Травма чи розвиток?

Бойовий стрес відрізняється тим, що в певній мірі до нього можна підготуватися, тренуючи в собі деякі здібності і навики, зокрема вміння реагувати на ситуацію смертельної загрози осмисленою реакцією боротьби, а не втечі. А також - всіляко тренуючи себе фізично. Крім того, обов'язковою умовою виживання в таких стресових умовах стає необхідність довіряти своїм товаришам, знати на кого і в якій саме ситуації можна беззаперечно покластися.

Все це формує у воїнів цілком певний тип бойового побратимства. І разом зі здобутими навиками для виживання у стресовій ситуації - стан це швидше ресурсний, ніж травматичний, як це прийнято вважати в класичній психіатрії. Принаймні тоді ресурсний, коли в результаті воїн дійсно навчається воювати і виживати, коли йому не соромно за свою поведінку в бою і коли він знає, що в якійсь конкретній ситуації зробив максимум, на що здатний.

Таким шляхом воїн, що пройшов АТО, на відміну від звичайної людини, здобуває унікальне вміння відрізняти тих, кому можна довіряти, від тих, кому ні. Здобуває таких товаришів, яким може довірити і навіть довіряв своє життя, чим кожен з нас може похвалитися далеко не завжди, навчається швидко мобілізуватися і вчасно розслаблятися.

Ми же, у цивільному житті, упереджено оголошуючи його травмованим, хочемо забрати в нього ту позитивну здатність до виживання, яку він з таким трудом здобув на війні. А натомість не дати майже нічого.

Тому будь-яка робота з людиною, що пройшла через бойовий стрес, перш за все має будуватися так, щоб не забирати в нього той ресурс, який він здобув - байдуже, чи мова йде про звичайне спілкування з близькими людьми, чи про професійний психологічний супровід.

Хоча можуть бути й травми, звичайно. І нерідко таке відчуття пережитої травми виникає пізніше - після того, як трапилась сама подія - внаслідок усвідомлення її трагічності чи незворотності. Втрата бойового товариша, в якій воїни нерідко винять самого себе (вина виживших перед загиблими), десь ти міг вчинити не зовсім правильно чи не дуже справедливо. На жаль, не завжди і не всім вдається пройти війну так, щоб своєю поведінкою там завжди можна було тільки гордитися.

Насправді могло бути всяке. І надмірна героїзація колишніх воїнів може бути такою ж шкідливою, які і повна зневага до їхнього військового досвіду. Люди різні, життя різне, і на війні теж буває по-різному. За щось може бути соромно, щось може виявитися занадто важким, хлопець міг зламатися або злякатися.

Тому, якщо є така можливість і потреба, звернутися до спеціаліста-психолога або психотерапевта - це ніколи не завадить. Тут як в стоматології - краще прийти до того, як хвороба остаточно себе проявить. Бо як жартують самі психологи - "Краще плакати у психолога, ніж потім сміятися у психіатра!"

Що робити?

Всі поради в стосунках з колишніми воїном умовно можна розбити на три блоки:

1- поведінковий. Що можна і чого не можна робити, спілкуючись з воїном АТО, особливо в перші дні після його повернення додому

2 - відновлювальний. Які умови треба створити для нього, щоб він сам чимшвидше прийшов до себе

3 - реабілітаційний (навчальний). Як йому використати його новий досвід з користю для себе в мирних умовах.

Що можна і чого не можна робити

- Уникати голосних звуків і різких рухів. І одне і друге на війні є прямою ознакою загрози (до речі, так само, як і повна тиша - в лісі птахи замовкають у випадку загрози, коли підкрадається хижак). Тому на усі ці крайнощі боєць реагує так, як на війні - мобілізацією своїх сил та проявами агресії.

- Не задавати дурних питань і не лізти насильно в душу. Він не для того вас захищав від усіх жахіть війни, щоб тепер травмувати розповідями про неї. Є речі, про які він рідним розповідати не хоче. В крайньому випадку - розкаже сам, коли він або Ви будете до того готовими. Хоча, швидше за все, все-одно розповість це комусь незнайомому.

- Не брехати - практично всі бійці повертаються з чітким вмінням відрізняти брехню від правди. Краще просто сказати "не знаю", або чесно зізнатися в тому, що розгублена (розгублений) або чогось не розумієш.

- Бути прогнозованою (-ним). На війні боєць звикає контролювати ситуацію. Усе, чого він не знає або не може зрозуміти, він сприймає як потенційне джерело загрози. Іноді навіть - як пряму загрозу для себе і свого життя.

- Підвищувати свій освітній рівень, як мінімум - хоча би перечитати інтерв'ю Френка П'юселіка.

