Головна » Статті » Розмова

В серці кожного українця має народитися воїн

Священик Української греко-католицької церкви, який став першим військовим капеланом при штабі АТО, вже 5-й рік підтримує воїнів на передовій, впроваджує нові цінності в українській армії і щодня викладає позитивні селфі у Facebook та Instagram.

У будній день на Хрещатику впізнаю отця Андрія за харизматичною посмішкою, яку, здається, можна розгледіти за кілометр.

Дивовижно, але цю вже фірмову його рису не вдалося зачепити навіть війні, на якій Зелінський перебуває як військовий капелан з 2014 року.

Разом зі Збройними силами України він пережив найгарячіші точки Донбасу. З літа 2017 року отець Андрій сконцентрував свою службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти.

Він дуже нетиповий і сучасний священик. Йому недостатньо бути просто військовим капеланом – щоб краще відчувати українських воїнів і бути з ними на рівних, Зелінський разом із бійцями подолав смугу перешкод і відтоді має право носити берет морського піхотинця.

Отець Андрій має три освіти – філософську здобув в американському Стемфорді, богословську в Римі і політологічну в Києво-Могилянці. Знає 10 мов. А ще любить щодня фотографуватися і робити селфі – щоб пам'ятати кожен день, емоцію і людину, з якою він бачився. "Додавайтеся до мене в Інстаграм", – остаточно підкорює своєю неординарністю капелан.

Спецпроект "Вибори вибори" теж зробив світлину  з Андрієм Зелінським і поцікавився, що відчуває капелан на війні, яким має бути справжній воїн, чому ціннісні засади Збройних сил можуть змінити українське суспільство, і чому політика – це не бруд, а покликання.

У 2014-му люди зверталися з питанням: "А що саме відбувається?"

– Отче, чому ви стали не просто священнослужителем, а саме військовим капеланом?

– У капеланстві я з 2006 року. Хоча насправді я родом зі світу книг – з академічного середовища. Відтак капеланство стало чи не однією з найбільших несподіванок у моєму житті.

Міркуючи релігійними категоріями, можемо говорити про покликання. Власне, капеланське служіння наповнює сенсом моє особисте життя.

– У 2014 році ви стали першим капеланом при штабі АТО. Як наважилися поїхати на війну?

– Я починав діяльність капелана в центральному військовому шпиталі в Києві, відвідуючи перших поранених, організовував матеріальну допомогу для хлопців на фронті. Але було певне відчуття, що цього замало. Мусить бути особливість капеланського служіння, яка точно не полягає лише в дистанційній духовній підтримці. Військовий капелан має бути поруч також і фізично.

Це спонукало мене до того, щоб звернутися до керівництва нашої Церкви і шукати шляхів, узгоджених з Генеральним штабом Збройних сил України, аби виїхати і перебувати тривалий час як капелан у зоні АТО.

У мене було дві вимоги – бути зі Збройними силами України, адже це моя родина, я їх дуже добре знав до війни. І хотілося перебувати саме на передовій, щоб бути максимально корисним. У червні 2014-го мене відправили під Слов'янськ у штаб АТО.

 

ФОТО: АНДРІЙ ЗЕЛІНСЬКИЙ

– Одна справа працювати зі Збройними силами в мирний час, і зовсім інша під час війни...

– Основне завдання військових капеланів, згідно з наказом Міноборони, – це забезпечення духовних, релігійних потреб військовослужбовців та членів їхніх родин. В умовах бойових дій завдання залишається тим самим, але змінюється контекст. Відтак збільшується кількість вимог до капелана.

Усе доводилося робити вперше. У 2014-му була дуже глибока невизначеність як у суспільстві, так і в лавах ЗСУ. Це перша хвиля мобілізації, великі ідеологічні перплексії... Найчастіше в такі моменти люди зверталися з питаннями: "А що саме відбувається?".

