Головна » Статті » Розмова

Більшість теорій виховання — це спекуляція

Психолог Людмила Петрановська розповіла, як позбутися почуття провини перед дитиною, пояснила, чи можна давати школярам повну свободу й навіщо насправді потрібні книжки з виховання.

 

— Зараз батьки стали, з одного боку, приділяти більше уваги своїм стосункам із дитиною, намагаються перестати кричати і дратуватися, стараються бути уважнішими, а з іншого боку — постійно відчувають провину за кожен зрив, несхвалення та минулі помилки. Що з цим робити? Як цієї провини позбутися?

 

— Так, це бич нашого часу, я для цього використовую термін «батьківський невроз». Батьки весь час дуже неспокійно та емоційно переживають усе, пов’язане з дітьми. Бувають ситуації зрозумілі: дитина хвора або щось серйозне сталося; але переживають головно через речі, що не несуть загрози — поведінка у школі, багато чи мало часу я проводжу з дитиною тощо. Начебто у нас у всіх базова невпевненість у своєму праві бути батьками. Мені здається, у цього багато чинників: є чинники покоління, бо зараз стають молодими батьками люди, чиї батьки, своєю чергою, часто були обділені в дитинстві увагою. Ці нинішні бабусі й дідусі колись, ставши батьками, діяли агресією, шантажем, приниженням, бо самі не були цілком дорослими.

 

Сьогодні молоді мами так не хочуть, а як інакше — не знають. У них часто багато претензій до своїх батьків і стільки ж претензій до себе, бо щойно ти підносиш планку дуже високо, як вона починає бити тебе по голові. І якщо хтось із батьків сильно страждає через образу на власних батьків або через почуття провини щодо своїх дітей, то йому непогано було би пройти особисту терапію. А в цілому, мені здається, тут потрібно просто розуміти, що всі наші уявлення про те, як треба ростити дітей, — відносні. 20 років тому вважали інакше, а через 20 років вважатимуть ще інакше. Є багато країн і культур, де дітей виховують якимось зовсім іншим чином, ніж ми, і діти там виростають, і все непогано. А ми на них дивимося і думаємо — о Боже, у цих діти ніколи супу не їдять, у тих — туалет на вулиці, а ось у цих діти з 3‑х років уже працюють! Хтось на нас би подивився і подумав: божевільні, до 12 років дитину на вулицю не пускають, годують незрозуміло чим, грубіянити батькам дозволяють.. Усе це досить відносно.

 

— Суп це зрозуміло; але ж мета будь‑яких батьків — виховати щасливу людину. А коли ти щасливий, то неважливо, чи на вулиці у тебе туалет, чи ти живеш у триповерховому будинку, тобі комфортно з самим собою.

 

— О, ну це теж пастка для сучасних батьків: треба зробити так, щоб дитина виросла щасливою. Як на це взагалі можна покладатися? Уявіть, що хтось витратив усі свої ресурси заради того, щоб ви були щасливі, а у вас осіння хандра або нещасна любов. І ви почуваєтеся винним через те, що в цю мить ви нещасливі. Тобто, мало того, що вам погано зараз, — ви ще й, виходить, підвели близьких людей. Як узагалі можна закладатися на те, щоби дитина була щасливою? У неї може бути підліткова депресія, розставання з коханою, смерть друга, особиста криза, та мало що ще!

 

— А як же поняття контейнерування? Воно ж саме для того існує, щоби навчити дитину якомога менш травматично переживати, умовно, нещасну любов та інші напасті.

 

— Ні, контейнерування не для того, щоби менше переживати. Воно не для того, щоб дитина стала таким позитивним придурком — ха‑ха, всі померли, а мені пофіг, бо мене матуся в дитинстві любила. Суть контейнерування не в тому, щоб не засмучуватися, а в тому, щоби людина у момент трагедії могла усвідомити, що неспроможна впоратися зі своїми переживаннями, і звернутися по медичну допомогу, не до пляшки горілки, а до інших людей, і дістати від них підтримку. Зрозуміло, що в дорослої людини великий запас самоконтейнерування; але якщо ситуація насправді серйозна, то здорова людина йде до живих людей, які можуть їй поспівчувати, а не до сурогатів на зразок шопінгу, грошей, горілки. Контейнерування потрібне якраз для того, щоби переживати більш глибоко і повно, а не ховатися від почуттів, не вмовляти їх, боячись, що не зможеш упоратися.

 

— Добре. Якщо повернутися до сучасних порад «правильного» батьківства: зараз майже всі популярні психологи радять давати дитині якомога більше вибору, не змушувати навчатися, дати змогу відчути інтерес. Чи можна якось із цією свободою переборщити?