- Створити вдома безпечні умови для перебування солдата - забрати зі спальні посуд чи сувеніри, які легко б'ються, не заходити несподівано до нього в (темну) кімнату, не заходити зі спини, не будити різко вночі, тощо.

- Змиритися з певними порушенням добового ритму - на війні воїни звикають спати уривками, просинаючись через кілька годин - це їхня безпека. До того ж найкраще вони сплять тоді, коли не спить хтось інший. А гірше всього, напевно - в повній тиші.

Як допомогти?

- Повноцінне харчування і сон - не багато, звичайно після передової вони звикають їсти менше, але зате потребують різноманітної їжі, насиченої вітамінами і мінералами - там їм цього не вистачало. Якщо є така можливість - влаштувати місце, де можна поїсти (попити чаю), коли захочеш - у будь-яку пору дня і ночі.

- Рекомендується помірне (але не насильне і бажано цікаве) фізичне навантаження - кров після війни перенасичена адреналіном і він повинен десь знаходити свій вихід. Але необхідна й можливість відпочинку - до мирного життя все-одно поступово доведеться звикати.

- Багато нових вражень, чим більше - тим краще! Від подорожей, соціально-культурних заходів, нових видів діяльності, тощо - негатив війни треба "перебити" чимсь новим.

- Багато тілесних відчуттів - масажі, тілесна терапія, танці, секс - все, що завгодно, що кому подобається і що кому доступно. В ситуації загрози ми завжди "регресуємо" до рівня свого тіла. Тому йому теж треба допомогти чимшвидше "повернутися назад", до його звичного стану.

- Допомога і супровід з боку спеціалістів. Будь-яку реабілітацію все-таки краще проводити з відповідним психологічним (психотерапевтичним) супроводом - майже усюди є така можливість. Це природно і нормально. І не соромно. Швидше навпаки - це той додатковий бонус, яким варто скористатися, поки є така можливість. Бо за таке зазвичай платять гроші. І немалі. І тільки колишні бійці мають можливість отримувати подібну підтримку безкоштовно. Поки що мають - все життя подібна опція зберігатися не буде.

Соціальні та філософські аспекти нового досвіду.

- Пройти між крайнощами - героїзації і знецінення. Це важливо і для самого бійця (щоб він краще усвідомив свої переваги та свої недоліки), і для його близьких (щоб не вдарялися тільки в якусь одну крайність - не робили його або тільки героєм, або тільки неповноцінним - психічно травмованим, фізично неповноцінним, боягузом чи вбивцею, тощо). На перших етапах адаптації до мирного життя героїзація трохи допомагає, але потім вона може зашкодити.

Тому надмірно нею захоплюватися не варто - бо за нею часто губиться жива людина, з усіма її проблемами і думками, з реальними сумнівами і почуттями. Боєць може відчувати себе винним у смерті товариша, Ви почнете робити з нього героя, а йому від того ще гірше стане ("який я герой? Я друга не врятував!"). Так само як і друга крайність - шкідливість знецінення всього, що було з ним на війні, теж очевидна.

- Створити новий образ бажаного майбутнього - куди можна заново спрямувати надмірну енергію. Будь-який досвід, який ми здобуваємо в цьому житті, навіть той, що видається болісним, травмуючим чи різко негативним, можна використати з користю для себе. Ба, більше того - дуже часто не здобувши негативного досвіду, ми не здобудемо і позитивного.

Наприклад, у спортивній боротьбі спочатку довго і наполегливо вчать безпечно падати, а вже потім навчають захищатися і боротися за себе. Тому спершу необхідне переосмислення свого попереднього досвіду - навіть того, який здавався негативним. А потім - створення нових цілей. Тому такий новий образ бажаного майбутнього має включати в себе й здібності, здобуті на війні.

- Нова філософія мирного життя. Нерідко бійці розповідають щемливі історії про те, що ніколи не бачили такої красивої природи, як там, на фронті. Чи про те, що в них були вірні товариші - кішки і собаки, заради яких вони теж, як і заради справжніх побратимів, готові були ризикувати своїм життям. Або про дитячі малюнки і дитячі іграшки. Майже кожен боєць, що побував в реальних бойових умовах, може поділитися подібним досвідом.

Речі, створені дитячими руками, подаровані ними іграшки і передані ними слова дійсно несуть в собі значний енергетичний потенціал. Це те, заради чого хлопці воювали. Все це додає сили і, саме головне, сенсу цій безглуздій війні - стає символом того життя, за яке варто боротися. Адже ризикувати власним життям можна тільки заради життя більшого - життя природи, землі, країни, людського роду - всього того, в що віриш. Бо тільки опинившись перед лицем смерті, починаєш розуміти, що справжню цінність має тільки те, в що віриш і що любиш ти сам.