Щоразу, коли на фронті невдача, зростає серед громадян ще одна небезпека: упасти духом, розчаруватися в котрий вже раз, кинути зброю – нехай воно все піде прахом! – десь залізти в якусь непомітну шпарку, й, прикривши голову руками, якось перетерпіти, пересидіти цю біду й за будь-яких умов лишитися жити. …Нікого не осуджую за слабкодухість, такий вже менталітет сформувався у багатьох із нас за багато століть неволі. Пожити б нам з сотню років без «хазяїна»… Та ніхто ж нам їх, звісно, цих років не дасть. Якщо самі не візьмемо. А як візьмеш, коли сили бракує? Ось таке утворилося замкнене коло. Воно – у фізичній реальності, в наших сім’ях і в нашому Парламенті, й тому так кидається у вічі. За нею не кожен здатен побачити реальність духовну, відчути силу значно потужнішу, ніж сила танків та гармат. Але вона є, є десь за спиною нашого застраханого народу.

Сьогодні як ніколи раніше людям хочеться заглянути у майбутнє. Спробуємо й ми. Лишивши осторонь безліч інтернет-пророцтв, що не викликають особливої довіри, зробимо простенький аналіз історичних подій за часи незалежного існування України. 

За останні двадцять років відбулися в нас три надзвичайно важливі загальнодержавні події. Для простоти назвемо їх революціями. «Революція на граніті», Помаранчева революція, Євромайдан. Від революції до революції народ мудрішав, набирався досвіду, вчився мислити категоріями цивілізованого світу. З кожним разом сила Духу Божого все щільніше огортала величезні скупчення людей у центрі столиці.

Вже у 2004 році присутність Божу на Майдані Незалежності під час грандіозного народного протесту не міг не помітити лише сліпий. Найяскравіше виявили себе дух миру і, якщо хочете, – дух любові. Хто був там у ті дні, той мені повірить, це було очевидно. На заклик церкви Ісус прийшов на Майдан, і люди прийняли Його. Оці зденаціоналізовані, покалічені ментально за століття неволі, а особливо ж за останні десятиріччя комунізму, заатеїзовані, засовковлені, оступачені пропагандою, зубожені матеріально й духовно чоловіки й жінки відкрили свої серця для Бога. У цих випробуваннях Бог шукав у наших істотах щось таке, що мало б цінність в Його очах, і на що Він міг би опертися у подальшому труді над нами. І знайшов. І дав перемогу.

Три надзвичайно важливі речі забезпечили успіх народних змагань. Повернення до Бога, єдність і стійкість.

Друге випробування – 2013 рік. До Бога звертаються не лише священики та відносно невелика кількість практикуючих вірян різних конфесій, Бога закликає більшість населення. Єдність не порушилася, а лише зміцніла. Знайшлося достатньо людей, котрі готові були не лише вийти на вулиці, а й принести на жертовник свободи своє життя. І знову Бог дав перемогу.

І ось війна. Випробування в тих же областях: віра, єдність, стійкість. Те що відбувається, багатьох може довести до розпачу. Але тим, хто в розчаруванні, у депресії, ким заволодів страх, я хочу задати одне просте запитання. Бог три рази явив народові диво, Він дав перемогу, а ми змогли, зібравши всі свої сили, її прийняти. В цих трьох всенародних акціях чітко виявився Божий план, план нашого відродження як християнської твердині, як нації, як держави. То невже на четвертий раз Господь відступиться? Невже змінить Свої величні наміри і, зваживши сили диявола, знічено відведе погляд від палаючих надією наших очей? Мовляв, Я дійсно хотів дати вам перемогу, але не думав, що Путін такий сильний… Ну, це смішно. Перемога буде й тепер. Але, знову ж, при умовах: якщо віра наша рушить углиб народу й охопить усю країну; якщо під шаленим тиском ворога не підуть тріщини по державному материку й окремі регіони не вирішать, що їм краще самим здобувати собі щастя; якщо у війську не почнеться паніка й хлопці не випустять з рук калашів.

