“Водам великим любові не згасити, ані рікам її не затопити…” (Пп. 8, 7).

Єдина сила, здатна генерувати життя – це любов. Адже вона по своїй суті є даруванням – щирим і щедрим, вірним і відданим даруванням себе з метою утвердження у повноті життя іншого. Коли любимо, віримо у перемогу нашої любові, бажаємо добра і намагаємось зробити усе від нас залежне, аби його реалізувати. Любов не можна меркантильно вимірювати кількістю зробленого, вона впевнено живе лише у щедро подарованому. Любити – це дарувати саме життя, ділитися собою! Простягнути руку, аби підняти з мороку беззмістовності та несмаку існування, підтримати, прислухатись і почути біль і радість людського серця. Любов «не шукає свого» (1 Кор 13, 4), не користується життям іншого, не вдається до ідеологічно-споживацьких маніпуляцій людською свободою, ховаючись за лаштунками власного добробуту, зосереджено споглядаючи вигоду для власної особистості. Любов завжди ініціює динамічний рух у напрямку іншого: у щасті іншої людини знаходить щастя власне, і уміє його відчувати. Любов – це дар і дарування – вірне і віддане, і до кінця! Без любові не можна. Навіть воювати… Йти без любові на фронт не можна поготів! Той, хто вирушає на передову, озброєний лише ненавистю, уже переможений. Він може виграти битву, він не зможе перемогти! Тільки любов здатна перемагати!

Тільки любов дозволяє людині, тримаючи в руках зброю, не стати вбивцею, а впевнено залишатись захисником життя. Любити ворога сьогодні – це уміти дивитись поглядом переконаної любові, здатної дарувати життя, в очі його переконаного божевілля, спроможного лише життя позбавити; не бажати йому зла, а навпаки, бажаючи добра, намагатись звільнити запаморочений жорстокими ілюзіями розум від гірких наслідків когнітивної отрути. Любити ворога – значить зупинити його від того, щоб зусиллями його зраненої свободи зло, заполонивши серце і свідомість людської особи, не здетонувало у глобальному масштабі людської історії, деформуючи найсокровенніше, найчистіше, найбільш людське. Любити ворога – це не дозволити йому, підточеному злом у самих основах його особистого буття, примножити зло у світі. Тільки любов – справжня, щира та щедра, вірна до кінця – здатна здолати потугу людської немочі. Наша боротьба розпочинається не на полі бою, а у вимірі народження зла, у нетрях зраненої та заляканої злом душі, і звідтіля від серця до серця прямує у напрямку остаточної перемоги змісту над темною порожнечею онтологічного безглуздя. Злом зла не здолати! Тільки любов здатна знівечити його беззмістовність змістом власної життєдайної жертовності. А 25-літній десантник Іван з Львівщини прикрив власним тілом два життя у Луганському аеропорту, залишивши молоду дружину і двох маленьких донечок. І десантник Павло з Миколаєва, який у ході бою втратив праве око, лівим встиг зауважити затисненими у підірваній вантажівці четверо своїх товаришів, самотужки витягти їх назовні та супроводжувати аж до шпиталю, де, лише по завершенні своєї місії, дозволив собі втратити свідомість… Ненависть не здатна надихати. Тільки любов може дати достатньо сили взяти на себе рішучу відповідальність за окрему людину, а у ній – за ціле людство.

