Рівень життя людей у Європі став суттєво зростати на початку ХІХ століття після утвердження національних держав. Відтоді й дотепер країни Європи та розвиненого світу рухаються від бідності до багатства. Однак високий рівень життя громадян притаманний нині лише невеликій кількості країн із найвищими стандартами державного управління, високою тривалістю життя та високо­ефективною економікою.

До середини ХХ століття це були Велика Британія, Франція, Західна Німеччина (ФРН), Данія, Швеція, Нідерланди, інші країни Старої Європи, а також США, Канада, Австралія та Нова Зеландія. Потім до них приєдналися Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія. В останнє десятиліття до цієї групи наближаються окремі країни Центрально-Східної Європи та Балтії, як-от Естонія, Литва, Латвія, Польща, Словенія, Словаччина, Чехія. 
Як бачимо, перелік найуспішніших країн не обмежений тільки географією чи культурою, хоча європейський чинник історично перший і найсильніший. Сьогодні в цьому переліку представлені різні континенти й різні історично-культурні спадщини — від протестантизму до конфуціанства, від західних цивілізацій до східних. Чому одні країни бідні, а інші багаті? Що маємо зробити ми, щоб Україна та її громадяни стали заможними й успішними? 

У чому секрет успіху

Знайти відповідь на це запитання нам допоможе Дуґлас Норт (1920–2015), лауреат Нобелівської премії з економіки, відомий економіст нашого часу. На його думку, успіх країни залежить не від наявних у неї ресурсів і навіть не від темпів зростання економіки, а від суспільного ладу, який домінує в ній. Є дві найважливіші якісні характеристики цього ладу.

Перша. Суть притаманних суспільству інституцій та зміст установлених цими інституціями правил гри для підтримання найрізноманітніших форм людської життєдіяльності. Інституції, за Дуґласом Нортом, — це формальні й неформальні обмеження та правила (конституції, закони, договори, звичаї, добровільно прийняті кодекси поведінки), а також примуси, що структурують взаємодію людей у суспільстві. Крім того, це правила моральної та етичної поведінки людей у соціумі загалом та у створенні й збільшенні багатства зокрема. Саме інституції формують мотиваційну та обмежувальну структури суспільства.

Друга. Прийнятий у суспільстві спосіб регулювання доступу громадян до різноманітних організаційних форм (політичних, економічних, соціальних тощо) за допомогою встановлених інституціями правил гри. Організаційні форми — це підприємства, установи, спілки, партії, товариства, асоціації, інші юридичні особи та неформальні об’єднання. Саме такі об’єднання дають громадянам змогу реалізувати їхні прагнення. Це інструменти, які використовують для отримання влади, збільшення продуктивності, створення та нарощення багатства, пошуку та встановлення контактів і стосунків, координації своїх дій та дій груп, керування ними.

Аналізуючи ці характеристики, Дуґлас Норт виводить два типи суспільного ладу, притаманні сьогоднішньому етапу розвитку людства: 1) суспільний лад з обмеженим доступом; 2) суспільний лад із відкритим доступом.

Суспільний лад з обмеженим доступом

У країнах, де панує суспільний лад з обмеженим доступом, правила гри є такими, що люди не мають повного доступу до можливостей, які їм надала б участь у різноманітних організаціях та об’єднаннях (підприємствах, установах, організаціях, спілках, партіях, товариствах, асоціаціях, інших юридичних особах та неформальних структурах). Він індивідуалізований, персоніфікований. У такому суспільстві особисті стосунки, а надто між владними індивідами (хто, чий і звідки), становлять основу суспільних зв’язків і кардинально впливають як на правила гри, так і на доступ людей до можливостей. Відповідно можновладці прагнуть зберегти свою монополію на доступ до можливостей та обмежують доступ простих (чужих, не своїх) осіб до політичних, економічних, соціальних та інших можливостей. Навіщо? Заради збагачення через ренту, яке, своєю чергою, і дає їм доступ до влади та монополію на можливості. Основними джерелами такої ренти є державний бюджет, природні ресурси, державна власність, дозволи, ліцензії, монополізм, можливість самому створювати організації в «жирних» напрямах і сферах. 

