БУТИ ДОСКОНАЛИМ

Частина 3. Візьми свій хрест

Розділ 1. Хрест Божий

Сьогодні у церквах багато говорять про хрест. Очевидно, приходить усвідомлення: щось було упущено в цій ділянці нашого християнського життя. Є фактом і те, що чимало євангельських церков  нарешті збагнули: доктрина успіху й матеріального процвітання, що за неї вони так радісно ухопилися свого часу, не виправдовує покладених на неї великих надій.

Нерідко доводиться чути від віруючих: важко мені, чоловік (чи дружина) невіруючий, хвороби доймають, нестатки, але що поробиш, треба нести свого хреста. Те що і віруючі часто страждають, не викликає жодного сумніву, але  чи всі наші страждання є хрестом від Бога?

Євангеліє дає нам досить детальні описи того, що відбувалося на Голгофі. Трьох людей було засуджено на смерть через розп’яття. Як відомо з історії, кожний смертник сам мусив нести до місця страти знаряддя своєї смерті.  В Євангелії від Іоанна сказано, що Ісус Сам ніс хреста, в інших Євангеліях, що за Нього це зробив Симон Киринеянин. Очевидно, Ісус спочатку ніс його Сам, але коли охорона побачила, що в’язень украй знесилений, то примусила першого зустрічного взяти на себе цю ношу.

Бачимо три хрести. Муки, що їх терпіли розбійники, були спричинені їхнім грішним життям та тяжкими злочинами, і двоє цих людей несли заслужене покарання. Навіть той розбійник, що покаявся, не збирався йти на смерть за віру, другий злочинець паплюжив Ісуса до самого свого кінця. Ісус же страждав безвинно. Таким чином, кожен із цих трьох хрестів мав свій відмінний духовний смисл, хоч із-зовні все виглядало майже однаково.

Вельми показовою є постать Симона. Він не був злочинцем і потрапив у процесію, що рухалась на Голгофу, випадково. Нести хреста його змусили, якщо говорити загалом, зовнішні обставини. Він ішов за Ісусом, але не з власного бажання. Віддавати своє тіло на розп’яття цей чоловік, звичайно ж, не збирався, він просто виконував покладену на нього роботу. Він ніс не свого хреста.

Якщо придивитися, то можна побачити таких людей і в церкві. Якісь важкі обставини змусили їх звернутися до Бога (наркозалежність, хвороба, великі проблеми й т.п.), вони навіть можуть займати важливі церковні посади, вони долають усі труднощі, що їх переживає їхня громада, та й свої особисті, житейські, але по-справжньому не приліплені серцем до Ісуса і тому не мають ані найменших намірів жертвувати заради Нього чимось цінним.  Ісус є лише їхнім попутником, як і для Симона, який досить непогано потрудився для Спасителя, але не збирався йти за Ним на смерть.  

На Голгофу також рухалась величезна юрба, там було різного люду: одні тішились поразкою «самозванця»,  інші хотіли подивитися на страту як для розваги, але переважну більшість натовпу складали чоловіки та жінки, що добре знали Господа, встигли Його полюбити (Лук.23:27). Вони  йшли за Ісусом, вони щиро Йому співчували, оплакували Його, але ніхто не ніс хреста й не готувався вмирати на Голгофі.

В Євангелії від Матвія (19:16-21)  читаємо про багатого юнака, який просив у Христа поради: «Учителю Благий! Що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» Він же відповів йому... Коли бажаєш увійти в життя, дотримуйся заповідей». Він каже йому: «Яких?» Ісус сказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не лжесвідчи, шануй батька і матір, і люби ближнього твого, як самого себе». Юнак каже Йому: «Все це я зберіг. Чого ще бракує мені?» Ісус сказав йому: «Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь, (візьми твій хрест, (Мк.10:12), та йди слідом за Мною». Бачимо, що юнак цей був сумлінний віруючий, давно жив згідно заповідей Закону, що, очевидно, було не так вже й легко.  Та й багатство, – хто займається бізнесом, той знає, дається людям не просто. Так що проблем у житті цього чоловіка напевно не бракувало, але ті його страждання не були хрестом від Бога. Інакше Ісус не сказав би «візьми».

