Головна » Статті » Духовність

«Зло – це не тільки те, що люди роблять»

Жорстокiсть – це зброя страху. Коли боїшся за себе.

Не вдаю того, ким не є. Я не зразок терпеливості, лагідності та смирення. Виводять із себе дрібниці. У транспорті – коли квиток чи гроші водієві не хочуть передати "стоячі", а кажуть передавати "сидячим". Ну тобі що, важко? Коли матері дітей б'ють на вулиці. Дратують раґулі, що плюють насіння з вікон дорогих машин.

Гiрше за страх – невідомість. Люди носяться зі смішними проблемами і мучать себе. Коли треба духовної поради – йду до священика, коли щось болить – до лікаря. Колись болів хребет, я три місяці боявся йти на обстеження. ­Думав, маю туберкульоз. Зробив флюорографію – все добре.

Старатимуся вести такий нездоровий спосіб життя, щоб померти на ногах. Боюся стати немічним старим пердуном. Відвідували будинок для літніх священиків Італії. Вони вибігли до нас, так тішилися, що хоч хтось до них прийшов. Їм років по 90 – ні рідних, ні дітей.

У церквi нiколи не розчаровувався. Не треба зачаровуватися, то не будеш і розчарованим. Моя церква навколо мене.

Сильний той, хто вміє власні слабкості визнати.

Старатимуся вести такий нездоровий спосіб життя, щоб померти на ногах

Спiлкування буває забагато. Тоді беру відпустку, їду в Карпати. Півдня ходжу лісом, голова працює, усе по поличках розкладаю.

Кайф у тому, що не уявляю життя після смерті. Як можна судити про те, чого не знаєш?

Пiсля сьомої вечора починаються дзвінки: "Отче, треба поговорити, порадитися". Це, звісно, потрібно. Але якщо після 23.00 дзвонять, беру трубку, вітаюся, бажаю щастя і вимикаю телефон.

Шикарно живу за 40 гривень на день. Але часом буваю таким жмотом. Жалію розтратити більше грошей з притулку на різдвяний сніданок чи на бензин. Думаю, притримаю на потім. А бухгалтер каже: давай-давай, не жми. Дістаю й міркую: справді, нащо?

Сповiдав ув'язнених у тюрмi кілька років. Було там не більше чорноти, ніж у тих, хто зараз ходить проспектом Свободи.

У дитинствi хотів стати хорошим ґаздою. Мати велике господарство на полонині. Досі заходить дур у голову – уявляю, як у старості сиджу в плетеному кріслі, покурюю люльку, а навколо ставочок із рибкою, пасіка, бджоли гудуть.

Навчився бачити речi, які в повсякденній біганині часто не помічаєш. Хіба це не прояв доброти, коли один безпритульний ділиться з іншим сигаретою чи шматком хліба? Втомлений лікар матюкає тебе на чому світ стоїть, але веде твого бомжа в перев'язочну, а санітарки миють його в душі, переодягають.

Особистий шарм дуже допомагає. Викликав "швидку" взимку до мого "клієнта" біля смітників. Він лежав, ледве не замерз, смердючий, хворий. Лікар не хоче брати, водій не дозволяє в машину садити. Я до лікаря: "О! Ви – Федоренко, і я – Федоренко! Може, порозуміємося?" Разом того нещасного загрузили в машину.

Думав, менi добре вiдомо, що таке сморід. Але минулого Різдва в нічліжку привезли чоловіка, який жив під сходовою кліткою в багатоповерхівці. Коли він почав знімати четверту пару ватяних штанів, ми з водієм жовчю ригали через балкон.

Хіба це не прояв доброти, коли один безпритульний ділиться з іншим сигаретою чи шматком хліба?

Людину розiбрати по цеглинцi й зiбрати правильно не можна. Але щось коригувати, направити в потрібне русло – часом вдається.

Пiд час служби в тюрмi боявся заразитися чимось. Причащаєш їх, відкриває кожен пащеку чорну. Думаєш: Господи, що я собі зараз тою ложкою після них разом із хлібом закину до рота? Але нічого, живий. За два роки тут нарахували 56 відкритих форм туберкульозу. Я своїм працівникам забороняю постити й кажу, щоб довго спали.

З тяжким трудом переношу людей, що кричать: "Ви должни мнє, потому што я – бомж!"

Не можу сказати, що так люблю бездомних, що ночами не сплю і плачу. Любити ближнього – означає діяти. Якщо допоможу людині зробити паспорт і оформити пенсію, це – моя любов.