 

— Я не думаю, що є загальний для всіх рецепт. І змушувати, і не змушувати — все має свою ціну. Якщо ви змушуєте, то, по‑перше, це втомлює, вимагає часу і сил; а по‑друге, ви позбавляєте дитину можливості робити самостійний вибір і, до того ж, псуєте ваші з нею стосунки. Якщо ви не змушуєте — вибір може виявитися непосильним для дитини, може викликати у неї тривогу. Є ризик, що накопичаться проблеми, а дитина вам потім пред’явить претензії, чому, мовляв, її не змусили довчитися і вона не отримала кращу освіту. Дитина — це суб’єктність, що формується; вона ще не цілком суб’єктна і вже не цілком не суб’єктна. З немовлятами ми питаннями вибору не задаємося — зрозуміло, що такий малюк поки що не є суб’єктом, і максимальна свобода, яку ми можемо йому дати, це годувати не за розкладом, а на вимогу. Але нам хочеться, щоби до 18 років дитина стала повністю суб’єктною — могла би приймати рішення, вибрати собі фах, дружину/чоловіка, спосіб жити. Тобто весь час між дитинством і 18 роками має бути витрачено на формування суб’єктності. Але у дитини немає на лобі датчика, який би вказував на стан її готовності приймати рішення: сьогодні він готовий на 37 %, а ось уже на 62%. Тому завдання батьків завжди полягає у тому, щоби зрозуміти, наскільки дитина може приймати рішення вже зараз.

 

Це складно. Критерії тут неясні й ми постійно помиляємося. Одним здається, що дитина менша, ніж є насправді; вони контролюють і опікають її, де не треба. Інші дають їй дуже багато свободи і відповідальності — й помиляються в інший бік: дитина при цьому почувається тривожною і покинутою. Немає жодного способу прорахувати цю готовність до рішень на конкретній дитині. Тут потрібне постійне залучення і можливість гнучкого маневру: якщо ти бачиш, що «закинув» дитину і вона якось уже дуже сильно «просіла», відстала в школі, заплуталася, — то потрібно трошки додати присутності й на певний час обмежити свободу вибору. Якщо бачиш, що твій контроль її вже дістав і вона може справлятися сама — відступи, дай більше свободи. Весь час помилятися і по змозі виправляти помилки — інакше ніяк.

 

— Як тут жити без провини, коли на батьках лежить така колосальна відповідальність? Дав свободу — дитина стала тривожною, роздратувався — доросла донька страждає від невпевненості, змушував вчитися — зіпсував стосунки. Тут куди не повернись — суцільна шкода від батьків!

 

— Світ через це давно пройшов і вже розслабився. На Заході це була фішка 1970‑х років — там усе на світі пояснювали вихованням, від аутизму до гіперактивності й астми. Захват неофітів у психології розвитку. Такі пояснювальні схеми дуже потужні, бо таким чином можна пояснити широким масам узагалі все, що завгодно. Пояснити материнським вихованням точно можна будь‑який прояв людини. У кожних стосунках завжди хтось передавлює, не завжди чуйно реагує або ще щось. Оскільки кожному з батьків завжди є за що собі дорікнути, то ті чи інші помилки дитини можна пояснити тим, що ти недогледів або перепильнував. І ці схеми мають неймовірну магію, в них завжди легко повірити. Але як це працює — ніхто не знає достеменно.

 

Аби подібні твердження були достовірними, потрібні дослідження, які провести просто неможливо. Ми ж не можемо взяти одну й ту ж саму дитину і зробити так, щоби вона спочатку прожила усе життя з мамою, яка дратувалася і кричала, а потім повернути її в дитинство й дати їй іншу маму. Порівняти її з іншою дитиною, у якої в житті все було рівно так само, тільки мама не кричала, теж неможливо. Це мають бути вибірки на сотні тисяч. А ще спробуй відокрем: на цього мама кричала, і тому він, наприклад, гіперактивний, або він був гіперактивний, і тому мама виснажувалася і кричала.

 

Важливо пам’ятати: велика частина того, що говориться про вплив батьків на дітей, зокрема й те, що я говорю, — це домисли та узагальнення. У нас немає достовірних досліджень. Вони, певно, колись з’являться, тому що, наприклад, зараз дедалі більше досліджень пов’язані з прямим спостереженням за активністю мозку. Можливо, щойно з’явиться шанс відстежувати реакції людини безпосередньо, ми будемо більше знати і розуміти причинно‑наслідкові зв’язки у справі виховання. Але поки що велика частина теорій виховання і розвитку — це спекуляції. Що не означає, ніби все це непотрібне і не працює: це означає, що ставлення батьків до книжок із виховання має бути суто споживчим. Якщо я читаю цю книжку й і мені хочеться піти обійняти і поцілувати свою дитину, хочеться змінюватися, — то вона мені пасує. Якщо я після цієї книжки відчуваю себе винуватим і жахливим і хочу повіситися — вона не для мене. Тому що, на моє переконання, все, що робить батьків винуватими й нещасними, шкідливо і для дитини. А все, що робить батьків більш спокійними і впевненими, для дитини добре. Важливо після прочитання книжки з виховання відчувати тепло і ніжність до дитини, а не тривогу в жанрі «як би не допустити, щоби він розперезався» або «як би не зробити її невротичною».

