Головна » Статті » Розвиток

Коли «досконалість» заважає…

Певно, кожний прагне досконалості, адже вона скидається на сенс християнського життя: бути досконалим — це стати святим. Але дуже часто перфекціонізм, прагнення зробити якнайкраще, не лише не наближає нас до Бога, але навпаки — стає завадою на шляху пізнання Христа.  

1. Прийняти себе, щоб прийняти Бога

Людям із манією досконалості найважче прийняти самих себе, з власними недосконалостями й вадами. Вони постійно незадоволені своєю зовнішністю, успіхами чи внутрішнім життям. Саме такі погоджуються на численні пластичні операції, навіть життям ризикуючи. У духовності їм постійно відчутній присмак недоситу. Тому його намагаються заповнити пошуком екстазів, містичних досвідів, піднесеного духа чи відчуття близькості Бога… Або вважають, що Бог їх не може любити, з їхніми гріхами чи слабостями. Що то вони спочатку мають полюбити Бога (показавши Йому свою досконалість), аби Він їх потім «нарешті» полюбив. Цим вони повторюють найбільший обман диявола, ніби Бог нас не приймає і не любить грішників такими, як ми є. Якби так було, то Христос не віддав би за нас життя, а вічно чекав би на нездійснений момент, коли ми станемо досконалі. Та Бог полюбив нас, коли ми ще були Його ворогами, і ще тоді за нас склав життя у жертву. Не знеохочує Його наша недосконалість, а навпаки, визнання перед Ним нашої слабкості помножує Його любов. Адже Бог — не лише Любов, а й Правда, тому Він і любить тих, які стоять перед Ним у правді про себе та свої гріхи. Визнавши, що навіть такий грішник, як я, може бути Божою дитиною, ми одночасно приймаємо Правду, що маємо Отця на Небі. Щоб любити і приймати ближнього, треба спершу любити і приймати себе самого. Не ідеального і святого, а справжнього і слабкого.  

2. Перфекціонізм — прокляття для оточення

Не треба пояснювати, що коли у колективі чи спільноті з’являється людина з надмірним прагненням досконалості, життя інших перетворюється на жахіття. Бо такий хтось, підносячи планку для себе, у декілька разів завищує її для інших. У родині ще гірше: дружина не так готує, діти не виправдали сподівань, сім’я не достойна мати такого чоловіка чи батька. А скільки таких моралістів у Церкві, що з Біблією в руках вчать, як тобі треба жити, заодно вказуючи, як ти цього не робиш! Це замість того, щоб бути прикладом і заохочувати йти за Ісусом… Такі люди воліють мати «стерильну Церкву», в якій немає грішників, а лише досконалі, — забуваючи притчу, що кукіль росте разом із пшеницею на одному полі. Ми ніколи до кінця не знаємо, чи, вириваючи бур’ян, ненароком не сплутали його з пшеницею. Перфекціоністи у душі — звичайні законники, які дбають про дрібниці, але забувають про головне: любов і навернення. Як ті фарисеї, що «дають десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мт 23, 23). Ставши вчителем, я спочатку дратувався, коли діти не могли з першого разу написати контрольну чи погано відповідали у присутності директора. А потім зрозумів, що мені важливо було не добро інших, а моя репутація: що про мене подумають чи як оцінять мою працю. Що це гординя, а не любов керує моїми думками і почуттями. Натомість християнин — це той, хто завжди перш за все думає про ближніх. Не осуджує, а розуміє, і якщо вимагає, то насамперед від себе. І спочатку сам проходить шлях, також і духовний, аби потім вести інших, а точніше — приводити до Христа, щоб Той їх вів.  