Те, що ми робимо, – спроба кухликом вичерпати море. ­Бездомні були, є й будуть.

Ця робота навчила: працювати й не оглядатися, скільки зробив. Ти його просиш-просиш бути нормальним. Він півроку тримається, а там знову запій. Привезли дідуся. Зробили паспорт, пенсію, путівку, поклали в лікарню. Приїхали забирати, а він за 20 хвилин до цього вмер.

У безхатькiв психiка загострена. Часом кидаються на юриста, на прибиральницю. Ті кличуть страшного Вія, себто мене. Наводжу лад нормальними зрозумілими для них словами вперемішку з Божим благословенням. Ми тут уміємо добирати слова і тембр голосу. Бо "любий брате во Христі, спам'ятайся" не поможе.

Я – не містик. Але тут чітко простежується розкладання людської психіки за рахунок паразитування на ній іншої сили. Є такі абсурдні вчинки, що в людську злобу не поміщаються. Як можна матір вивезти до лісу, прив'язати до дерева й питати: де діла пенсію? Або відправити дочку на вулицю собою торгувати? Тому зло – це не тільки те, що люди роблять. А ще щось.

Любити ближнього – означає діяти. Якщо допоможу людині зробити паспорт і оформити пенсію, це – моя любов

Не розумiю i боюся швидкої їзди автомобілем. Половина шляхів в Україні – це населені пункти. Дороги погані. Куди гнати 100  ­кілометрів на годину?

Не знаю, чому став монахом. Просто зрозумів, що це – моє. Хоч усамітнення в келії ніколи не приваблювало. Можу побути сам щонайбільше тиждень. І то на природі. Був вибір – молитися в монастирі чи йти директором центру. Вибрав друге.

Усього в життi хочеться. І жінки, і дітей, і багато чого. Але я три роки думав, перш ніж стати монахом.

Довідка:

Олег Федоренко народився в місті Рогатин на Прикарпатті. Мати – медсестра, батько – електрик. Батьки розлучилися. Має брата-близнюка, теж священика. 1993 року вступив до Івано-Франківської духовної семінарії, згодом – у Братиславський державний університет на спеціальність ”філософія”. 1997-го прийняв постриг. Три роки служив у львівській церкві Святої Покрови, чотири – в Києві при Патріаршому соборі. Від 2009-го по 2012-й – у Львівській виправній колонії №48. Директор Львівського міського Центру обліку та нічного перебування бездомних, де зареєстровані півтори тисячі безхатченків. Має парафію на 50 людей у греко-католицькій церкві Матері Божої Неустанної Помочі. Улюблені книжки – ”Ортодоксія” Гілберта Честертона, ”Під місяцем великих цвинтарів” Жоржа Бернаноса, ”Іронія” Владіміра Янкелевича. Слухає музику Pink Floyd та RHCP. Любить грати в настільний теніс, подорожувати автостопом Європою, відпочивати в Карпатах. Улюблена страва – гречана каша. Знає польську, чеську, словацьку, італійську мови. Живе в монастирі на вулиці Личаківській у Львові.



Джерело: http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_zlo-ce-ne-tilki-te-scho-lyudi-roblyat-a-sche-schos-oleg-fedorenko-37-rokiv-m
Категорія: Духовність | Додав: ostin (02.11.2015) | Автор: Текст: Леся МЕЖВА, Ольга ШВЕД, фото
Переглядів: 841 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[14.05.2019][Духовність]
Наш авторитет у суспільстві (70)
[17.04.2019][Проповіді]
І померлий вийшов... (47)
[16.04.2019][Духовність]
Диявол долає нас чеснотами більше, ніж гріхами (41)
[10.04.2019][Духовність]
Блаженні лагідні (93)
[07.04.2019][Суспільство]
Чорний квадрат (122)
[19.03.2019][Суспільство]
Церква і держава (96)
[03.03.2019][Розвиток]
5 вправ, щоб навчитися дякувати (84)
[01.03.2019][Роздуми]
За що тебе запам’ятають? (95)
[28.02.2019][Суспільство]
Гості з далеких світів (111)
[25.02.2019][Родина]
Що таке рівність чоловіка та жінки з точки зору християнства? (214)
[11.02.2019][Духовність]
На добрій землі (106)
[12.01.2019][Суспільство]
Нова людина. Молодь і євангелізація (106)