Головна » Статті » Роздуми

Як ми віримо

Всепланетарна біда сьогодні торкнулася кожного мешканця землі: якщо не високою температурою, то страхом за життя. Християни поводять себе по-різному: одні виконують усі розпорядження влади, інші – ні, кажуть: ми з Богом, і ніякий вірус нам не страшний. Священство закликає не піддаватися паніці, не впадати у відчай, міцніше утвердитися у вірі. І це дуже правильно. Є чудові місця у Слові, що й підтверджують такі заклики. «Праведний вірою живий буде; а коли хто вагається, не благоволить до того душа Моя». Ми ж не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вiрi на спасіння душі» (Євр.10:38). Тож, не хвилюйся, не переживай, не заразишся й не помреш, якщо…  Якщо, по-перше, ти  достатньо праведний, по-друге, якщо ти у своїй вірі непохитний. Я проаналізував свій духовний стан і побачив: праведність моя не дуже нагадує білосніжний одяг, – так собі, робочий комбінезон (Іс.64:6), і стояти у вірі мов скеля вдається далеко не завжди, – час від часу нагадую отого чоловіка, що просив Ісуса: «вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк.9:24). При таких обставинах, чи можу я автоматично уповні скористатися цією чудовою обітницею? І ще одне дуже важливе: чи не плутаю я віру зі своїм природним бажанням бути здоровим і жити довго?  Плекаючи таку досить сумнівну віру, брати та сестри докладають чимало зусиль, аби захиститися від будь-яких сумнівів, вдаючись, по суті, до подоби автотренінгу. І ще одне запитання. Придивімося уважно до згаданого вище місця Письма: «стоїмо у вiрi на спасіння душі». Чи не здається вам, друзі, що йдеться тут не про наш захист від коронвірусу чи якоїсь іншої болячки, а про майбутнє наше життя у вічності?

Ділюся роздумами зі своїм другом. Він каже: «А в мене дещо інший підхід. Я повністю віддав своє життя Богу і прийму будь-яке Його рішення». Ось так. Бачу: ходить спокійний, веселий, не надто й новинами цікавиться – байдуже йому, як там той вірус… Можна лише позаздрити братові. Я нерідко чув такі молитви посвячення. Каже сестра Богові: «Все Тобі віддаю, Господи. Мої ручки, мої ніжки, моя голівка, – все тепер Твоє, все, довіряю у Твої святі руки». Все віддала, лише язичок забула віддати, отож тепер він її й підводить бодай не на кожному кроці.

Подібне посвячення здійснив свого часу і я. Але потім задумався. Легко сказати: візьми, Господи, все, що маю, але як це виглядатиме на практиці, адже ми весь час у русі, постійно приймаємо якісь рішення, виконуємо якусь роботу? І якщо ми нічого свого не маємо, то наші думки, плани, дії – всі, очевидно, мусять бути керовані Богом. Звичайно, мені хотілося, щоб мого власного не було, а було тільки Боже. Ось тут і з’явилася перша величезна перешкода. Живучи звичним життям – я ж не монах, був абсолютно неспроможний у своєму житті відділити своє від Божого. Навіть у найпростіших речах. Ось почав робити ремонт у квартирі, а грошей не вистачило, ото ж усе лежить на купі посеред кімнати вже який місяць. Може, то Бог не дав мені заздалегідь підрахувати свої можливості? Чи інше: взяв у брата книжку почитати, а все ніяк не можу віддати. Брат уже кілька разів просив мене повернути річ, а я все забуваю. Дрібниці, скажете. Так. А про значно серйозніші речі вже й говорити не хочеться. Та й грішки частенько знаходили лазівки у такій моїй досить хисткій обороні. Ось так і лишилося моє посвячення без належної, так би мовити, силової підтримки й через деякий час втратило свою актуальність.

