати ті ж самі тексти Старого Завіту зовсім по-різному. І християни, і юдеї мають власні способи інтерпретації та пояснення текстів. Тобто Святе Писання не посідає об’єктивного значення та однієї можливої інтерпретації. Отці Церкви, наприклад, вирізняли кілька значень одного і того ж фрагменту.
Важливо пам’ятати зокрема і те, що Церква як спільнота вірних постала раніше, ніж Новий Завіт. Церква заснована на фундаменті апостолів та пророків, ніде не зазначається, що Церква бере свій початок з книг Нового Завіту.

Зазначимо, що традиція не описує Біблію як щось другорядне або додаткове, радше застерігає: Святе Писання не може існувати поза Церквою. Новий Завіт – книга Церкви. Отож, роль та місце Біблії у християнстві не можна порівнювати зі значення Корану в ісламі, оскільки таке сприйняття буде спотворенням Святого Писання.

Ми не є народом книги

Хрещення християн опирається не на Біблії, а євреї стали обраним народом задовго до написання Старого Завіту. Бог об’явився як Бог Авраама, Ісаака та Якова кілька сотень років перед тим, як Мойсей вирішив щось записати. Іслам — це спроба Магомета конкурувати з християнством та юдаїзмом. Його слушно називають ерзац версією християнства, спробою створити конкурентний продукт, що відповідав би духовним потребам однієї особи — Магомета, якого згодом назвуть пророком нової релігії. Коран — спотворена ідея пророка про місце книги у житті християнина та юдея. Ця книга відрізняється від пророчих книг Старого Завіту, вона скеровує до читачів зовсім інші заклики та проголошує інші принципи.

Коран – результат того, що думає про християнство та юдаїзм погано зорієнтований у справі мислитель. Це слабкий замінник та карикатура духовної спадщини юдеїв та християн, саме так на думку проповідника з пустелі має виглядати свята книга. Скажу більше, Коран можна порівняти з книгою Мормонів, винаходом мешканця штату Нью-Йорк, який намагався втілити у життя свої уявлення про стародавню «священну» книгу. Книга Мормонів  віддзеркалює ментальність людини 19 століття та нічого не говорить про Бога. Коран теж розкриває світогляд арабського купця, що жив у 7 столітті, та нічого не розповість своєму читачеві про Бога. Отож, інакше як релігійну іронію, не можливо сприймати те, що люди з хибним релігійним світоглядом навчають християн відношення до їхніх святих текстів.

На мою думку, реформацію можна описати як рух від авторитетної Церкви до книги, що є стає авторитетом, який відбувся у 15-16 столітті. Витоки цього процесу я вбачаю у діалозі з ісламом сто чи двісті років раніше. Хоча положення, що сприймалиись західними схоластиками, були відкинені християнським сходом. Згадаємо славнозвісний заклик Мартіна Лютера «Hier, stehe ich! — Тут я стою!». Автора цієї тези задовольняли лише аргументи, що спираються на Писанні. Цього не можна було уявити собі ще кількасот років раніше, адже тоді Біблія ще не стала «християнським» Кораном. Сьогодні, як не дивно, багато християн вважають себе людом книги.

Християнство не означає приниження перед Богом

Абсурдно стверджувати, що християнство не полягає у визнанні авторитету Бога у своєму житті. Якщо ми маємо вірний образ Бога, то покірність йому — це єдина та дійсно адекватна відповідь віруючої людини. Проте така покірність — це плід віри християнина, що називає Бога батьком. Слід розрізнити вимогу коритись вищій силі, присутню у світових релігіях, та запрошення визнати авторитет Бога у своєму житті. Саме тому у християнстві сьогодні немає місця наверненню за допомогою меча, і саме тому такий спосіб поширення Божого Царства, що мав місце у історії Церкви, став предметом критики та засудження. Тоді як такий шлях навернення невірних сприймається сповідниками ісламу як норма.

Під час хрещення катехуменів між іншим запитують: «Чи ти прагнеш з’єднатись з Христом?» Це мова св. Павла, «мова союзу» Бога та людини. Апостол народів навчає: Таїнство Хрещення — це занурення у Христі, у Його смерті та воскресінні. Сучасне звучання цієї тези — «Чи визнаєш Христа своїм Господом та Спасителем?» — чомусь нагадує мені ісламський заклик до приниження перед Богом.  Адже у цьому питанні не йдеться про єдність з Христом, тут не питають про бажання взаємин з Богом. Людина, що стала християнином таким шляхом, часто гадки не має про особистий зв'язок з Господом. Слухняність Євангелії хибно вважати бездумною та сліпою відданістю. У християнському розумінні підпорядкування Богові – це співдія,  «синергія» Бога та людини, частина вічного танцю Творця зі своїм творінням.

Відданість Богові у розумінні сповідників ісламу не передбачає союзу, єдності чи взаємодії. Бачимо, натомість, визнання сили та авторитету, що веде до заперечення гідності людини, аж до повного нівелювання особистості. Покора у християнському розумінні — це запрошення до справжньої свободи, до повноти того, що означає бути людиною, до правди та щастя. Класичне християнство вказує гідність кожної особи, запрошує людину до єдності з Богом, а також скеровує до Нього усе людство. Проповідування володарювання Христа, що присутнє у християнському вченні, може зазнати спотворення, навіяного класичним ісламом. Я бачив таке християнство, та тут не місце, щоб про це розмірковувати. Сучасне християнство потребує повернення до джерел, щоб побачити та виправити різноманітні спотворення Євангелії.

Без сумніву, християнство сьогодні вимагає конфронтації з ісламом. Проте певні положення слід  виразно сформулювати. По-перше, Христос та Аллах — так би мовити — дуже відрізняються, а Біблія – це не «християнський Коран». Відсутність належно розвинутої еклезіології — шлях до ісламізації християнства. Адже спільнота Церкви — це містичне тіло Христа, а не народ книги, тому заклик до участі у житті триєдиного Бога необхідно поширювати серед сучасних християн та вчити їх цієї єдності.