Абсолютно марними і зовсім безпідставними, внутрішньо спроектованими особистим безсиллям перед обличчям, здавалося б, нездоланного зла, виглядають сьогодні очікування у нашому суспільстві сильного лідера – найсильнішого, найрозумнішого, найсправедливішого та майже всемогутнього – аби розв’язати усі наші проблеми, зарадити усім нашим негараздам. А Тетяна із Дніпропетровська продала власну дачу, аби могти забезпечити бійців на передовій продуктами, ліками та бронежилетами. Незважаючи на те, що іще зовсім недавно боялась доторкнутися до керма автомобіля, сьогодні самотужки добирається у гарячі точки буремного українського сходу. Ми часто не наважуємося співчувати, боїмося відповідальності, і тільки досконала любов може допомогти нам прогнати геть страх (1 Ів 4, 18). Ми часто проектуємо своє безсилля на надпотужного політичного супер-когось. А месія уже приходив! І сказав, що тільки любов здатна здолати розпач і беззмістовність буття, жаль за минулим і страх перед майбутнім, людську ницість, цинічність, продажність і непостійність. Голосно сказав, зовсім недвозначно, з висоти хреста сказав, що любов – це відповідальність за іншого, за слабшого, за того, хто потребує любові. А щоб бути справжньою, любов має бути щирою та щедрою, і до кінця вірною! Не ідоли дарують життя, а тільки любов!!!

Зло не цурається соціального формату буття: по завершенні інкубаційного періоду в сховку людського серця, вірусом інсталює себе у систему міжособистісних відносин, невпинно реплікуючи свою присутність в організмі людського суспільства. Ненависть – феномен вірусний по своїй природі. Це – механізм протилежний любові, а, отже, здійснюється у самому процесі інструменталізації інших, позбавляючи людину її справжньої гідності чи то шляхом десуб’єктивації людської особи, чи навіть механізмами ідеологізації духовного. Можливо, як декому видається, для якоїсь благородної цілі. Але саме тут вона започатковує процес радикальної деструкції. Саме у вимірі людського буття, де логіка поваги, прийняття, утвердження, співчуття та співпереживання замінюється логікою відтворення власної особистості у контексті міжособистісних відносин, логікою самоутвердження за рахунок іншого, механізмом вакуумного висмоктування з іншої людини її життя та віри в себе, не дбання про її свободу, а узалежненням її від нашої особистості. А Владислав, рятуючи сімох своїх товаришів, сам залишився без руки. У момент, коли один із десантників застрибував через люк бронетранспортера, услід залетіла граната. Влад впорався вчасно…

Ненависть – це процес спотворення, а не споглядання. І руйнує вона, в першу чергу, того, хто ненавидить, адже змушує таку людину стати втіленим спотворенням самої любові. Ненависть із самого нутра позбавляє людину здатності любити, штовхає її до створення власної паралельної ніби-дійсності, позбавленої будь-яких онтологічних основ. Злу байдуже під якими прапорами ходити на мітинги та до яких партій належати рівно до тих пір, доки йому дозволяється знечулювати й атрофовувати природну для людини спрагу справедливості, що проявляється у безумовній повазі до гідності кожної людини, у діяльному співчутті, у відважній небайдужості, у творчій взаємовідповідальності. А Сашко з Хмельниччини, коли його група відступала до лісосмуги, віддав пораненому бійцеві свою каску. За кілька хвилин отримав важке осколкове поранення у голову. Далі – кома, шпиталь. Його видужання очікують молода дружина, п’ятирічна донька, батьки та сестри…

Зло не може перемогти, бо не здатне генерувати життя, бо не може запропонувати життєдайної альтернативи людській відмові від любові. Жорстокою ілюзією для людини завжди залишатиметься будь-яка сконструйована її підсвідомими страхами недійсна ніби-дійсність. Зло не здатне надихати, воно лише змушує захищатись, не може любити, а лише імітує буття, фіксує у просторі та часі трагічну відмову людської свободи від найвищого дару Божественного генія та провокує обумовлене такою відмовою жорстоке прагнення безоглядного самоутвердження. А сирота Хома з Львівщини на фронті потоваришував з Аксеном із Луганщини. Усі бої пройшли разом, пліч-о-пліч, як годиться справжнім фронтовим побратимам. Разом були і в бою під Іловайськом, коли граната бойовиків полетіла прямісінько у їх загін, не залишаючи часу сховатися. Аби врятувати життя товаришів, на гранату ліг Хома – наймолодший у батальйоні. У цьому ж бою загинув і його вірний друг Аксен… Тільки любов здатна на перемогу. Коли ми любимо, віримо у перемогу любові, заглядаємо ген до обріїв її реалізації, плекаємо образ дійсності, що відповідає нашим найчистішим маренням, і у творчому пориві шукаємо завжди нових шляхів його здійснення. Коли любов справжня, вона творить красу. Коли любимо, ми стаємо неабияк схожими на самого Творця – ми творимо життя! Відблиск цієї божественної естетики дозволяє нам не втрачати надії, якою непроглядною не виглядала б темрява беззмістовності і яким би радикальним не видавався біль.