3. Не все діється так, як ми хочемо (і слава Богу…)

Прагнучи досконалості, ми часто не здатні прийняти недосконалість, наявну повсюди. А це, своєю чергою, породжує бунт і агресію. Звідси виникають нарікання: не в тій країні, епосі або часі народився. Чому маю таких батьків, дітей чи дружину?… Навкруги корупція і несправедливість, а ми нічого з цим зробити не можемо! Мовляв, якби щось змінити, то все було би добре. Насправді ми нарікаємо не на світ, а на Бога, який його нам дав. Та, як показує історія, коли люди починають творити свою власну волю, вони здатні перетворити найпрекрасніше місце на суцільне пекло… Думаю, не треба вказувати, до чого привели комуністи, які прагнули «встановити рай на землі». Деколи бо ми не знаємо, чого просимо... А не знаємо, бо не просимо про світло. Часто й священики не розпізнають Божої волі та неправильно розставляють пріоритети. Замість євангелізувати і створювати спільноту — зосереджують кошти й молитви на будівництві храму, а потім дивуються, чому будівля стоїть порожня. Ще одна тема — чого ми насправді хочемо. Особисто я не знаю, в якій безодні вже би гнив, якби Бог виконав усі мої бажання. Отож все, що Бог робить (і чого не робить), є добрим, дуже добрим.  

4. Не треба виправляти вчорашній день

Чи не кожного хоч би раз у житті запитували: що би ви змінили у своєму житті, якби вам дали змогу? Перфекціоніст постійно переписував би свою книгу життя, так ніколи її й не дописавши. Або, наново перероблюючи якісь речі, ніколи не побачив би готового результату. Та помилки вчорашнього дня дані нам, аби ми їх не повторювали завтра. Не варто жити минулим, якого вже немає, ані майбутнім, якого може не бути. Для Бога головне — вічне сьогодні. Тому не варто засуджувати колишніх атеїстів чи комуністів, які повірили і прийшли у Церкву. Ані також захоплюватися побожними й віруючими, які завтра такими можуть перестати бути… Раніше я також про це думав і жалкував про чимало речей: не скоїв би того гріха, обрав би іншу професію, досяг би більших успіхів. Але з часом дедалі більше переконуюся, що це мені ні до чого. Життя, навіть помилки — це моя історія, мій скарб. І якби я не скоїв того чи іншого гріха, то не міг би пізнати Боже Милосердя і свідчити, що Бог усім прощає і всіх любить. Обрав би інший виш — не мав би прекрасної спільноти, де можу навертатися. Поїхав би за кордон — не знаю, яке б грішне життя нині провадив і чи взагалі був живий. Я переконаний, що у кожній ситуації мого життя був Господь: навіть коли я Його не помічав, Він водив мене незнаними стежками і постійно тримав за руку. Ми віримо, що Бог має для кожного свій план, ще до нашого народження. Правда, часто ми його руйнуємо або не виконуємо. Але Бог не повертає нас на вихідну точку — мовляв, починай заново… Він, немов навігатор, прокладає нову дорогу. Можливо, вона буде більш терниста, але мета завжди однакова: Царство Боже.  

5. Гріх може стати початком святості

Якщо думаєте, що я пишу єресь, адже гріх віддаляє від Творця і в житті «досконалих» християн на нього немає місця, — рекомендую почитати життєписи святих. На початку їхнього навернення і святості часто був великий гріх, глибока духовна яма, куди вони потрапили через необачність або прямували все життя. Так було, наприклад, зі св. Братом Альбертом. Вирішивши присвятити себе Богу, він вступив до єзуїтів і пообіцяв перестати палити. Та одного дня, гуляючи монастирем, побачив чиюсь недокурену сигарету і її негайно викурив. Цей випадок викликав у нього таку велику депресію, аж оточення думало, ніби він з’їхав з ґлузду. Та це стало початком його справжнього навернення, адже лише пізнання власної слабкості робить нас по‑справжньому милосердними до інших. Отці Церкви казали: якби Бог не допускав хоч би одного малого гріха щодня, то ми би повбивали одне одного, бувши впевненими у своїй святості. Тому якщо  бачиш, що брат твій грішить, то не вже не засуджуєш, але пам’ятаєш, що на його місці міг бути ти, якби колись тебе не врятував Господь. Крім того, наш гріх — це нагода, щоби Бог знову об’явив своє милосердя. Бо «де збільшився гріх, там перевершила благодать» (Рим 5, 20). Очевидно, що Бог не хоче, щоб ми грішили; але чим сильніше людинка котиться у прірву, тим більше втручається Бог, щоб її врятувати. Тому, як каже Папа Франциск, «гріх — резервуар Божого Милосердя»: що більші рани завдало наше падіння, то глибше може увійти Господь до нашого серця. «Адже кому мало прощається, той мало любить» (Лк 7, 47). І якщо ми не можемо собі простити якогось переступу, чергового запою чи перегляду порнографії, то не від того, що Бог немилосердний, — то страждає наша гординя, адже ми думали, що вже досконалі й більше не впадемо! Однак Господа більше радує один грішник, який навертається, ніж тисяча праведних, що не потребують навернення. Кожний гріх, якщо ми переживемо його згідно з Божою волею, може стати «щасливою провиною, яка дала нам такого Великого Спасителя».  

