Скільки на землі пригноблених, немає їм ліку... Одні перебувають під тиском несправедливої влади, другі замкнені в клітці фізичних або інтелектуальних можливостей, треті поневолені невдалим сімейним життям... Але найстрашніші страждання у тих, хто прикутий до лікарняного ліжка, кому поставлено діагноз несумісний із життям. В останні роки у нас з'явилися установи, де, за висловом медиків, безнадійно хворим допомагають гідно піти у потойбічний світ. Саме в такому лікарняному закладі, як їх тепер називають, в госпісі, трудиться сестра Катерина Р., несучи надію приреченим на смерть.

В. КОТОВСЬКИЙ. Віруючих, які обрали нелегке і відповідальне служіння відвідувати важко хворих у лікарнях, не часто зустрінеш у церквах. Тим більше – госпіс. Це – страшне місце. Там лежать ті, у кого не лишилося вже ні краплі надії на життя, які, перш ніж опинитися на цьому фатальному ложі, отримали від медицини усе, що та могла їм дати. Як приймають Слово ці люди?

КАТЕРИНА Р. Більшість приймає. Дуже важко хворі майже всі приймають, приймають ті, у кого безвихідь, які лежать, не можуть підвестися, кого вважають безнадійним. Я, в основному, відвідую госпіс. Одного разу, зайшовши в палату, побачила важкохвору жінку, у неї була сильна інтоксикація, біля ліжка стояв тазик, і її безперервно рвало, – це вже остання стадія… Жахливий запах просто забивав подих. Я підійшла, запропонувала помолитися за неї, вона не захотіла. У палаті лежало ще четверо, підійшла й до них, вони теж відмовилися: «Ми хрещені, ми вже прийняли Христа». Бог повертає мене до тієї жінки, не чекаючи запрошення, стала молитися за неї. Бачу, буквально на очах Бог вливає в неї сили. Після молитви вона підвелася  і прийняла Господа. Сіла на ліжку, надягла окуляри й стала читати Євангеліє. Потім ми разом славили Христа.

Я так була рада за неї! Коли ті, православні, побачили славу Божу, то Господь настільки сильно торкнувся їхніх сердець, що вони забули про своє православ'я, всі четверо покаялися і прийняли Ісуса.

Ще пам'ятаю китаянку одну. Стан – дуже важкий, запах від неї страхітливий. Коли я до неї підійшла, Бог захистив мене від усіх цих запахів, я нічого не чула.  Підійшла, взяла її за плече й стала молитися. Російську вона знала добре, так що все, що я казала, вона розуміла. І приймала. Разом ми звершили молитву покаяння.

Через кілька днів підійшла до медсестри, запитала про цю китаянку. Завжди після свого відвідування цікавлюся, що з людьми, за яких молилася. Медсестра сказала: «Її вже немає, вона пішла у вічність, пішла в той же день, коли ви з нею говорили». Сумна новина! Але в серці моєму радість: Бог відкрив їй двері до вічного життя. Ще одна душа врятована! Слава Господеві!

В.К. Коли виходиш з такого вогню, треба, напевно, мати міцні тили у своєму домі, щоб у родині був мир і лад, і людина могла повернутися до нормального стану, заспокоїтись. Розкажіть трохи про своє життя.

К.Р. Мені нелегко про це розповідати... Росла в багатодітній родині... Коли мені виповнилося 15 років, пішла у вічність мама, зовсім молодою пішла. Пішли брати, двох я поховала, дві сестрички пішли, я їх погано пам'ятаю. Коли мама померла, я жити не могла, хотіла піти разом з нею. Дуже довго плакала, хворіла після того що пережила. І тато помер після мами, теж рано.

Коли вийшла заміж, в сім'ю прийшли великі випробування. У нас народилося троє дітей. Молодший – син Ігор. Ріс як усі діти, але одного разу мене вразила страшна новина: він потрапив у залежність від наркотиків. Чоловік мій дуже важко переживав, коли  про це дізнався… У вічність пішов передчасно.

