Чи страх, який ми відчуваємо, думаючи про смерть, може бути проявом недостатньо сильної віри або відсутності надії на Божу опіку по той бік життя?

Почнемо від такої вправи: спробуймо уявити останні хвилини свого життя. Такі роздуми повинні починатися, як і кожна медитація, з тиші та молитви про світло Святого Духа. Це дуже важливо, позаяк, завершуючи життя на землі, — як віримо (а багато з нас також навчає цього інших) — переходимо до Господа; отже, якщо ми хочемо передбачити ту мить, необхідно це зробити у Його присутності.

Подивімося на себе, а потім на людей, із якими ми живемо; на щоденні справи, інвестиції, наші починання, робочі проекти. Подумаймо про це все як про справи, які ми, можливо, зможемо владнати «останньою волею», але яких нам вже не вдасться завершити. На людей, на наших близьких, подивімось в очікуванні відходу, можливо, навіть без прощання. Проходячи через усі ці пункти, підсумовуючи їх, звернімо увагу передусім на те, що ми відчуваємо. Але це ще не кінець: ідучи далі, уявімо собі власний похорон. Подивімось на труну, на зібраних навколо неї та спробуймо зрозуміти, що в цю хвилину відчувають усі вони. Врешті‑решт уявімо також наш світ, але вже без нас: усе якось повертається до норми, але нас вже немає. Подібно як в попередніх двох пунктах, звернімо увагу на те, що ми відчуваємо. Задумаймось і даймо відповідь на два запитання: чи уявляємо ми цей світ без нашої присутності? Чи можемо уявити наше життя з Богом?

Якщо людина боїться такої хвилини, особливо якщо це віруюча людина, то не можна стверджувати, що саме зустріч із Богом наповнює її таким страхом. Можливо, згадка про всі помилки, вчинені в житті, може викликати страх перед моментом, коли все відкриється перед Богом і стане публічною справою, але навіть і це в такій ситуації неважливе. Адже кожен має якусь ідею милосердя, яка підтримує в ньому надію, що не трапиться найгіршого. Думаючи про смерть, людина (як не парадоксально) про неї не думає, а насправді зосереджується на житті. В такій ситуації релігійна перспектива відходить на дальший план. Якщо ж придивитися ближче до того, що називаємо страхом перед смертю, то ми побачимо, як після відхилення невеликого відсотку страху перед невідомим (для віручої людини це пом’якшує віра) залишається не страх, а жаль за минулим. І цього аспекту стосується вся проблема.

Смерть завжди несподівана. Навіть у безнадійних ситуаціях її не беруть до уваги та часто наперекір логіці не допускають думки, що вона може настати. Людина боїться навіть вимовляти це слово, ніби воно магічно відчиняє двері «ангелу смерті»; вимовляння цього слова свідчить про те, що людина вже не бореться за життя. Тому, може, трохи егоїстично, навіть коли продовження комусь життя тільки збільшує муку, воліємо молитися про здоров’я, а не про добру смерть. А якщо вже смерті не можна уникнути, ми описуємо її, вживаючи замінники, евфемізми (милозвучні слова), завдяки яким можна в певному сенсі затримати час і не думати про найгірше. Усвідомлюючи почуття страху, яке може викликати момент переходу з цього світу до вічності, Церква подарувала вірним багато можливостей допомоги — як духовних, так і зовнішніх — що допомагають прийняти цю сумну реальність. До них належить ціла бібліотека молитов за помираючих, які, з одного боку, є реальним заступництвом за тих, хто входить до брами смерті, але теж, особливо коли промовляти їх з близькими людьми, творять спільноту взаємної підтримки у важкі хвилини. До них належать також різні жести, символ свічки, яку вкладають у долоні помираючого, щоб вона освітлювала йому останній шлях до Бога — промінь такої свічки мав освітлювати також шлях тих, хто залишався на землі, хоч вони й прощалися з дорогою їм людиною.

Всі в таку хвилину відчувають жаль за чимось, що вже закінчилось, бо світ без кожної людини не той самий, яким був раніше. Важко погодитись із такою зміною перспективи. Важко, в певному сенсі, уявити собі, як все повкладається та як виглядатиме життя в новій ситуації, в якій забракло такого важливого елементу. До цього ще додається непевність: чи померлому буде добре. Тоді це не страх, а жаль, — це те глибоке почуття, яке відпихає все на дальший план, створює специфічну атмосферу та диктує зовсім іншу перспективу мислення.

Отже, не можна казати, що страх перед смертю — це прояв слабкої віри чи нестійкої надії; це перш за все звичайне людське почуття: «Чи можемо собі уявити цей світ без нас?» Варто, однак, такі хвилини переживати свідомо та зріло. Допомагає в цьому власне пам’ять про релігійну перспективу цієї трагічної події. Тоді навіть біль, який супроводжує смерть, буде легше пережити. Коли ми станемо перед необхідністю залишити цей світ, тоді жаль за тим, що було, не буде більшим, ніж зацікавлення тим, що на нас чекає.