6. Бог — це не людський успіх

Чимало людей переконані, що як вони з Богом, то їм завжди і в усьому має щастити, а успіх — ознака Божого обрання. Все має бути ідеально: гроші литися рікою, оточення любити, а мої проповіді або статті викликати в усіх захоплення. Для таких людей все в чорно-білих кольорах. Або все добре, або погано. Але якщо подивитися на життя Ісуса, то Він по‑людськи чимало разів зазнав невдачі! Чи навернулися Кафарнум або Галілея? Чи залишилися з Ним учні, яких Він так любив? Чи помер Він у спокійній і щасливі старості серед всебічного визнання сучасниками? Зовсім ні, бо сила Божа проявляється у наших слабкостях. І там, де все здається втраченим, проявляється Бог… Бог завжди приходить як вранішня зоря, коли навколо густіє темрява і здається, ніби зло перемогло. Розумію, що інколи опускаються руки: навіщо трудитись, якщо наша праця, служіння чи молитви нічого не дають. Оточення не розуміє, сім’я не навертається, спільнота не зростає… Але те, що віддане Богові, завжди приносить плід. Тільки не завжди для того, хто сіє. Якщо ми не бачимо результатів — ніяк не означає, що їх немає (чи не буде), але Бог це допускає, аби ми не вважали, що досягли цього завдяки свом зусиллям. Крім того, невдачі вчать нас покори, а також уповання на Бога. Як говорив св. Ігнатій Лойола «Молись так, ніби все залежить від Бога, і працюй так, ніби все залежить від тебе». Інколи головне навіть не результати, а сам шлях… Один священик, досить близький до Бога, постійно мені каже: головне — не те, впав ти чи ні, а те, що боровся. Грішникові здається, що Бог пам’ятає лише падіння. А хіба протистояння спокусам не має жодного значення? Перебуваючи на духовному фронті, ризикуєш бути пораненим чи навіть убитим; але Богу головне, за що і як ти боровся (а в Таїнстві Покаяння він тебе воскрешає). Бо Ісус нагороджує не за успіхи в діяннях, а за щиру волю та працю, навіть якби усі починання та зусилля були знівечені або ніколи не здійснилися» (св. Фаустина Ковальська, «Щоденник Божого Милосердя», 952).  

7. Бог любить сюрпризи…

Перебуваючи у Генуї, Папа Франциск визнав, що боїться священиків «статичних», які все ідеально розплановують, розкладають по поличках: свою працю, душпастирство, плани на майбутнє, духовне зростання. Очевидно, як каже прислів’я, що де Бог, там порядок… І я знаю дійсності (Опус Деї), де велику увагу приділяють дисципліні та впорядкованості. Але там завжди все побудовано на живих, досить інтимних відносинах із Господом, якого шукають у повсякденному житті чи у праці. Але чи завжди, там де порядок, є Бог?  Деколи християни мають власне бачення, як «повинен» діяти Господь, як має складатися життя, навернення, як виглядає святість… І ніби все зовні в порядку: розмірене життя, молитви, літургії — але всередині пустота і смерть. Як фарисеї, що «схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисті» (Мт 27, 23). Їхня проблема була не в тому, що не знали Божого Слова чи не вірили у Бога… Але вони вважали, що вже все знають про Всевишнього, з якої сторони Він має прийти і як викупити Ізраїля. Цим самим і закрилися на Господа. Дуже часто Бог руйнує наші плани і надії, наше розмірене по деталях життя, наше бачення Церкви та священицького служіння, щоб ми вийшли у дорогу і Його шукали. Прагнули з Ним контакту, бо Він живий, а не статичний нерухомий ідол. Бог, як під час П’ятдесятниці, приходить немов «шум з неба, неначе подув буйного вітру» (Діян 2, 2), щоби зруйнувати наш «святий спокій» і навести справжній Божий порядок.  