Отже, якщо ми серйозно говоримо про хрест Божий, то мусимо говорити й про смерть.  Ці поняття нероздільні. Інакше кажучи, якщо ми не просто бавимось красивими словами, а дійсно хочемо взяти Божого хреста, то ми повинні  бачити себе там, де скінчив Свої земні дні Господь.

„І хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мт.10:38). В грецькому оригіналі перед словом йде немає частки не. Тобто: «не бере свого хреста і (а, але)  йде за Мною». Написано: такі є недостойні Ісуса. Але не будемо поспішати з вироком: переконаний, переважна більшість християн, котрі йдуть за Господом, але не несуть хреста Божого, – або не знають, що то є хрест Божий, або ще належним чином не підготовлені до цього найважливішого кроку в християнському житті.

Розділ 2. Якщо хтось приходить до Мене…

На жаль, вельми розповсюдженою  між християн є думка про те, що ніякої попередньої підготовки тут не потрібно, і кожний, хто назвав себе християнином, переживаючи різного роду труднощі у своєму житті, свідомо чи не свідомо несе Божого хреста.  Але давайте  дамо собі відповідь на таке просте запитання: якщо хрест є знаряддя мук і смерті, то чи може Бог послати людину на смерть, якщо вона: а. не дала на це своєї згоди; б. не досить ясно уявляє, що то є хрест і які випробування на неї чекають; в. все знає, все розуміє, але недостатньо підготовлена, щоб витримати майбутні випробування? Думаю, відповідь буде однозначна: ні!

 „Ішло за Ним багато народу, і Він, звернувшись, сказав їм: (2) «Коли хтось приходить до Мене і любить більше ніж Мене (грецький ориг. не зненавидить),  батька свого, і матір, і дружину, і дітей, і братів, і сестер, а до того і (3) життя своє, той не може бути учнем Моїм.  І хто не несе хреста свого і йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм. (4) Бо хто з вас, бажаючи збудувати башту, не сяде спочатку і не порахує витрат, чи має він потрібне для збудування... (5) Або який цар, ідучи на війну, проти другого царя, в першу чергу, не сяде порадитися, чи зможе він з десятьма тисячами устояти проти того, що йде на нього з двадцятьма тисячами?.. (1) Так кожен із вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути учнем Моїм. (6) Сіль – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим поправити її? Ні в землю, ні в гній не придатна; і викидають її геть» (Лук. 14:25-35).

У наведеному місці Письма Ісус не дає нам жодних підстав для сумнівів у тому, що перш ніж братися за хрест, людина мусить виконати певні умови. Ми раніше досить детально розглядали це місце, але повторимося з огляду на надзвичайну важливість теми.

1. Звільнитися від усього, що може стати для неї додатковим тягарем, може відволікати її від головної справи життя. Для багатого юнака (Мт.19:16-21) це було його багатство, для когось іншого це може бути його політична, наукова та інша діяльність. Є чимало чоловіків та жінок, які «одержимі»  якоюсь великою мрією, приміром, стати великим вченим,  впровадити якусь нову політико-економічну систему у своїй країні, звільнити свій народ від іноземної залежності і т.д. Як для мирської людини, нічого поганого в такій «одержимості» немає, чимало знаменитих людей світу розповідають, що саме завдяки таким мріям вони й досягли великих успіхів. Яким би важливим, потрібним і гідним це все не було, його доведеться залишити, якщо ти дійсно вирішив стати на хресну путь.

2. Надзвичайно важливим чинником для людини є сім’я. Найпростіший висновок, що його можна зробити, читаючи вищенаведене місце Письма, такий: треба якось відсторонитися, відмежуватися від рідні, щоб вона не займала надто багато уваги, – якби менше її любити, або й зовсім викинути з серця.  Грецький оригінал, здавалося б, дає всі підстави для такого висновку, там написано: „Коли хтось приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матір...” і т.д.