Я намагалася якось боротися. Ходила в православну церкву, розповіла священику про свої переживання як на сповіді, а він опустив руки й каже: «Я нічим не можу допомогти». Вийшовши з церкви в такому ось розпачі, звела очі до неба: «Чому Ти, Господи, так далеко від мене! Так далеко!»

Наступного дня хотіла покласти Ігоря в лікарню, хоча розуміла всю безнадійність, але лікар виявився віруючим. Він сказав: «Вихід є», і дав адресу церковного реабцентру. Так Господь відповів на мій стогіни. Ігоря було звільнено! Зараз йому сорок років, служить у церкві в Чернівцях.

Друга дитина народилася й померла не проживши і тижня. Третя дитина, дочка Оксана, зросла, вийшла заміж, подарувала мені внучку. Величезна радість для мене! Покаялася, прийняла Господа, Бог хрестив її Духом Святим. Одної неділі вони з Ігорем ішли вранці на служіння... Вони йшли, і якийсь велосипедист прямо на тротуарі збив Оксану. Врятувати її не вдалося.

Коли з дочкою це трапилася, я сказала: «Господи, я без Тебе всього цього не переживу. Боже, дай мені пережити це все!» І така сила на мене зійшла, сила згори, що я змогла встояти. Що Ісус прибрав найперше, – думки, очистив мій розум. Я не питала Його, чому, навіщо Він допустив таке, я тільки просила: «Господи, дай сили витримати, без Тебе, Твоєї допомоги мені не вижити». І Він давав сили. Але це був не кінець моїх страждань.

Ігор упав, у свекрухи моєї виявили онкологію, я ходила до неї в лікарню і стільки плакала, що не могла спілкуватися ні з ким. Мені так було тяжко тоді! Зверталася до Бога на роботі, в дорозі, говорила до Нього всюди, де б не знаходилася: «Господи, тільки Ти єдиний, і я вірю, що допомога прийде від Тебе».

Він явився мені уві сні. Показав високу гору і велів підійматися. А у мене немає сил, взагалі немає сил, а Він каже: «У тебе є сили, підіймайся». І показав внизу страшну безодню. Це було пекло. Я підіймалася, падала, і кожен раз Він мені казав: «Є в тебе сили, підіймайся». І я підіймалася.

Ісус прийшов в образі чоловіка, як у фільмах показують. Очі такі, що у людини не може бути таких очей, – стільки любові, стільки доброти. Немає таких людей на світі. Від Нього виходила сила і наповнювала мене. Я не хотіла повертатися в цей страшний світ, я хотіла залишатися завжди з Ним, завжди, кожну хвилину. Така сила, таке блаженство! Тоді прийняла частинку небесного, і вона зміцнює і зігріває мене тепер завжди.

В.К. Як далі складалися ваші стосунки з Ісусом?

К.Р. Він не полишив мене… Я весь час відчувала Його підтримку, Він зміцнював, втішав, настановляв. Якось ішла вулицею, і в мене відняло ноги, – взагалі йти не можу! «Господи, дай мені сили хоч до дому дійти! Мені треба лікуватися, але у мене немає грошей, щоб ходити по лікарях. Ти мій лікар, Ти цілитель мій, бо мені нема до кого звертатися, крім Тебе!» Ноги мої зміцніли, і я пішла.

Ще коли Оксаночка була жива, я перенесла дві важкі операції, після операцій дуже сильно хворіла. До всього додалася глибока депресія. Якось син запитав: «Мамо, а чому ти на служінні не була?» Я кажу: «Синку, мені так важко...». Хвороба моя загострювалася, треба було йти на обстеження і, очевидно, знову лягати на операцію. Як я втомилася від цих обстежень, операцій! А син каже: «Іди на служіння, Бог тебе зцілить». Я пішла. Трохи запізнилася, якраз пастор молився за важкохворих: «Хто має потребу, покладіть вашу руку на хворе місце, нехай Господь по милості Своїй торкнеться кожного!» І тут же, відразу ж я отримала зцілення! Величезне диво в моєму житті!