Військовослужбовці шукали як подолати насилля і жорстокість того масштабу, до якого українське суспільство було ще не готове і до якого ще не звикло. Це і перші бойові втрати в підрозділах, це необхідність переосмислити, зрозуміти і жити з цим далі.

Звичайно, як священнослужитель я маю знаряддя, довірені мені Церквою, – і проповідь Слова Божого, і таїнства. Люди приходили до сповіді, шукали якогось контакту з Богом. Але вирішальним у діяльності військового капелана на початку бойових дій було забезпечити сенс їхнього перебування на війні та підтримку.

– Де служили після Слов'янська?

– Потім були Піски під Донецьким аеропортом. У січні 2015-го я перебував у Дебальцево, встиг об`їхати цілу Дебальцевську кишеню.

Пригадую, 19 січня, на свято Хрещення Господнього, якраз був у штабі сектору, і прилетів перший залп "Градів". Потім це вже стала буденна процедура, тільки підсилювалися артобстріли. Згодом лінія зіткнення в Донецькій області стала рідною. Навіть важко визначити, скільки кілометрів довелося пройти пішки вздовж неї по бойових позиціях упродовж п'яти років.

А далі була Авдіївська промзона, і вже з 2015 року це підрозділи Морської піхоти України, які на той час заступили до оборони на Азовському напрямку. Тому лінія Широкине-Водяне-Павлопіль у два найближчих роки також стала для мене майже рідною домівкою, знаю її напам'ять.

– Ми говорили про відчуття військових. А вам було страшно?

– Бували різні моменти. Сьогодні я згадую їх, ніби перемотуючи стрічку кінофільму, бо інколи траплялися реальні голлівудські сцени.

Наприклад, хтось попросив про сповідь у Пісках. І ми швидким кроком пересувалися з хлопцями – іноді перебіжками повз зруйновані будинки в зоні роботи ворожих снайперів – до визначеного місця.

Або поле... Я завжди буду пам'ятати: болото, глина, кілометри безкрайнього поля. А поруч завжди він – український воїн.

Не страшно, коли хтось є поруч. Як правило, хтось іде попереду мене зі зброєю, і ми переходимо з позиції на позицію. Але, пригадую, якось мене вразила думка  я не можу йти за ним. Якимось чином моє завдання – це захистити не тільки внутрішній світ, але й самого воїна. З того часу вирішив експериментувати – коли це дозволялося, я намагався йти поруч, пліч-о-пліч, а не за спиною. Щоб завжди бути в тих самих умовах, що й український воїн.

 

ФОТО: ГАННА ГРАБАРСЬКА

– Були моменти на війні, які особливо закарбувалися в пам'яті?

– Страх як психологічна реакція на розриви – це нормально. А от страх, який паралізує, не дозволяє зробити правильних кроків чи рухатися в правильному напрямку, пригадую нещодавно.

Був момент, коли я  раптом опинився на такій смузі, де кулі з боку противника падали прямо в землю, завершуючи траєкторію польоту. Не пролітали повз чи наді мною – це вже зовсім звично – а лягали саме там, де стояв я. І це така унікальна мить, адже можливість побачити кулю, яка пролітає низенько над землею, випадає  нечасто.

Також нещодавно мені довелося побувати під обстрілом важкої артилерії – 122 міліметри. Велика кількість снарядів пролітала, здавалось, над самісінькою головою та розривалася не так далеко. Це надзвичайні звуки, які ніби пронизують сам мозок і надовго залишають у ньому слід.

Пригадую, коли встав після обстрілу, і –  вау! Це ніби знову народитися, з’являється ще одна можливість, новий шанс. Виникає надзвичайно потужна енергія та бажання жити з користю для інших. І я тоді собі чітко сказав, що цього шансу не прогайную.

Важливо, щоб кожен, хто потрапляє на службу в Збройні сили, виходив звідти кращою людиною

– Розкажіть більше про те, як працюють військові капелани в Україні.