Щоб правильно розуміти це місце Письма, треба взяти до уваги мовний стиль Ісуса. Він часто любив підкреслювати важливість деяких моментів у своїх проповідях, застосовуючи так звану гіперболу («стилістичний засіб навмисного перебільшення з метою посилення виразності» НТСУМ). Ісус каже: «Коли око твоє спокушує тебе,  – вирви його і кинь геть від себе...» (Мт.5:29), і ми розуміємо, що Він зовсім не проповідує членоушкодження, але коли йдеться про ставлення до свої рідних, дехто з християн схильний розуміти слова Спасителя буквально. І це стає для такого брата або сестри великою перешкодою в його ході за Господом: мовляв, не можу я зненавидіти своїх дітей, то ж напевно не вийде з мене справжнього учня Христового. Не треба, друже, нікого ненавидіти! Хіба можемо ми догодити Богові ненавистю? В іншому місці Ісус висловлює ту ж думку, але вже без перебільшення: «Хто любить батька чи матір більше ніж Мене, той недостойний Мене… і т.д.» (Мт.10:37).

Немає жодного сумніву в тому, що Апостол Петро по-справжньому й самовіддано любив Ісуса. «Господи, пожалій Себе, нехай не буде цього з Тобою!»  Але Ісус не прийняв його таких щирих душевних поривів: «Відійди від мене, сатано! Ти... думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт.16:22).

Для почуттів душевних є неможливим полюбити Бога, Якого не бачимо, більше, ніж своїх рідних дітей, хоча інколи таке й трапляється. На це здатна лише любов Божа. Бог, даючи нам Свою любов, яка наповнює наші серця від Духа Святого, розподіляє її правильно, віддаючи належне і Своєму Синові й нашим дітям.

           3. «Хто любить життя своє, той погубить його; хто ж ненавидить життя своє в цім світі, той збереже його для життя вічного»  (Ін.12:25) У грецькому оригіналі слово, перекладене в нас як життя, має два значення: життя і душа. Це важливо.  Якщо ми вдумаємося, що є життя, то побачимо: воно, в основному, складається з потреб душі та тіла і діяльності по їхньому задовільненню. Отож доведеться нам ґрунтовно переглянути наші матеріальні запити, чи немає в них такого, без чого цілковито можна обійтися, чи не служать вони більше пожаданням плоті, аніж розумній доцільності. У поняття життя  входить також  колишній спосіб нашого існування:  які цінності ми шанували, на яких принципах будували свої стосунки з близьким оточенням та й цілим суспільством, якої життєвої філософії трималися. Все це мусить бути нами переглянуто й підпорядковано Христу, якщо ж підпорядкувати не вдається, то від нього слід рішуче звільнитися. Це нелегкий і досить болючий процес, але його обминути ніяк не можна.

Величезний вплив на внутрішність людини справляє його минуле, і тим більший цей вплив, чим старша людина.  Наше минуле значною мірою наповнює наше сьогодення, формує майбутнє.  Диявол активно користується нашими гріхами та помилками, часто створюючи з них своєрідну духовну греблю для потоків живої води, різними спогадами немов сміттям засипає душу, яка прагне чистоти. Диявол постійно оживляє й підсовує нам, щоб ми знову і знову переживали наші колишні успіхи та невдачі, радісні події й сумні, особливо наші падіння і моменти, коли нас жорстоко ображали, – цим сатана намагається затримати наше входження в життя нове.  «Істинно, істинно кажу вам: якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду. Хто любить життя своє, той погубить його; хто ж ненавидить життя своє в цім світі, той збереже його для життя вічного» (Ін.12:24, 25; Мт.16:25 та ін.) Завершенням цього процесу є принцип, проголошений Ап. Павлом: «Для мене життя – Христос...» (Фил.1:21).

Звичайно, цей  стан є вищим досягненням досконалих, і на початкових стадіях він може слугувати нам лише як  жаданий орієнтир, але цей дороговказ мусимо мати перед очима обов’язково.