Я йшла додому, йшла пішки, славила Господа. Яка милість Божа! Яке щастя! Він зцілив мене! Я безмежно вдячна Йому!

В.К. Люди по-різному сприймають великі страждання. Одні ображаються на Бога, мовляв, за що така кара, інші, змирившись, переглядають своє християнське життя і починають жити по-новому. Що змінилося у вашій душі після тяжких страждань?

К.Р. Після того, як пройшла всі випробування, після того, як Бог зцілив мене, у мене з'явилося велике бажання служити тим, кому важко, молитися за них. Їду в транспорті, бачу залежних людей, підходжу, даю церковну візитки, розповідаю про Христа. Вони кажуть: звідки ж ви знаєте, невже по нас видно? Кажу: через все це я пройшла сама. Співчувати для мене просто, бо я це пережила, і мені хочеться допомогти іншим. Знаю їхні біди, співчуваю і молюся за них.

Коли ми проходимо випробування у своєму житті, то можемо потім поділитися з тими, хто в труднощах. Інколи досить просто обійняти людину, поспілкуватися, помолитися за неї. Якщо ми приносимо любов, то більше нічого не треба. Бог відкриває серця чоловіків та жінок, і вони розповідають про своє життя. Вислухати людину – головне, в першу чергу, вислухати, яка у неї проблема. Кожен зі своїми болями, кожен зі своїми переживаннями. Можу співчувати без лукавства, бо пройшла через важкі випробування. Бог дає мені любов і співчуття, і я ділюся ними.

В.К. Чому ви вибрали лікарню, важкохворих?

К.Р. Я довго шукала, чому присвятити своє життя, і просила у Бога: Господи, дай мені служіння, щоб я знала, що воно від Тебе. В серці у мене було бажання допомагати людям, але хотілося якоїсь конкретної праці з рук Христа. Одного разу сестри, які відвідували хворих, взяли мене з собою до лікарні. Я побачила великі біди, муки, безвихідь. І дуже ясно відчула: це моє. Моє місце саме там, де лежать прикуті до ліжка в очікуванні смерті, не можуть підвестися, не мають можливості почути Слово про спасіння.

В.К. Що потрібно віруючому, щоб мати успіх у такій нелегкій духовній праці?

К.Р. Хочу сказати головне: це служіння без любові не дає ефекту. Багато хто приходив до лікарні, але мало хто залишався надовго. Буває і важко, і втомлюєшся, але Бог підіймає, дає сили, дає терпіння. Написано, що любов Божа вилилася в наші серця Духом Святим. Це так, але я не відчувала в ній такої сили, аби можна було щедро дарувати її ще комусь. І я просила: «Господи, дай мені любов, яку тільки Ти можеш дати, у мене без Тебе ніякої любові немає, тільки Ти можеш дати таку любов».

Бачила одну жінку, – це просто кістки та шкіра, трубочки в носі, крапельниці, памперси, вона лежала в таких муках і стражданнях! Вже не могла говорити, тільки шепотіла. Вона прийняла Ісуса, і коли я через тиждень прийшла, вона мені посміхнулася. Це Господь все робив, милість така велика, що Він може зціляти, може рятувати. І може позбавити людей, яким настав час відійти, від непомірних страждань. Хто крім Нього може? Тільки Він один гідний і слави і хвали!

В. К. Зцілення бувають?

К.Р. Було кілька зцілень... Якось підійшла до однієї жінки, вона лежала, повернувшись до мене спиною, я стала молитися за неї, потім відійшла, а коли повернулася, жінка стала дякувати Господу, що Він її зцілив: «Я не відчуваю хвороб!» – вигукувала вона. Один Олег, дуже важкий був, підійшла до нього, щоб він прийняв Господа. Він шепотів слова, не міг говорити, але молитву покаяння в двох словах сказав. Через тиждень йду туди ж, дізнатися, як вони себе почувають, поспілкуватися, помолитися за них. Той Олег, якого добре запам'ятала, він уже говорив і посміхався.

