Пригадую вам, брати, Євангелію, яку я вам проповідував, яку ви і прийняли, в якій і стоїте. Нею ви також спасаєтеся, коли держите її такою, як я вам проповідував; інакше ви увірували надармо. Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням; що з’явився Кифі, потім дванадцятьом; опісля ж з’явився він більш, як п’ятистам братів разом, більшість яких живе й досі, деякі ж померли. Опісля з’явився Якову, згодом усім апостолам. А наостанку всіх, немов якомусь недоносові, з’явивсь і мені; бо я найменший з апостолів, я недостойний зватись апостолом, бо гонив Церкву Божу. Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать його в мені не була марна; бож я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною. Чи то я, отже, чи то вони, – так ми проповідуємо, і так ви увірували. (Перше послання Апостола Павла до Коринтян 15, 1-11)

В даному уривку з першого Послання Св. Апостола Павла до Коринтян коротко представлена суть Євангелія – Благої Вісті. Ця суть – сповіщення смерті і воскресення Господа нашого Ісуса Христа. Це та головна вістка, з якою розійшлись Апостоли по цілому світу, звіщаючи спасіння усім людям. Св. Павло пригадує коринтянам цю основу апостольської проповіді і просить їх держати віру такою, якою вони прийняли від нього. Бо інакше віра їхня марна, каже Апостол. 

Після згадки про смерть і погребення Господа Св. Павло дещо детальніше зупиняється на воскресенні Христа, згадуючи тих, кому дано було бачити Ісуса воскреслим з мертвих. Апостол вказує коринтянам, що більшість із тих, які бачили Воскреслого, досі живуть, показуючи тим самим, що свідчення про воскресення Христа може бути потверджене сотнями людей (тоді як у Старозавітному законі для ствердження істинності того чи іншого факту вистачало двох свідків). Каже Св. Павло, що і він бачив Христа воскреслого, наче ще раз намагаючись переконати коринтян в істинності воскресення Господнього. Тут Апостол також називає себе найменшим з усіх благовісників та порівнює себе з недоноском, адже йому Христос з’явився саме тоді, коли він намагався зруйнувати Його Церкву. Але сказавши це, Св. Павло відразу стверджує, що благодаттю Божою він є тим, ким є, тобто він вдячний Богові і за упокорення, і за немарну працю, і за те, що він останній, і за те, що трудиться найперший. 

З даного уривку Послання до коринтян розуміємо, що основна суть християнської проповіді – смерть і воскресення Господа – вже у ті часи дещо губилася в свідомості християн. Тому Св. Павло вважає необхідним пригадати Благовість, а з іншої сторони застерегти, щоби ніхто не викривлював істину про смерть і воскресення Христа. У наші часи, що історично значно віддаленіші від часу життя, смерті і воскресення Господа, ніж часи, в яких писав Св. Павло, ми можливо ще менше, ніж тогочасні коринтяни усвідомлюємо основну суть нашої віри. Ми часто зводимо християнство до виконування певних обрядів, а навіть якщо й ходимо до храму щонеділі та свята, то й тоді нерідко не живемо сутнісно християнським життям. Те, що Христос помер за наші гріхи, рідко пронизує нашу пам’ять, коли доводиться лицемірити, осуджувати, використовувати когось, обманювати. Рідко і пам’ять про Христове воскресення заважає нам вірити у забобони, ворожіння, нетрадиційні форми лікування, гороскоп. Сьогодні нас, як і колись коринтян, Св. Апостол Павло просить держати віру такою, яку ми прийняли через Апостолів. Пригадує нам, що Бог помер для того, щоб ми могли бути звільнені від гріха, а не дозволяли собі на гріх. Пригадує, що Бог воскрес для того, щоб ми мали спасіння у Ньому і вічне життя, а не шукали порятунку там, де його немає. Якщо наш Бог воскрес і є живим, навіщо звертатися до ворожбитів? Чи не увірували ми надармо?

Благодаттю Божою кожен з нас є тим, ким є. Чи першим, чи останнім, кому з’явився у житті Христос. Але глядімо, щоби благодать у нас не була марна. І щоб віра наша не була даремна.