8. Хрест — це не завжди погано

За моїми спостереженнями, у словнику тих, що хворіють на «манію досконалості», відсутні поняття хреста і страждання. Бо це наслідок як власних, так і чужих помилок. Отож страждання — це завжди погано. Погоджуся, що терпіти нікому не хочеться, особливо коли у цьому немає нашої вини. Проте не завжди те, що легке і приємне, одночасно є для нас добрим; і навпаки, те, що тяжке і болюче, не завжди є поганим. Все пізнається за плодами і в перспективі. Думаю, там, на небі, багато хто дякуватиме, що Бог не залишив їх наодинці з достатками і послав їм якусь «колючку в тіло». Бо особисто я не маю нічого, щоб дати Господу: ані щирих молитов, ані виснажливих трудів, ані добрих учинків з любові до ближнього. Єдине, що можу сказати: «Отче, ось хрест, що Ти мені послав. Я не відкинув його і ніс, як міг…» Бо Христос спасає не лише через свій Хрест, але також і через наш, коли ми єднаємо його з хрестом Господнім. Не кожний біль може відчинити нам двері до Неба. Лише ті страждання і хрести, які ми віддали Ісусові, тим самим зробивши їх Його власними, набули спасенного значення. І наприкінці нашого земного життя виявиться, що найбільш досконалим і цінним у житті був хрест, бо він нас шліфував і вчив любити: робив досконалими.  

9. То як саме потрібно бути досконалим?

Ісус сказав ясно: «Будьте досконалі, як Отець мій досконалий». Бути досконалими — для нас, створінь недосконалих, — це постійно навертатися до Бога, подібного до горизонту, що постійно розгортається далі. Хто знайшов Бога, невпинно продовжує Його шукати. Бо Він одночасно недосяжний і близький для скрушених серцем. Більшість думають, що бути християнином — це наслідувати Бога своїми силами. Та кому це під силу — любити, як Христос, аж до смерті, навіть своїх ворогів? Для мене бути християнином — це дозволити, щоб у мені померла недосконала стара людина (скоріше, щоб Господь її розіп’яв), а народився Ісус Христос, щоб Він у мені жив, страждав і радів зі мною. Перебував зі мною в житті і в момент смерті, щоб коли я стану на Божому суді — Бог Отець побачив не великого грішника, а свого возлюбленого Сина, омитого Кров’ю Христа.



Джерело: http://credo.pro/2017/05/183574
Категорія: Розвиток | Додав: ostin (01.06.2017)
Переглядів: 268 | Рейтинг: 4.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[21.07.2018][Духовність]
Забобони в нашій вірі (68)
[28.06.2018][Святе Письмо]
Духовна аптечка на всі випадки життя (90)
[27.06.2018][Суспільство]
Як народилася ґендерна ідеологія? (78)
[26.06.2018][Духовність]
БУТИ ДОСКОНАЛИМ (продовження) (110)
[09.06.2018][Розвиток]
З чого виникає запрацьованість? (126)
[30.05.2018][Розвиток]
10 способів, як помножувати час (125)
[26.05.2018][Духовність]
Три види брехні. Третій —найгірший (116)
[25.05.2018][Духовність]
ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ДОСКОНАЛИМ (202)
[24.05.2018][Суспільство]
Багатства можуть поневолити людину (97)
[24.05.2018][Роздуми]
Штучний інтелект: чому рішення потребують серця? (104)
[03.05.2018][Розвиток]
6 кроків, щоб підвищити самооцінку (99)
[02.05.2018][Духовність]
Духовний вік християнина (продовження) (168)