Держава з таким устроєм є не виразником інтересів нації, а радше коаліцією владних сил, об’єднаних спільною вигодою отримання ренти. Щоб зберігати свій статус, верхівка періодично відкуповується від народу певним перерозподілом благ чи широким запровадженням субсидій (купує спокій за частку владної ренти), культивуючи таким чином патерналізм і популізм у широких верствах населення.

Суспільство з обмеженим доступом орієнтоване в економіці не на створення нової вартості, а на присвоєння наявної, на пошук ренти, на зовнішні позики, визиск ресурсів, обмеження конкуренції, патерналізм — усе це зрештою не збільшує, а зменшує суспільний добробут. При цьому змагальність у політиці та економіці або не спостерігається, або вона слабка.

У країнах, які мають суспільний лад з обмеженим доступом, важливою є роль головного Арбітра (монарха, президента, прем’єра, генсека тощо). Фактично він особисто володіє основними джерелами ренти й через кадрову політику та наближених до нього людей кардинально впливає на її розподіл. 

У країні, де домінує суспільний лад з обмеженим доступом, особисті стосунки, статки та привілеї переважають над правами й правилами. І це не якась аномалія, такі країни не «хворі» на корупцію, неправедний суд, погане державне управління, бідність і порушення прав людини. Це їхній «природний стан» у межах суспільного ладу з обмеженим доступом.

Суспільний лад із відкритим доступом

Світ перебував у стані закритого доступу, аж доки на початку ХІХ століття не виник стан речей, який Дуґлас Норт називає суспільний ладом із відкритим доступом. Першою необхідною передумовою переходу до нього стала національна держава. 

Окрім того, суспільний лад із відкритим доступом має такі характеристики: широке суспільне переконання про обов’язкову включеність громадян у суспільні процеси; відсутність обмежень на заняття економічною, політичною, релігійною та освітньою діяльністю; відкрита й доступна для всіх підтримка організаційних форм у будь-якому виді діяльності; верховенство права, доступне всім громадянам. За такого ладу особисті стосунки теж значущі, проте громадянам у суспільному житті вже не потрібно орієнтуватися тільки на них. Вплив індивідуума визначається набором безособових характеристик. 

В обох суспільних устроях — і з обмеженим, і з відкритим доступом — існують і публічні, і приватні організації, але за першого держава обмежує доступ людей до них (він відкритий лише для «еліти»), а за другого ні, тому виникає більша суспільна довіра як до інституцій, зокрема й державних, так і до тих, хто їх уособлює. Є довіра, скажімо, до лікаря, поліцейського, державного чи муніципального службовця, банкіра як таких, а не тому, що ми знаємо, хто вони й чиї.
Країнам, де панує суспільний лад із відкритим доступом, притаманні сильне й динамічне громадянське суспільство з великою кількістю організацій; децентралізовані урядові повноваження; самоврядування; широкі безособові соціальні відносини, що ґрунтуються на довірі; верховенство права, захист права власності та, як результат, стабільний політичний і економічний розвиток. 

Історичною батьківщиною «відкритого доступу» була Велика Британія. Цьому сприяло поєднання вільного ринку та сторічної традиції демократії. 

Стабільний розвиток на основі відкритого доступу не слід плутати зі швидкими економічними темпами зростання тих країн, які живуть за рахунок експлуатації дешевих людських (Китай) чи природних (арабські держави, Росія) ресурсів. Багатство ресурсів може бути пасткою, бо вони вичерпуються або дешевшають, а залежність від них призводить до падіння економічного потенціалу країни або навіть її краху (що ми вже бачили, зокрема, на прикладі СРСР і Венесуели й ще, поза сумнівом, побачимо).

