«У той час деякі прийшли і розповіли про галилеян, кров яких Пилат змішав з жертвами їхніми. У відповідь Ісус сказав їм: чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете. Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете» (Лк. 13:1-5).

З тих часів минуло майже два тисячоліття, але ставлення переважної частини людей до нещасть і катастроф, що безупинно відбуваються у світі, зовсім не змінилося. Чому це сталося, за що? – от найхарактерніші запитання у відповідь на чергову новину про нещастя чи катастрофу. Питання, за якими проглядається більш глибинне, конкретніше запитання: Може, ці люди самі винні в цих нещастях, адже Господь не просто так допустив ці нещастя?

Проте Ісус Христос не дає прямої відповіді на ці запитання, Він переносить увагу слухачів зовсім на іншу площину: робить їх не сторонніми спостерігачами, а потенційними жертвами трагічних обставин: «Якщо не покаєтесь, усі так само загинете». Робить це Христос, звичайно, не для того, щоб таким чином вразити слухачів, викликати в них якійсь вир емоцій, як це прийнято робити і робилося у світі. Богові не потрібні скороминущі емоції, Йому потрібна незрівнянно значуща річ – наше спасіння: «Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10). Такі значущі речі Бог не розмінює на усілякі другорядні речі чи цілковиті дрібниці, чому і не дав прямої відповіді на поставлені Йому запитання.

Люди ж, точніше, їх переважна частина, стосовно цього дотримуються зовсім протилежної думки: питання власного посмертного буття та буття їхніх близьких їх мало, чи зовсім не цікавить, особливо, коли, як на їх думку, є більш «значущі» речі. Для них куди легше (і цікавіше) залишатися сторонніми спостерігачами, які навіть думки не припускають, що подібне може статися саме з ними чи їх близькими. Щось погане може статися лише з кимсь іншим і на те є, як багато хто переконаний, цілком резонні причини. І байдуже, що Господь стосовно цього дотримується зовсім іншої думки.

«І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Ін. 9:1,2), – от типове мислення людей новозавітних часів (яке мало чим відрізняється від мислення багатьох наших сучасників), – лише з грішниками може статися щось погане, з праведниками – ні. Проте Христос запевняє, що справи відбуваються зовсім інакше: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).

Отже, у світі відбувається не все, як то хотілося думати і сприймати нам. І наша картина світу може дуже сильно відрізнятися від Божої. Точніше кажучи, навіть не наближатися до неї: «Мої думки – не ваші думки, ні ваші путі – путі Мої, говорить Господь. Але, як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55:8,9).

Але ж, звичайно, більшість все рівно воліє триматися свого хибного напрямку думок, будучи твердо переконаними, що усілякі нещастя та негаразди оминуть їх та їхніх близьких стороною. І через це чергові новини про нові нещастя і катастрофи сприймає як менш чи більш зацікавлені сторонні спостерігачі, зовсім не допускаючи, що щось подібне може статися власне з ними. Для них подібні події є лише новинами, а не Божим застереженням: «Якщо не покаєтесь, усі так само загинете».