Лежав там такий Йосип. Він не міг уже навіть руку підняти. Він відходив. Після молитви на обличчі його з'явилася усмішка радості. Ця радість була від Господа, тому що Бог торкнувся його серця. Біль і страждання Він взяв на хрест, тільки Він це може робити, ніхто це не може зробити, – прибрати біль і нестерпні страждання, – тільки Господь.

Якщо говорити про зцілення, то для цих людей, я вважаю, це не головне. Для кожного з нас настає час, коли потрібно прощатися з землею, але найважливіше, – куди душа піде після земної кончини. Для тих, кому належить відійти, дуже важливо прийняти Христа і отримати від Нього полегшення страждань. І Він це дає.

ВК. Ось я думаю: навіть якщо є любов, є сильне бажання допомогти хворим, адже це не так просто – увійти в контакт з людьми, які зосереджені на своїх болях, вже фактично вирвані з життя. Пам'ятаю, я лежав у травматології з переломом ноги, і до нас завітали віруючі. Їх було четверо, вони стали купкою біля входу і почали співати, потім старший говорив слово... Я дуже гостро відчув: між ними та хворими – стіна. Ніхто їх не слухав, ніхто не звертав на них уваги, кожен займався своїм, їх розділяла навіть якась ворожість. Коли брат запропонував хворим задавати запитання, пропонував помолитися за бажаючих, ніхто йому не відповів, навіть не повернув у його бік голови. Вони постояли мовчки й пішли. Мені було боляче це бачити.

К.Р. Ми теж ходимо групою: я, Гриша, Володя і Катя. Збираємось разом, молимося, а потім розходимося по одному в різні палати. На перших порах мені перешкоджала якась невпевненість, страх: «Господи, що мені людям казати?» «А ти говори їм про любов», – відповів Він. Так перемогла невпевненість, боязкість. Господь дає відчуття, до кого першого підійти в палаті, як почати розмову. Якщо цей не приймає, підходжу до іншого. Розповідаю про Ісуса, про славу Його, кажу: є вихід, є життя, що в нього ви можете увійти, можете отримати спасіння. Потім молимося молитвою покаяння.

В.К. Щось приносите їм, крім слова? На нашу пенсію не дуже-то розщедришся.

К.Р. Приносимо, як усі, коли відвідують хворих. Адже там лежать і такі, у кого ніяких родичів немає, бутерброд принесеш чи фрукти, і то їм радість.

В.К. Здається, я розумію, як вам вдається досить легко входити в контакт навіть із тими, хто у такому стані, що вже не до контактів. Звичайно, Бог благословляє ваш труд. Він готує людей, до яких збирається вас послати. Але і вас він підготував відповідно. У вас завжди на обличчі м'яка ненав'язлива посмішка, в очах щире співчуття, при зустрічі з вами кожен навіть дуже хворий відчуває, що ви принесли щось добре, і відкриває перед вами своє серце для Божого Слова. І ще я думаю: тисячі таких хворих лежать у лікарнях чи дома по всій країні, мріючи про смерть як звільнення від страшних мук. Та звільнившись від мук земних, вони підуть на муки вічні. Але цього могло б і не статися, якби бодай в останню годину знайшлася людина, котра, підійшовши до їхнього одра, подарувала б їм слово спасіння.

Благословень вам!

К.Р. Дякую. На завершення хочу сказати найважливіше: незважаючи на таке моє складне й нелегке життя, на страждання, що їх перенесла, я вдячна Господеві за всі випробування. Через них Він сильно змінив мене, довірив Свою працю й благословив спасінням мій дім. Амінь.

Бесіду вів Віктор Котовський