Друга спроба

В Україні домінує суспільний лад з обмеженим доступом. І хоча громадянське суспільство стало значно сильнішим, країна лише перейшла від звичайного ладу з обмеженим доступом (коли режим Януковича підтримував тільки «свої» організації, пов’язані із «Сім’єю») до розвиненого (коли коло підтримуваних організацій стало досить широким).

Ключовою передумовою переходу країни до суспільного ладу з відкритим доступом є наявність сучасної національної держави.

Така держава — це той головний елемент, якого сьогодні нам конче бракує. Це та історична можливість, яку українці втратили у XVIII столітті, а потім на початку ХХ століття. Це те, що ми мали б насамперед виборювати й творити протягом останніх 26 років незалежності. 

Проте в реальності все склалося зовсім інакше, бо 1991‑го місце суспільної еліти в Україні посідала совєтська номенклатура, яка хоч і перефарбувалася в кольори нового для неї синьо-жовтого прапора, але мислила себе лише в координатах колонії великої імперії (Росії чи СРСР, байдуже), а нечисленні представники українських сил у політикумі та владі не мали ані державницького досвіду, ані практичних навичок управління, ані бізнесового хисту, ані здатності діяти як опозиція до перефарбованої номенклатури. Тому перша спроба (на початку 1990-х) переходу України до країни із суспільством відкритого доступу й побудови повноцінної незалежної держави була невдалою.
Будь-які засадничі зміни в суспільстві — це завжди складний і тривалий процес. Тому за тих обставин, які сьогодні склалися в Україні, великого значення набуває суб’єктивний фактор, людська особистість, передусім наділена легітимною владою, а також самодостатні, економічно незалежні, освічені люди, готові брати відповідальність за країну у свої руки. 

Президент та інші особи, наділені владою від імені громадян, за бажання змінити країну мали б спиратися насамперед на активну частину громадянського суспільства, яка краще сприймає новизну й прагне трансформацій, а не на олігархів та «любих друзів», що тягнуть країну в похмуре минуле. Тому сьогодні нам украй важливо вибудувати виборчу систему на всіх рівнях таким чином, щоб до влади приходили кращі, обрані не за допомогою гречки та виборчих технологій, а завдяки особистим даним і реальним справам. 

Важливим чинником перетворення України на сучасну державу із суспільним ладом із відкритим доступом є унеможливлення дискримінації української нації. Наші партнери й друзі на Заході часто недооцінюють життєву важливість цього питання для України, тому не завжди можуть зрозуміти наполегливість українців в утвердженні національної ідентичності. Націям, чиїй ідентичності ніщо не загрожує (хіба що останніми роками зріс тиск із боку ісламу), важко в ХХІ столітті уявити ситуацію, коли внаслідок довгого колоніального минулого титульна нація зазнає дискримінації у власній державі. 

Таким чином, тільки законодавчо обґрунтована українізація зможе не лише захистити українську націю, а й гарантувати права національних меншин. Окремо мають бути захищені права кримськотатарського народу. Понад те, лише українізація України, визначення національних інтересів і пріоритетів держави зможуть оздоровити економіку, створити інструменти для реального подолання системної корупції, відсунути олігархів від державного управління, зробити повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Бо перехід від бідності до багатства неможливий без переходу до суспільного ладу з відкритим доступом, який функціонуватиме лише за умови утвердження сучасної національної держави та подальшого руху відповідно до світового тренду від бідності до багатства всіх громадян України незалежно від національності.

Іншими умовами переходу України до суспільного устрою з відкритим доступом є: 1) верховенство права, влада закону (передусім для еліти); 2) поширення безособових стосунків усередині еліти; 3) зацікавленість (позитивна чи негативна) еліти у змінах; 4) прагнення громадян до можливостей, які дають зміни, відповідно тиск на владну верхівку; 5) утвердження в суспільстві умов для запровадження змін і елітами, і громадянами. 