– З минулого року в Україні з'явився державний інститут військового священика (капелана). Капелани здійснювали своє служіння в українському війську на волонтерських засадах ще з перших років нашої незалежності. Але з початком бойових дій у них з`явилася нова відповідальність – за воїна в умовах війни.

Тут можемо говорити про капеланів, які не мали можливості виїхати в зону бойових дій, але працюють з родинами військових, підтримують родини полеглих, організовують матеріальну допомогу на фронт. Разом із тим, існує плеяда капеланів, які керувалися принципом "бути завжди поруч" – там, де перебуває український воїн.

З 2017 року в нас з'являється особлива когорта капеланів-професіоналів, які влаштовані як працівники Збройних сил України у великі підрозділи. Їхнє завдання – турбота про духовні та релігійні потреби військовослужбовців.

– Капелани мають статус учасника бойових дій?

– Коли підрозділ виконує завдання в районі бойових дій, капелан перебуває поруч із довіреним йому особовим складом. Однак нещодавні зміни в українському законодавстві призвели до того, що капелани як цивільні особи, працівники ЗСУ не можуть бути включеними до сил та засобів ООС і, відповідно, не мають права перебувати на фронті. Відтак виникає певна моральна колізія: капелани на п’ятому році бойових дій в Україні позбавляються можливості робити те, заради чого, власне, й було створено інститут капеланства – забезпечення духовною опікою військовослужбовців, зокрема в зоні бойових дій. Це означає, що зникають і правові підстави для надання капеланам статусу учасника бойових дій.

– У чому завдання капелана на війні?

– Узагалі можна виділити три основні напрямки душпастирської опіки. Перший –це духовно-просвітницька діяльність, наповнення військової служби сенсами, які допомагають людині залишитися людиною, а воїну бути справжнім воїном.

Друга – пасторальне служіння, коли капелан функціонує як священик. Інколи хтось звертається з проханням про сповідь, хрещення, вінчання, на жаль, доводиться відспівувати полеглих воїнів.

Третій напрямок – соціальне служіння. Тобто підтримка родин військовослужбовців, дітей-сиріт, організація заходів, які допомагають ціннісно розвиватися військовослужбовцям. У тому числі, реабілітаційні заходи.

У зоні бойових дій кожен капелан керується власним розумінням свого покликання, своєї місії і в рамках дозволеного законодавством налагоджує свою працю. Основне – бути поруч, слухати та чути, допомагати воїну залишатися людиною, озброєною цінностями.

– Я знаю, що для вас особливо важливо, щоб українська армія розвивалася не тільки технічно, але й духовно. Ви навіть маєте власну концепцію етосу українського воїна. Чому цінності в українській армії не менш важливі, ніж зброя?

– Дуже важливо, які цінності сьогодні закладаються в серце українського воїна, бо це значною мірою вирішуватиме наше з вами майбуття. Адже в своїй повсякденній діяльності людина завжди діє, керуючись цінностями, і саме вони формують ставлення до світу, характер і, зрештою, громадянина певної якості. Це завдання стоїть, у першу чергу, перед сім'єю, школою, університетом. У наших умовах визначальною є і армія, бо в Україні відновлена строкова служба, велика кількість молоді проходить через Збройні сили.

Необхідно турбуватися про цінності, які допоможуть захистити людяність в умовах війни. Адже саме людяність у першу чергу є під прицілом насильства та жорстокості. Турбота про людяність означає артикуляцію та імплементацію цінностей, які допомагають людині зрозуміти, що відбувається в її житті, навіщо вона тут, хто вона. Вони допомагають військовослужбовцям сформувати в собі ідентичність воїна – особи відповідальної, безкомпромісно відданої перемозі в будь-якій царині життя.

Такий підхід повертає українському війську важливу суспільну функцію – гарт характеру, формування особистості, громадянина нової якості.