4. У притчі про будівничого, який збирається зводити вежу, Ісус звертає  увагу Своїх слухачів ще на таку важливу річ: перш ніж прийняти рішення про взяття хреста, людині необхідно тверезо зважити свої можливості, а для цього ми повинні добре знати, які ж «матеріали» потрібні для будівництва нашої духовної вежі. Нам, християнам останнього часу, це не складає великої проблеми: маємо Євангеліє, де досить детально описано діяльність Самого Ісуса та Його учнів-апостолів, котрі звели протягом свого життя не одну  прекрасну духовну споруду. Їхнє нелегке служіння потребувало великого терпіння, мужності, витривалості, наполегливості та багатьох інших непересічних властивостей характеру.  Потребувало міцного здоров’я. Як пише ап. Павло (2Кор.11:28), він постійно перебував у подорожах, у різного роду небезпеках, у важкій праці, у виснаженні, в голоді, спекоті, в холоді і в наготі. До всього цього мусить бути готовим кожний, хто бажає стати учнем Христовим. Варто  також врахувати людині той стан, що в ньому вона перебуває на даний час. Приміром, якщо ти є годувальником чималої сім’ї, то ти відповідальний не лише за власну долю, і тому не можеш розпоряджатися своїм життям як тобі захочеться. Є чимало й інших обставин, що можуть стати на заваді твого задуму, отже все треба обдумати і зважити заздалегідь.

5. Притча про царя пропонує нам зробити ще один  висновок: ми повинні мати в собі досить значну духовну силу. Взяття хреста, то є надзвичайно важливий крок для християнина, і тому духи зла робитимуть усе, аби не допустити цього. Почнеться жорстока боротьба, тож треба мати достатньо сили, аби здобувати перемоги.

6.Закінчуючи цю тему, Господь говорить про сіль. І це дуже нагадує нам завершення акту принесення старозавітної жертви: «Кожна жертва сіллю осолиться» (Мк.9:49). Сіль є символом святості, чистоти та ревності у вірі.

Ап. Павло пише у Рим.12:1: «Тож благаю вас, браття, милосердям Божим повіддавайте тіла ваші в жертву живу, святу, приємну Богові, як розумне служіння ваше». Старозавітне цілопалення, де приносили в жертву молоденьке ягня (агнця), було  прообразом майбутнього хресного жертвоприношення. Ось як приготовлялася ця жертва (Лев.1:1-9).  Після заклання з неї здиралася шкіра і розтиналася на шматки, розрізалася також тушка, відділялися голова, ноги, товщ, а нутрощі та ноги обмивалися водою.  В християнському розумінні шкіра то є (Еф.4:22-24) наша «стара людина» (ветхий человек – синод.), пошматована вона вже є не придатна для будь-якого подальшого використання. Розчленування тіла жертви також означає її усунення від колишньої активної розумової та фізичної діяльності. Жертва обов’язково  приправлялася сіллю, що символізувало завершення процесу очищення, свідчило про повну готовність  жертви для віддання на вогонь.

Найголовніша вимога для жертовного ягняти була така: воно повинно бути без будь-якого пороку. На наше щастя, Господь не шукає для Своєї Церкви безгрішних та непорочних. Він запрошує «вбогих, калік, сліпих, кривих» (Лук.14:21), Він може звільнити їх від усіх їхніх вад, і Він це робить, але для цього потрібен час.

Показовим у цьому плані є життя й діяльність апостолів. Відразу після того, як багатий юнак розчарований відійшов (Мт.19:27), у Христа з учнями сталася серйозна розмова. Вони були збентежені й розгублені. «Ось ми залишили все  та й  пішли слідом за Тобою, що ж буде нам?» Звернімо увагу: не з нами, а нам. Очевидно, що учні, як більшість ізраїльтян, сподівалися: ось Ісус стане царем, а вони, відповідно, першими його помічниками. Мати Іоана та Андрія Зеведеєвих дуже переживала, щоб її сини при майбутній «роздачі портфелів» не лишилися позаду всіх. Тож учні на той час ще слабо уявляли, що то є Царство Боже, і тому не могли підрахувати своїх витрат. Не було в них і потрібної внутрішньої сили, хоча деякий досвід зовнішньої духовної боротьби вони й мали. Мислення їхнє було ще суто матеріальне.

Петро самовіддано виконав перші два пункти умов, керуючись нормальними людськими поняттями, і ніби все робив вірно. Він любив Ісуса, Господь був для нього, як і для інших учнів, великим авторитетом, і Симон готовий був іти, як йому здавалося, за свого Учителя навіть на смерть. Коли Петро запитав Господа фактично про те, яку плату отримають учні за їхню жертовність, Ісус став говорити їм про небесне, про те, чого вони ще не дуже розуміли. Він поки не міг їм відкрити, що земна плата їхня – суто духовна, що в час свого найвищого земного успіху той же самий Петро змушений буде сказати людям: «Срібла і золота я не маю...» (Дії.3:6)  До кінця свого життя так і не придбав він ні затишного котеджу на околиці Риму, ні прибуткового бізнесу, ні друзів-покровителів серед можновладців, зазнав великих гонінь і скінчив своє життя, як його Учитель, на хресті.