Як показує досвід інших країн, перехід до суспільного ладу з відкритим доступом не є результатом тільки доброї волі політичних еліт, хоча це найкращий і найпростіший шлях, зокрема й для них. Часто еліти змушені йти на зміни або внаслідок ускладнень завдань і викликів, які постають перед їхніми країнами та перед ними особисто, або під тиском громадянського суспільства, або під тиском революцій чи воєнних поразок. Сьогодні, схоже, саме такий історичний момент і настав в Україні.

Згідно з історичним досвідом та теорією послідовності задоволення людських потреб перехід до суспільного ладу з відкритим доступом пов’язаний із рухом громадян від цінностей виживання до цінностей самовираження. А це означає, що одним із найважливіших і найнагальніших питань є зростання рівня життя, бо бідною людиною, яка перебуває в щоденному пошуку засобів для виживання, легко маніпулювати, вона залежна від влади. 

Творча руйнація як шанс

У центрі економічної складової суспільного ладу з відкритим доступом перебуває підприємець. За словами видатного економіста минулого століття Йозефа Шумпетера (1883–1950), який, до речі, три роки викладав у Чернівецькому університеті, підприємець — ключова фігура капіталізму. Саме підприємці, підприємства, ринковий бізнес є тими інституціями, які найшвидше сприймають новизну й трансформуються. Тому від того, наскільки практична економічна політика країни спрямована на розвиток бізнесу та його здорові відносини із суспільством, і залежить створення реального багатства країни.

Підприємець у ринковій економіці за своєю суттю незалежно від виду діяльності є рушієм суспільного розвитку, інноватором, бо для нього характерні створення нових матеріальних благ або благ із новими якостями; пошук і запровадження нового способу виробництва, який ще не застосовувався; завоювання нових ринків або більше охоплення наявних; використання нових видів сировини, відомих або невідомих раніше; запровадження нової організації справи. 

Такі завдання є головними для ефективного функціонування та виживання ринкового конкурентного бізнесу, проте вони не стоять перед олігархічним бізнесом, який насамперед є бізнесом на близькості до влади, а через неї на доступі до ресурсів та ренти. 

За Шумпетером, у ринковій економіці підприємці завжди є інноваторами та організаторами, тобто тими, хто бачить нові можливості для продуктів, процесів і ринків та використовує їх, створюючи нові організації і змінюючи структуру старих. Шумпетер називає це творчим руйнуванням. Важливе уточнення: творче руйнування вимагає відкритого доступу до організаційних форм та стабільних, відкритих і зрозумілих правил гри. 

У суспільстві обмеженого доступу влада не зацікавлена й не бажає підтримувати «творче руйнування», бо постання нових організаційних форм безпосередньо загрожує вже наявним економічним організаціям еліти та їхньому способу отримання ренти. Саме тому в Україні, де до кінця не визначені національні економічно-політичні інтереси, де слабке громадянське суспільство й влада не почувається залежною від нього, уряд або не підтримує малий і середній бізнес, або ж імітує таку підтримку.

Процес «творчого руйнування» є самою сутністю сучасного капіталізму. Відкриття нових ринків, розвиток економічної організації від малих підприємств до великих концернів ілюструють процес економічного зростання, яке безперервно революціонізує економічну структуру зсередини, руйнуючи при цьому стару та створюючи нову. Саме «творче руйнування» гарантує державі стабільний економічний розвиток і забезпечує структурну перебудову економіки.

У цьому й полягає ключова роль підприємництва та підприємця. Хоча в нас найпоширенішим є сприйняття ролі підприємця переважно в контексті вирішення проблеми зайнятості, тобто створення робочих місць (будь-яких) і формування середнього класу. 

Мантри стосовно формування середнього класу нічого не варті без осмисленої практичної економічної політики, ядром якої є усвідомлення значення підприємництва.