Певні роздуми привели мене до висновку: посвячення, а разом із ним безпека, лише починається з того моменту, коли ти вирішив представити своє тіло й душу в жертву живу,  святу, благоугодну Богові. Далі йде праця над твоєю старою людиною, поступово, рік за роком, майже непомітно Дух Святий зішкрібає з тебе оте зашкарубле мирське й плотське, і лише коли цей труд досягне певного відомого Богу успіху, Ісус повністю прийме твою жертву, і ти будеш абсолютно захищений від будь-яких зовнішніх атак диявола, –  будь то віруси, брак необхідних потреб для тіла тощо.  Лише після цього Господь почне довіряти тобі Свої важливі справи. А поки, через деякі прогалини твоєї не ідеальної духовної чистоти, диявол може підкинути тобі що завгодно. В тому числі й вірус.

Давайте-но спробуємо повчитися в Ісуса. Ось Він каже: «Істинно, істинно говорю вам: Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець; бо, що Він творить, те так само творить і Син» (Ін.5:19). Звичайно ж, коли треба було щось зробити, Ісус не ставав на коліна, запитуючи: «А що мені робити, Тату?» і слухав, коли Той відповість. Ні, будучи єдиним із Отцем, Він просто знав, що Отець хоче,  й діяв відповідно. Так буде і з нами, коли «всi при­йдемо до єдности вiри й пiз­нання Сина Божого, в мужа доско­налого, до мiри зростання в нас повноти Христової» (Еф.4:13). А поки цей процес успішно триває, маємо Слово Боже, як надійне керівництво до дії, та освячий Богом розум. Як написано: «Кожен роби за свiд­ченням свого розуму. (Рим.14:5)

Отож якось так я вже і виходу не бачив. Та  допомогла мені вийти з глухого кута одна знайома старенька сестра. Так, з тої самої групи ризику. Питаю її: «А як ти, сестро, протистоїш оцій біді, що спіткала людство?» «А як, вірою протистою». «Як це, скажи точніше». «Віра для мене є не стільки  здійсненням якихось забаганок, а як довіра до Бога. Я просто йому беззастережно довіряю. Що Він дасть, те й прийму з подякою». «А якщо помреш?» «То ще більше буду дякувати, тільки вже звідти». Посміхнулася й показала пальцем угору. «То ти не дотримуєшся карантину, там, сидіти вдома, носити маску…» «Чому? Дотримуюсь. Влада в даному випадки не штовхає мене до гріха. А непослух – то є гріх». «Ну ось, тепер мені все зрозуміло. Дякую тобі, сестро».

І справді. Довіра до Бога не вимагає від нас тої праведності, що до неї ми поки що не доросли, чи якихось особливих жертв, чи навіть якоїсь важкої духовної праці, достатньо лише того, що ми можемо на даний час:  «О, людино! сказано тобі, що́ – добро і чого жадає від тебе Господь: діяти справедливо, любити діла милосердя і смиренномудро ходити перед Богом твоїм» (Міх.6:8). «Острах перед людьми ставить тенета; а хто уповає на Господа, буде у безпеці» (Прит.29:25).

Категорія: Роздуми | Додав: ostin (25.04.2020) | Автор: Віктор Аменчук, Київ
Переглядів: 107 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[11.05.2020][Духовність]
Від гірчичного зерна (продовження) (34)
[25.04.2020][Роздуми]
Як ми віримо (106)
[18.03.2020][Суспільство]
Євангеліє пандемії (90)
[18.03.2020][Роздуми]
ЩО МАЄ БУТИ (69)
[18.03.2020][Духовність]
Від гірчичного зерна (продовження) (84)
[20.02.2020][Суспільство]
Чому ми хворіємо? (100)
[10.01.2020][Духовність]
Від гірчичного зерна (117)
[16.10.2019][Духовність]
Ключ до благодаті (191)
[14.10.2019][Життєві історії]
Бог живе на фронті (236)
[22.09.2019][Духовність]
Двері в духовне зростання (190)
[28.06.2019][Духовність]
Оживляти серця (408)
[14.05.2019][Духовність]
Наш авторитет у суспільстві (269)