– Які саме цінності необхідно закладати в українську армію?

– Душа армії – це лідерство. Вміння виконувати визначені завдання в непростих умовах, бути орієнтованим на результат і цілеспрямовано діяти в безладі, долаючи стрес, вміти організовувати та впливати на цілий підрозділ, у першу чергу власним прикладом. Так можна турбуватися не лише про власне, а й про спільне добро. Ця відповідальність сьогодні має неабияке значення для українського суспільства. Особливо напередодні виборів.

Важливо, щоб кожен, хто потрапляє в Збройні сили, виходив звідти кращою людиною, щоб краще розумів масштаб відповідальності за своє життя і за життя своєї країни.

Взагалі в житті людини завжди є два базових сценарії – ми можемо прожити його як заручники власного життя або ж як його командири.

Заручниками власного життя стаємо тоді, коли скрізь бачимо лише обмеження, "зради", суцільні поразки і безпорадно скиглимо, що світ не такий, як нам хотілося б. Командири власного життя бачать усе те ж саме, але не лякаються, ставлять перед собою конкретні цілі та власними зусиллями їх досягають, не бояться праці над собою, а відтак усвідомлюють, що  їхнє життя та життя нашої країни – у їхніх руках.

Тому один із найважливіших уроків, якого мають навчати у війську, – приймати правильні та вчасні рішення, брати на себе відповідальність за іншого, бути командиром власного життя, а не його заручником.

Це потребує акумуляції необхідного ресурсу – фізичного, емоційного, інтелектуального. І відваги на ініціативу. Тому гасло, що "ініціатива в армії наказуєма", для мене прирівнюється до державної зради.  Кожен, хто таким чином намагається сьогодні впливати на особовий склад, мав би бути притягнутим до якоїсь дисциплінарної відповідальності. Ініціатива в армії має бути контрольована, скерована в правильне русло, але вона має бути, якщо ми справді переживаємо про розвиток української армії.

Політика –  це дуже ціннісна діяльність

– Одна з десяти Божих заповідей – "Не вбий". Як Церква пояснює цю заповідь  військовослужбовцям, суспільству в умовах сьогоднішньої війни?

– У Євангеліє не існує критики військової служби. Ісус допомагає військовим, жодного разу не дорікаючи їм з приводу їхнього фаху, адже по своїй суті їхня діяльність є жертовною службою своєму народу. Це захист порядку, який уможливлює людське життя.

Зрештою, каже Ісус, немає більшої любові, як та, коли хтось кладе життя за своїх друзів.

Український воїн захищає свій народ і свою країну від іноземного агресора та людей, які незаконно взяли в руки зброю і стали загрозою миру та справедливості. Не існує іншого формату захисту в такому випадку.

Власне військо мають усі країни в світі і мають його з тією ж метою. Йдеться про легітимний захист, на який має право кожна держава. У випадку воєнної агресії кожен громадянин має не лише право, а й обов'язок захищати життя і мир на рідній землі.

– В Україні є певні політики, політичні сили які твердять, що нам потрібен мир, компроміс. Як ви вважаєте, нам треба мир за будь-яку ціну чи перемога?

– Нам потрібна тільки така перемога, яка приведе до миру. А мир можливий лише за умов відновлення справедливості. Справедливість означає, що держави діють у рамках міжнародного права, не порушуючи територіальної цілісності та державного суверенітету своїх сусідів, що права всіх у суспільстві дотримані та захищені, що людина може жити та розвиватися у своїй країні, що державні інституції можуть ефективно функціонувати, не загрожуючи свободі та правам власних громадян.

Мир – не ідеологема. Справжній мир – плід відновленої справедливості, а не одного лише напису на білборді.

– Ви голосуєте на виборах?

– Так, це мій громадянський обов'язок. Вибори  один із небагатьох загальнодоступних демократичних механізмів впливу на життя суспільства та функціонування держави. Це також можливість брати на себе відповідальність за власне життя, за життя твого ближнього і твоєї країни.

