Історія Українського Католицького Університету – це історія про велике Боже благословення, яке втілилося через невтомну працю команди мрійників і добру волю благодійників з усього світу. Це історія навіть не так про заснування університету, чи якісного бренду, це в першу чергу історія про творення спільноти.

Сьогодні УКУ очолює рейтинг український вузів та входить до десятки найуспішніших брендів. Не маючи державного фінансування, університет не просто спроможний надавати якісну освіту, а й розбудовуватися. Сьогодні у Львові одним із найважливіших майданчиків є Центр Шептицького УКУ. Саме в ньому ми і зустрічаємося з нашою героїнею.

Наталя Климовська – проректор з розвитку та комунікацій Українського Католицького Університету.

Зараз ми знаходимося в центрі Шептицького – одному з найбільш інноваційних та найпопулярніших місць Львова, існування якого було б неможливим без підтримки друзів УКУ. Зазначимо, що Український Католицький Університет є приватним вищим навчальним закладом і не має жодного державного фінансування, а дохід від вартості програм не є настільки значним, щоб перекривати усі масштабні витрати університету. Кошти надходять у вигляді благодійних пожертв від людей з усього світу. У чому таємниця такої глибокої довіри?

Знаєте, Ви дуже влучно наголосили на слові ‘довіра’, бо, на мою думку, саме вона є основою фандрейзингу, і, власне, коли мене питають про таємницю, я завжди відповідаю так: «Таємницею і є довіра».

Треба зазначити, що поряд із довірою стоять цінності – це дуже взаємопов’язані речі. Надзвичайно важливо, щоб проект, в даному випадку маємо готову інституцію – університет, промовляв і сповідував подібні цінності зі своїми жертводавцями. Без цього ніяк: довіра=цінності=довіра.

Якщо Ви справді хочете робити щось добре, щось дійсно вартісне й не боїтеся робити це прозоро і чесно, то Вам не буде дуже важко знайти людей, які допоможуть у реалізації.

Коли ми лише починали, шукали кошти в Україні. Я тоді думала собі, що в нас немає ось цієї культури – пожертви. Наприклад, в Америці, коли університет шукає фінансову підтримку, все просто. А в нас, мені здавалося, майже неможливо отримати фінансування винятково із пожертв.

Зараз я можу визнати, що тоді помилялася (сміється), бо Майдан показав нам, що навіть люди, які мають дуже мало, готові ділитися своїм “мало”, і воно може бути сильнішим і більшим, ніж абстрактні “багато”. Адже пожертва не є лише валютою, вона також вимірюється витраченими силами й часом.

«Перелаз», благодійні бенкети УКУ та безліч інших зустрічей з жертводавцями – атмосфера на них різниться від інших благодійних акцій, де в основному політика спрямована на пошук партнерів-спонсорів, тоді як Ваш університет намагається творити спільноту друзів УКУ. Як створювалась така культура спілкування з благодійниками?

Звісно, можна згадати таку відому фразу «Перед фандрейзингом завжди йде френдрейзинг». Для нас це не просто слова, ми справді стаємо

друзями з нашими спонсорами, адже ми хочемо, щоб вони бачили цей поступовий прогрес – від цеглинки до цеглинки і до величного результату!
Звісно, якщо це люди з України, то все просто – вони в будь-який момент можуть прийти, побачити й відчути все, що тут у нас відбувається. А от із закордонними спонсорами трохи важче, тому ми завжди намагаємося привезти університет до них, Іноді через океан веземо хвалитися тим, що тут створювали, я кожного разу їм кажу: “Не відмовляйте собі в радості побачити те, у що ви вірите і вкладаєте, бо воно таке прекрасне”.

І це справді так, я щаслива працювати у цьому університеті, бути оточеною цими людьми, а головне – я щаслива пишатися нашими студентами: тим, як вони думають, як створюють, об’єднуються й діляться один з одним. Це дуже мотивує, тому дуже хочеться подякувати кожному, хто допомагає нам втілити цю атмосферу мотивації і віри в майбутнє.

Історія про вдовину лепту. Український католицький університет живе не лише на великі пожертви заможних?

Коли я лише починала свою роботу по фандрейзингу, думала, що нам справді допомагають лише багаті, які можуть вільно виділити якусь частину свого бюджету на УКУ. Але пам’ятаю, як в одній із перших поїздок до США я познайомилася з пані Стефанією, що жила досить скромно й протягом певного часу «економила на собі», щоб зібрати кошти на підтримку університету. Саме тоді я для себе дуже це все переосмислила і перезавантажила сприйняття жертводавців. Зараз ми маємо кімнату в колегіумі названу на честь пані Стефанії, і я її внесок пам’ятаю і ціную зовсім в іншому, саме в духовному сенсі.

Якщо говорити про благодійність в Україні, то які міста є найбільш активними?

У першу чергу, ми говоримо про довіру, саме тому простіше всього підтримувати цю довіру у природньому середовищі для нас – у Львові. Наші львівські жертводавці завжди можуть прийти, відчути Університет, послухати лекції, поспілкуватися зі студентами.
Ми намагаємося долати відстані – часто буваємо в Києві, тепер ось маємо київський центр УКУ.