 

— До речі, справді — буває ж так, що в одній сім’ї виростають зовсім різні діти. Наприклад, один вчиться, а інший сидить у комп’ютері цілими днями. Виходить, не все обумовлено поведінкою батьків.

 

— Наприклад, так, діти виросли в одній сім’ї, але коли народився перший, батьки були спокійні та щасливі, а коли з’явився другий, були проблеми з грошима. Завжди є різний контекст. Одна й та сама подія завжди впливає на різних дітей по‑різному. Плюс діти в одній родині часто можуть несвідомо розподіляти між собою функції: я буду мамина радість, а я — гордість, а я буду робити так, щоби батьки не розслаблялися. Навіть близнюки можуть дуже по‑різному поводитися — не все від батьків залежить. Ми живі люди, у нас є свобода волі, індивідуальні особливості; ми ж не роботи, в яких можна закласти один і той самий певний алгоритм.

 

— Добре, але ж є якась програма‑мінімум, яку повинні виконувати, умовно, «хороші батьки»? Зрозуміло, що бити дитину — неприпустимо. А щось не настільки очевидне?

 

— Усе, що потрібно від батьків, — це жити своїм життям і бути уважним до своєї дитини. Це не означає, що потрібно робити все, чого вона захоче, й завжди бути поруч із нею. Потрібно просто завжди зберігати канал зв’язку відчиненим. Якщо ви бачите, що дитині потрібна ваша допомога, треба бути готовим все кинути і бути з нею. Але вмикати цей режим потрібно у насправді серйозні моменти. Уявіть, що би було, якби ми задовольняли абсолютно всі потреби своєї дитини, роблячи так, щоб вона ніколи не страждала? Пам’ятаєте, в мультфільмі «Валл‑І»: космічний корабель‑санаторій, на якому поселили людей— це така ідеальна мама, яка оберігає їх від найменших неприємностей. Зрештою люди там перетворилися на жирові бульбашки, нездатні самостійно навіть ходити і жувати їжу. Навряд чи це те, чого би ми хотіли. Взагалі, головне, завжди потрібно пам’ятати про те, що діти нам дані не для страждань, а для радості — у цьому весь сенс.

 

Ця ж сама схема ставлення до дітей та їх виховання стосується і християнських батьків: потрібно свідчити віру своїм життям, а не силувати дитину «ходити до Бозі», бо мірою підростання дитини і зростання в ній спротиву батькам «Бозя» буде відкинута разом з усім, що асоціюється з батьківським авторитетом. Ми знаємо, що потрібно доручати наших дітей Богові, опіці Богоматері, ангелів, святих, — і що потрібно залишити дитині свободу вибору. Як і, до речі, залишити свободу дій самому Богові. Бо якщо ви чекали на миле янголятко, а народилося у вас щось «не те», виснажливе, дратівливе, вредне — то приймайте дитя (життя) таким, яким його Бог дає, а не яким ви б його бажали мати.



Джерело: http://www.credo-ua.org/2016/12/169003
Категорія: Розмова | Додав: ostin (18.12.2016) | Автор: Ольга Уткіна
Переглядів: 463 | Рейтинг: 4.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[25.05.2018][Духовність]
ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ДОСКОНАЛИМ (56)
[24.05.2018][Суспільство]
Багатства можуть поневолити людину (13)
[24.05.2018][Роздуми]
Штучний інтелект: чому рішення потребують серця? (15)
[03.05.2018][Розвиток]
6 кроків, щоб підвищити самооцінку (40)
[02.05.2018][Духовність]
Духовний вік християнина (продовження) (83)
[01.05.2018][Суспільство]
Нова постхристиянська "релігія"? (48)
[21.04.2018][Родина]
Щасливий шлюб (80)
[20.04.2018][Суспільство]
Сучасний «знак часу» — деградація чоловічості (98)
[05.04.2018][Духовність]
ПРИЙДІТЬ, БЛАГОСЛОВЕННІ! (91)
[03.03.2018][Роздуми]
Моя зустріч з Богом (106)
[21.02.2018][Духовність]
Духовний вік християнина (продовження) (160)
[10.02.2018][Розмова]
Фандрейзинг чи френдрейзинг. Або як створити спільноту друзів навколо вашої ідеї (124)