Випробування грядуть іще великі. І не лише на фронті, а й у глибокому тилу. Ворог дуже розраховує на те, що наші місцеві миротворці надійно перекриють усі дороги руху військових частин на передову; що матері нарешті стомляться плакати від жалю за своїх синів, згуртуються й виступлять з категоричною вимогою повернути хлопчиків додому; що знесилені, залякані українські вояки почнуть масово – по одинці, по батальйонах, по бригадах кидати зброю і втікати додому, аби сховатися десь там, у ямі під піччю й пересидіти лиху годину, допоки все не скінчиться. Ворог би дуже хотів, щоб побільше було у фронтових повідомленнях інформації про наші поразки, фотографій нещасних полонених, жахливих розповідей про страшне пекло в оточенні. Ворог мав би велике задоволення, коли б ми якомога частіше оголошували дні жалоби в наших містах. Він би дуже тішився, споглядаючи щодень зростаюче невдоволення людей військовим керівництвом, підігріваючи чутки про фатальну нестачу зброї та техніки, про відсутність у війську елементарної організації, про безліч шпигунів та диверсантів, про зраду в армійських рядах і так далі, й так далі. І нарешті ідеальне для агресора завершення подій: сотні тисяч громадян виходять на Майдан з категоричною вимогою припинення вогню й відставки Президента та уряду.

Але є й інший варіант. Сивочолі батьки пригадують, як захищали Батьківщину їхні батьки та діди у незрівнянно важчих умова Другої Світової, і, змахнувши скупу чоловічу сльозу, благословляють синів на фронт; матері, скріпивши серця, розходяться з майданів по храмах та молитовних домах, з вірою доручають долю своїх синів Христу й моляться за них день і ніч. Президент переформатовує генералітет, прем’єр забезпечує роботу економіки, Голова Верховної  організовує  прийняття важливих законів. А військо стоїть непорушно до перемоги – без будь-яких інших варіантів.

Читаючи це, хтось неодмінно вигукне: «Та скільки вже нас можна випробовувати? Де ж край нашій біді?» Дуже правильне запитання. І я хочу, аби всі ми ясно зрозуміли: випробовуючи, Господь не накладає на нас усе більші тягарі, аби подивитися, коли ж у нас затріщать кістки. Випробування його – це навчання практикою життя. Випробовуючи людину чи й цілий народ, Бог досліджує, в чому його слабкості, чого йому бракує, і потім заповнює ті порожнини. Випробування повторюються, щоб подивитися наскільки глибоко засвоєно уроки. Далі інтенсивна праця Духа Святого над нами, і потім, якщо треба, нове випробування, але вже на зміцненій основі. І так доти, доки народ не буде готовий до виконання великих Божих завдань.

Впевнений, що війна, – це наше останнє велике випробування, бо ми ж таки були непоганими учнями у Господа. І не треба думати, що це нам одним так «повезло». Ізраїль мав надзвичайне благословення, але й він не уникнув великих страждань. «І будеш пам’ятати всю ту дорогу, що нею водив тебе Господь, Бог твій, усі сорок років по пустелі, щоб впокорити тебе, щоб випробовувати тебе, щоб довідатись, що у тебе в серці… І морив тебе голодом, і годував тебе манною… щоб ти довідався, що не хлібом тільки живе людина, а всім, що промовляють уста Господні» (Втор.8:2,3); «Господь годував тебе в пустелі манною… щоб упокоряти тебе і випробувати тебе, щоб добро тобі чинити у майбутті твоєму» (Втор.8:16).

Випробування наші такі, що слів немає… Але скільки разів з нами було так, що здавалося, – оце вже кінець. Але в останню мить Господь, бачачи наші віру, єдність та стійкість, виходив назустріч, і ворожа нездоланна сила відступала з ганьбою. Так буде й на цей раз. «Улюблені, вогняної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових, радійте, щоб і в з’явленні слави Його ви раділи та веселились!» (1Пет.4:12). А знеможені нехай приймуть до серця як надійну втіху ось ці слова: «…вірний Бог, Який не допустить, щоб ви були спокушувані понад ваші сили, а при спокушуванні дасть вам і полегшення, щоб ви могли спокусу перенести» (1Кор.10:13).

Ворог хоче, аби ми не припиняли посипати голови попелом, слізно нарікаючи на свою віковічну безталанність. Друзі! Рік тому Бог відмінив нашу нещасливу долю. Він дав нам долю щасливу й веде нас від перемоги до перемоги. Народжується нова Україна. У кривавих пологах, у сльозах, у стражданнях і воланнях болю та втрат. Немовля народжується під Божою десницею, й Господь ніколи не віддасть його на розтерзання оскаженілим вааловим хижакам.