А от іншими містами ситуація трохи складніша – ми рідко їх відвідуємо, тому зараз важко говорити про якийсь зв’язок.

Чи буває таке, що ви відмовляєтесь від чиєїсь фінансової підтримки?
Звичайно, коли для людини благодійність – лише можливість отримати вплив, то ми відмовляємося. Ми маємо чітку систему цінностей, і наша політика щодо жертводавців стоїть саме на них. Але я не можу пригадати велику кількість таких прикладів. Мабуть, УКУ вже зарекомендував свою прозорість щодо благодійних коштів, тому таких ситуацій і не трапляється.

Біблія каже, що завжди є шанс на спасіння, тому ми не можемо судити про минулі діяння людей і не давати шансу займатися благодійністю. Складність полягає в іншому – чи ці люди справді будуть жертвувати від щирого серця?

Дуже важливо слухати і чути жертводавців, щоб знаходити точки перетину їхньої ідеї зі стратегією нашого Університету.

Практика західних університетів показує, що асоціація випускників може бути дуже потужною допомогою університету. Наприклад, багато де існує модель фінансової підтримки свого навчального закладу після випуску. Чи існує щось схоже в УКУ, яку позицію університет займає в житті тих, хто випустився?

Відразу хочу сказати, що бути випускником Українського Католицького Університету не є легко, маєш бути готовим до іншого сприйняття і очікувань. Кажуть, що УКУ – то назавжди. Наші екс-студенти люблять сюди повертатися, бо ми тут створили комфортні умови для їхнього максимальної продуктивності – такий собі оазис. А вони тепер потихеньку створюють такі оазиси в своїх середовищах, і ми віримо, що колись нам вдасться об’єднати всі ці маленькі оазиси.

Ми маємо відносно невелику асоціацію випускників, але вони вже допомагають: так, минулого навчального року випускники школи журналістики УКУ створили власну стипендію, яка повністю покрила витрати на навчання одній зі студенток. Але окрім фінансової допомоги, випускники часто виступають в якості наставників для студентів, діляться досвідом, допомагають з роботою.

Перший фандрейзинг УКУ. Що мотивувало людей жертвувати тоді?

Ми говоримо про університет, першим ректором якого був Патріарх Йосиф Сліпий, який після свого заслання мав можливість відвідати наші українські діаспори і донести думку про те, що наша Церква й наш народ повинні мати власний університет, який би поважав гідність людини й був побудований на християнських цінностях.

Для патріарха це було настільки важливо, що, не маючи ні грошей, ні професорів, ні студентів, задекларував Український Католицький Університет у Римі відразу після свого повернення з заслання. Власне, якраз Йосиф Сліпий зміг так захопити своєю мрією та мотивацією нашу діаспору, що ми, фактично, будували всю цю модель фандрейзингу на фундаменті, який він заклав.

Український католицький римський університет. Що відбулось?

Фактично, це була тимчасова філія нашого УКУ, університет в екзилі. Треба сказати, що Патріарх Йосиф готував своїх учнів для того, щоб вони служили в Україні, а не в Римі. Готував до того, що як тільки з’явиться можливість, треба їхати й розбудовувати цей університет в Україні.

Владика Борис та отець Михайло Демид у Римі були учнями Патріарха, і вони повернулися в Україну, бо пам’ятали його мрію та заклик.

Владика Борис каже, що були дуже молодими, щоб посміти не вірити Патріарху, а також що здійснити цю мрію було можливо (сміється).

Університет багато дає своїм студентам, а що студенти дають університету?

Віримо, що кожна людина покликана, як брати, так і віддавати. Чим більше ти віддаєш, тим більше маєш. Тому намагаємося максимально забезпечити своїх студентів. Три С (свідчити, служити, спілкуватися) вчать брати і віддавати, адже спілкуватися означає ділитися тим, що маєш.

Наші студенти, мені здається, прекрасно засвоїли ці цінності, й про це свідчать їх реалізовані проекти: “Театр на Схід”, “БУР”, “Великдень разом” і ще багато студентських ініціатив – виявів  жертовності. Насправді, ділитися своїми знаннями, цінностями, часом і силами – велика благодійність.

Нещодавно в УКУ відбулася перша кампанія з розвитку університету. Розкажіть, які тепер плани на майбутнє?

Для нас ця кампанія була чимось дивовижним. Вона дала розуміння того, наскільки глибоким і міцним є кредит довіри наших жертводавців, а також те, що величезна кількість людей зі всього світу готові допомагати нам творити майбутнє УКУ.

За п’ять років ми зібрали 65 мільйонів доларів. Сума наскільки неочікувана, що спочатку я постійно плутала й казала про 65 тисяч гривень.

УКУ росте, а з ним зростає не лише кількість студентів, а й їхня географія. Тому зараз ми дуже багато говоримо про необхідність побудови нового Колегіуму – проект вже є, тепер намагаємося почути думки та побажання студентів.

Наш Колегіум не є лише місцем проживання, а й осередком, де студенти будують спільноту, він несе духовний характер. Для нас важливо надати кожному можливість стати частиною цього творіння.

Спілкувався Денис Коляда