Коли ми почнемо уважніше вдивлятися у події свого життя і в себе, то відкриємо там присутність Бога. Бо, правду кажучи, ми знаємо себе дуже слабо. Господь каже про любов до ближнього: «Люби ближнього, як себе самого». Отже, що є критерієм любові до інших? Любов до себе. А ми ж у своєму житті завжди перебуваємо між двома крайностями: або маємо почуття меншовартості, або високовартості.

А по-справжньому своєї вартості не відчуваємо. А чому? Бо ми не знаємо самих себе. Кажуть часто: «Прийняти себе». Але як ми можемо прийняти себе, коли ми себе не знаємо? Про сусідів можемо навіть і книжку написати. Або мама про дітей. Або чоловік про жінку. А про себе ми можемо сказати одне-друге речення – і все. Ми не знаємо себе… І тому не бачимо Бога, який діє в нашому житті. А Бог діє, промовляє. Якщо в Старому Завіті Він міг промовити через ослицю, то й сьогодні Він не має труднощів через щось або через когось промовити. Це ми маємо проблему – побачити Його і почути. Тож, будьмо уважні.

От як злодій хоче вкрасти, то він украде. Як наркоман хоче вколотися, він вколеться. Як алкоголік хоче випити, він вип’є. Ну то нам треба вчитися ревності в них – у злодіїв, наркоманів, алкоголіків. Бо як вони щось хочуть, то те мають! Чи ми маємо таке бажання Бога?

Часто говоримо: «Я не можу», «Не знаю»… Тоді перекреслюємо велику правду в історії спасення – те, що Бог через свою смерть і воскресіння робить нас здатним до досконалого і святого життя. А ми ж дуже часто ставимо на собі хрест. І це парадокс – ми не віримо в себе, у свої можливості, спроможності, а Бог вірить. Тому нам треба зробити таку «махінацію» – повірити Богові, що Він вірить у нас. А Бог вірить, бо під час кожної сповіді прощає нам. Чому? Бо знає, що я здатний жити досконало. Він постійно немовби промовляє: «Будь відважний. Наробив гріхів, що сталося, те сталось. Однак живи відтепер праведно і свято!»