Дуже схоже на те, що учні в той час ще навіть не розуміли, що означає зректися себе, хоча напевно думали, що знають, що вже зреклися. Петро буквально перед самим арештом Ісуса  б”є себе в груди: «Я покладу життя моє за Тебе!» (Ін.13:37). Але наступні події показали, що він явно не розрахував своїх вірогідних витрат, переоцінив свої сили.

Гадаю, можливість узяти свої хрести з’явилася в учнів не раніше, ніж вони прийняли Духа Святого (Ін.20:22). Лише Дух Святий міг дати їм необхідну силу, для перемог у внутрішній боротьбі. Бо несіння хреста, то не справа плоті, хоча плоть і страждає найбільше, а є справою духа. У Діян.4:20 ми бачимо Петра вже зовсім іншою людиною. Перед явною загрозою смерті апостоли являють по істині непохитну віру:»„Ми не можемо не говорити про те, що бачили і чули».

Розділ 3. Тягар Ісуса

Не здивуюся, якщо хтось із тих, хто читатиме ці рядки, відчує розгубленість, як колись Петро: ось ми віруючі вже досить давно, нікого з нас не обійшли випробування, і ми завжди вважали, що несемо свої хрести. Якщо це не так, то чим же є тоді наші страждання?

«Прийдіть до Мене всі знеможені й обтяжені, і Я заспокою вас. Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт.11:28-30). Саме в цьому місці Ісус окреслює початковий шлях християнина. То є справжня програма для початківця.

– Прийти до Христа. Покаявшись, примирившись із Богом і довіривши Йому своє життя, людина почувається як після бурі в тихій затоці. Господь дає їй спокій.

           – Взяти Христове «ярмо». Ярмо то є парна, як правило, упряж для волів. Під «ярмом» юдеї розуміли: а. «ярмо Небес», тобто відданість Богу; б. «ярмо Тори», тобто обов’язок кожного єврея виконувати параграфи Закону. Ісус пропонує Своє ярмо. Якщо ти береш на себе Його ярмо, то ти будеш нести його якби в парі з Ісусом, саме тому воно і є відносно «легке» у порівнянні з ярмом  праведника у Законі. 

– Навчитися в Ісуса лагідності й покірливості (кротости и смирению –  синод.), – така мета перебування в цій упряжці. Цілком зрозуміло, що навчання це не є лише освоєння доктрин, набуття знань, як вважає чимало християн, а є великою практикою, великим трудом над власною внутрішньою людиною.

– Прийняти Божий спокій.

Бачимо, що в цьому уривку спокій згадується двічі. Вперше згадується той, що настає після покаяння (Рим.5:1), і вдруге, коли з’являються в нас плоди духа. Між цими двома видами спокою величезна різниця. «Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші і думки в Ісусі Христі» (Фил.4:5-7). Мир, що про нього говорить ап. Павло, має в єврейському розумінні (шалом) значно ширший смисл, аніж спокій, про що ми наразі не будемо говорити, спокій є лише складовою миру. Це саме той спокій, що його не може бути порушено ні турботами про службову кар’єру, ні надмірним опікуванням свого здоров’я та благополуччя своєї рідні, ні уболіваннями за власну долю.  Це ще називають повним посвяченням. То є кінцевий пункт для початківця і перший на дорозі до Голгофи.

На жаль, чимало християн не проходить у повноті цього початкового етапу, не досягає необхідного ступеню смирення, і тому вони не готові по-справжньому підняти свій хрест. Порівняймо себе з Ісусом, якщо ми намірились іти по слідах Його: «Він, бувши Богом за Своєю природою... умалив Себе Самого... принизив (смирил Себя – синод.) Себе, бувши слухняним аж до смерті і смерті хресної» (Фил.2:8).

(Далі буде)