–  Політика – це брудна справа чи брудні люди?

 Політика – це мистецтво турботи про людину та людське суспільство, здатність інтегрувати власний інтерес у процес реалізації інтересу спільного – держави, народу. Тому, насправді, йдеться про дуже ціннісну діяльність.

На жаль, в Україні сьогодні дуже мало митців політики. Бути політиком – це покликання. Одних лише знань замало. Потрібен характер, сформована особистість, яка керується в житті певними цінностями, потрібна практична мудрість та любов до тих, кому служиш.

Коли людина поринає в політичну діяльність, вона має пройти чимало боїв, безліч разів себе здолати, узгодити себе з тим ідеалом, який мріє бачити у світі. Вона має навчитися керувати власним життям іще до того, як спробує керувати державою. Справжній політик – завжди воїн, завжди відданий боротьбі та перемозі.

Тому вибори теж мають відбуватися на основі цінностей – чесність, об'єктивність, прозорість. Коли цінності стають критерієм прийняття особистого рішення, громадська діяльність перетворюється на служіння загальному благу.

– Але, на жаль, багато українців досі готові продавати своє право голосу за гроші, гречку та дитячі майданчики...

– Тому що сьогодні в українському суспільстві бракує ціннісної зрілості.

Справжня Україна потребує справжніх українців. А справжніми ми є тоді, коли залишаємося людьми – борцями, мрійниками, творчими особистостями, неспокійними в тому плані, що не хочемо покладати руки і чекати, поки Україна зараз відбудеться. І це починається з дрібниць – від прибирання вулиць до прибирання свідомості.

Відповідальність має бути не тільки в чиновників, але й у громадян. Якщо особистості бракує якості, вона може легко змінювати свої погляди щоразу, коли до влади приходять нові політичні сили. Популізм, як і байдужість та радикалізація суспільних настроїв, сьогодні, напередодні виборів, залишаються для нас серйозним викликом.

–  Можливо, зміна виборчих правил змусить і суспільство, і депутатів більш відповідально ставитися до виборів? Ви як політолог за однією з освіт підтримуєте перехід на пропорційну систему з відкритими списками?

– Країні, у якій усе змінюють, потрібно вдосконалити й саму систему виборів. Та, на жаль, уже маємо понад 4 тисячі поправок після першого читання Виборчого кодексу.

Я не беруся відповідати, яка виборча система краща, тому що всі вони мають переваги та вразливі місця в сучасному українському суспільстві.

Ми не втомлюємося приміряти якісь ефективно функціонуючі деінде практики. Інколи це корисно, така компаративістика заслуговує на увагу. Однак реформи державних інститутів будуть неефективними за відсутності найважливішої з усіх реформ – реформи якості українського суспільства.

–  Як реформувати українське суспільство?

– Реформа українського суспільства розпочинається з ціннісної трансформації кожного конкретного українця, з народження особистості нової якості – відповідального та ініціативного громадянина.

Історичні процеси державотворення в Україні спричинилися до того, що українці можуть толерувати владу, боятися її, насміхатися, ненавидіти, але ми не навчилися владі довіряти. Я називаю цю довіру "здатність на державність".

Наша здатність на державність значною мірою визначається нашою здатністю ефективно співпрацювати з інститутами влади в напрямку захисту свободи, справедливості та солідарності. Відтак, виникає необхідність віднайти механізми консолідації суспільства, які одночасно стануть механізмами легітимації влади у свідомості українців.

– Що може нас об'єднати?

– Стратегія, спрямована на майбутнє. Ми, на жаль, коли думаємо про консолідацію суспільства, шукаємо якихось рецептів у минулому. Дуже добре, що в нас нарешті з'явилися натяки на державну ідеологію. Але найбільше нам потрібно думати про наше майбутнє – єдине для всіх нас.