Біль трансформує людське буття, фокусує на собі усі наявні у людської особистості ресурси. Ми ідентифікуємо себе з нашим болем, зосереджуємось цілим своїм єством там, де болить, аби захиститись, аби інстинктивно відстояти саме життя, у той же час змушено дозволяючи самому життю проминати повз нас. Коли болить, добро здається відсутнім. Страждання змушує людину, яка тепер усім своїм єством намагається відшукати та схопитись за наймінімальнішу дозу життя, за якусь атомарну часточку змісту, вигукувати із найглибших закутків її свідомості: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс 22, 1). Не від безсилля сходить Любов у людський вимір її радикальної відсутності, а від властивої її природі невгамовної спраги любити – дарувати життя там, де його забракло. Любов сходить до радикального виміру людського болю, аби там, у самій безодні беззмістовності людського існування залишатись любов’ю – справжньою, вірною до кінця. Аби бути справжньою, любов має залишатись вірною до кінця! Жодних медальок і заохочень, салютів і феєрверків, жодних аплодисментів і подяк не пролунало на Голгофі того дня, коли Любов довершувала свою перемогу над потугою зла. Тільки стерильна тиша самотнього страждання, тільки біль відкинення та враження остаточної поразки, тільки жорстокий присмак власного безсилля та відчаю… Страждання творить простір залишеності, який тільки любов здатна трансформувати у простір надії!!!

Десантник Володимир з Львівщини залишив дружину та двох синів – Владіка, якому йде п’ятий рік, і трирічного Артемку. Дружина Антоніна відвела обох на кладовище, показала могилу батька, сказала, що він у Бога і більше до них не повернеться. Але дітям властиво вірити в чудеса. Вони очікують. Кожного разу, коли в село заїжджає чиясь автівка, біжать назустріч таткові; побачать силует, схожий на батьковий – біжать. Щоразу вони зустрічають татуся… Для мене особисто Україна уже ніколи не буде тією ж: занадто багато знайомих облич я вже ніколи не зможу зустріти на цій землі, занадто багато усмішок безповоротно згасли у жорстоких баталіях людського безумства… Але саме тому вона приречена бути прекрасною! В одному із своїх листів французька філософ і містик Сімона Вейль писала: «Якщо у тій темряві, у якій не існує нічого, що можна було б любити, душа перестає любити, відсутність Бога стає остаточною». Сьогодні, як ніколи, ми покликані змінювати нашу глибоко зранену, безжалісно спотворену злом дійсність силою любові – живої, творчої, щирої та щедрої, до кінця вірної, справжньої – аби світ не задихнувся відсутністю добра, аби потуга зла не міцнішала нашим бажанням ненавидіти, аби пролита на рідну землю кров наших братів і сестер не була даремною. Зло, у тій формі, в якій воно сьогодні кидає нам виклик, неминуче вичерпає себе. Наше завдання – не заразитись ним, не подарувати йому нашого майбутнього! Тільки жертовна любов до тих, хто стоїть за плечами, дає сьогодні українському воїнові сили. Не існує у світі зброї грізнішої за справжню любов! Це – наш час! Сама історія вимагає сьогодні від кожного із нас надзвичайно важкого і незбагненно прекрасного подвигу – дивлячись в очі смерті, безкомпромісно любити!

ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ЗДАТНА НА ПЕРЕМОГУ!!!

ТІЛЬКИ ЛЮБОВ!!!..