Панує думка, що великі корпорації технологічно ефективніші за малі підприємства завдяки їхньому ресурсному потенціалу. Проте в країнах із відкритим доступом, які досяг­ли реальних успіхів, головну роль відіграють малі та середні підприємства. Саме вони створюють той «поживний бульйон» технологічних, економічних та організаційних рішень, на якому виростають нові фірми й великі корпорації, що, своєю чергою, визначають шляхи та перспективи структурної побудови економіки. Найбільший економічний ефект для розвитку країни демонструють великі компанії, які постали з малих підприємств. І навпаки, конгломерати, де зібрані докупи різноспрямовані й неінтегровані активи, як ми це бачимо в українських олігархів (чим тільки не володіють, наприклад, Ахметов, Пінчук і Коломойський: заводами від металургійних до деревообробних, пароплавами, банками, енергетичними компаніями, футбольними клубами…), нежиттєздатні й неефективні в міжнародній конкуренції. У внутрішній також неефективні, тому олігархи, використовуючи доступ до влади, придушують чесну конкуренцію, не дають розвиватися реальному підприємництву.

Висновок очевидний: в економічній політиці першочерговим завданням українського уряду має стати дієва інституційна підтримка малого та середнього бізнесу. 

Де бідній країні взяти гроші на економічний розвиток? 

Сучасна світова економіка об’єднує глибоко пов’язані між собою національні економіки, і в цьому сенсі вона глобальна. За таких умов криза в низці визначальних економік неминуче стає світовою економічною кризою. Регулювання глобальної економіки та уникнення світового економічного краху покладено на міжнародні фінансові інституції, зокрема на Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світову організацію торгівлі. Звідси й вимоги цих організацій до економічної політики урядів: жорстка монетарна політика, лібералізація валютного курсу, зовнішніх зв’язків та ціноутворення. Слід зауважити, що ці вимоги поширюються на економіки як високорозвинених країн, таких як США, Японія, держави Європейського Союзу, так і таких, що розвиваються чи здійснюють економічні перетворення. 

Дотримання державами цих вимог саме по собі не створює підґрунтя для розвитку економіки чи її деградації. Вони мають рамковий характер, окреслюють певні межі регулятивних заходів і, звісно ж, не є реформами, що постійно доводиться чути. Та в цих межах економіки, які регулюються виходячи з національних інтересів, мають умови для довготривалого безкризового розвитку. А ситуативно регульовані чи олігархічні економіки приречені на безперервний занепад. Причому нижньої точки їх падіння, на думку багатьох видатних економістів, фактично немає.

Тому, якщо ми творимо економіку України як частину світової, мусимо рахуватися із цим фактом взаємодії з МВФ, СБ та СОТ як із об’єктивною реальністю. Проте уряд у межах такої взаємодії має можливість та обов’язок здійснювати позитивні економічні перетворення.

Фінансові вливання міжнародних фінансових інституцій, скеровані не адресно на масштабні інвестиційні проекти та реформи, а на латання бюджетних дірок і проїдання, — це риба замість вудочки. Така «допомога» тільки маскує та пришвидшує деградацію української економіки, формуючи нову, приховану форму колоніальної залежності. Найкращим варіантом міжнародної фінансової допомоги могли б бути спільні розробка та реалізація масштабного плану підтримки підприємництва та підприємців в Україні з урахуванням досвіду Німеччини (1950-ті роки) чи Польщі (1990-ті).

Зазвичай відповідь уряду на питання, де взяти гроші, така: можна взяти їх у борг за кордоном у донорів або треба спочатку домогтися прогресу в тій виробничій структурі, яка є на сьогодні, накопичити кошти, а вже потім інвестувати їх у структурну перебудову. Проте реальна практика показує хибність такої політики: фінансові ресурси не накопичуються, інвестиційний процес згасає, державний борг зростає, олігархи процвітають, люди біднішають.

Натомість відповідь Йозефа Шумпетера принципово інша: постійне «творче руйнування» старого, розвиток підприємництва, створення нового багатства та купівельної спроможності — й іноземні інвестиції включно з масштабними теж не забаряться. Так було і є в усіх країнах, які стали багатими.