Якщо зосереджуватися на минулому, то, коли ми говоримо про Україну в її сьогоднішніх територіальних рамках разом із тимчасово окупованими Кримом та Донбасом, у нас ніколи не існувало одного єдиного спільного на всіх минулого. Це означає, що настав час нам шукати якісь нові якісні параметри нашого об’єднання. Від минулого не треба відмовлятися, воно нам потрібне як платформа, з якої ми можемо впевнено рухатися в майбутнє.

З пам’яттю про кожного, хто заплатив за нього ціною власного життя. Сьогодні нам слід трансформувати досвід нашого спільного болю та нашу пам`ять у стратегію розвитку держави. Нам необхідно шукати ті ціннісні механізми, які дозволять консолідувати українське суспільство та сформувати довіру до влади. Україна сьогодні дуже потребує довіри.

– Коли я вперше побачила ваші фотографії, відзначила, що ви – дуже позитивна людина. Де черпаєте цей позитив? І як людям у час війни, недовіри до влади знаходити сили жити, радіти і не здаватися?

– У мене є друзі. У мене є улюблені книжки. Не існує більш ефективних механізмів внутрішнього відновлення, ніж якісне спілкування. Прорватися самотужки важко. У бурхливому морі українського сьогодення слід знайти партнерів для плавання. У морській піхоті України часто кажуть, що й один у полі воїн, але перемога – завжди досягнення команди.

Творіть свої команди, формуйте коло людей, з якими вам приємно бути. Турбуйтесь про дружбу, закохуйтесь, робіть світ кращим – просто будьте людьми. Потрібно простягати руку ближньому та спільно рухатися крізь будь-які виклики. Ось вам засади ефективної політики для українського сьогодення.

Я – людина віруюча, моя віра також наповнює мене потужним ресурсом, щоб не зупинятися перед тривогами і власними поразками. Вона надихає мене невтомно рухатися до нових перемог.

Ми живемо в час, коли в серці кожного українця має народитися воїн – людина, віддана перемозі. У будь-якій сфері життя. Це той, хто знає, чого хоче, докладає максимальних зусиль, аби добитися мети. Воїн гине не від кулі. Воїн гине від зупинки на шляху до перемоги.

В українців часто можна помітити одну сумну рису – ми завжди переконані, що живемо в найгірший час. Насправді ж, сьогоднішній день – це все, що в нас є. Майбутнє не прийде і не постукає в наші двері, нам слід вийти йому назустріч – вилізти з власного окопу, із зони власного комфорту, спакувати її в наплічник та вирушити в мандрівку – у напрямку нашого майбуття. Життя – це рух, тому свою зону комфорту слід носити із собою в наплічнику.



Джерело: https://vybory.pravda.com.ua/authors/59e454b845a3f/
Категорія: Розмова | Додав: ostin (31.10.2018) | Автор: Дарина Рогачук
Переглядів: 106 | Рейтинг: 4.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[31.10.2018][Розмова]
В серці кожного українця має народитися воїн (105)
[21.10.2018][Святе Письмо]
Часу уже не буде (29)
[01.09.2018][Духовність]
Юнаки. Ви перемогли лукавого (34)
[25.08.2018][Святе Письмо]
На краю півночі (53)
[21.07.2018][Духовність]
Забобони в нашій вірі (89)
[28.06.2018][Святе Письмо]
Духовна аптечка на всі випадки життя (106)
[27.06.2018][Суспільство]
Як народилася ґендерна ідеологія? (92)
[26.06.2018][Духовність]
БУТИ ДОСКОНАЛИМ (продовження) (129)
[09.06.2018][Розвиток]
З чого виникає запрацьованість? (132)
[30.05.2018][Розвиток]
10 способів, як помножувати час (148)
[26.05.2018][Духовність]
Три види брехні. Третій —найгірший (128)
[25.05.2018][Духовність]
ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ДОСКОНАЛИМ (218)