Більшість пар, які вирішили побратися, вважають шлюб остаточною метою. Однак шлюб не може бути заключним етапом або кінцем, а повинен бути початком, тому що приклад батьків має величезний вплив на формування особистості їхніх дітей.

Діти дивляться на батьків, ідентифікують себе з ними через наслідування і відтворення в грі чоловічої або жіночої ролі. […]. Найголовніше — щоби нові покоління змогли правильно ідентифікувати себе як чоловіка або жінку (Франко Потенціо).

На нашу думку, саме цей коментар повинен стати відправним пунктом, точкою відліку для батьків у їхній ролі вихователів дитини.

«Якщо це шлюб, то я його не хочу»

«Результат» наших зусиль у вихованні, звісно ж, не гарантований. Тут виходять на поверхню різні чинники, серед яких свобода особистості відіграє головну роль. Проте з упевненістю можна стверджувати, що приклад батьків (любов між ними, їхнє спільне щоденне життя, ставлення до різних проблем, які приносить з собою життя, і спосіб їх вирішення) має величезний вплив на розвиток особистості дитини.

Подружня любов, емоційна єдність подружжя, сприятлива сімейна атмосфера — це чинники нормального розвитку дитини з моменту її народження (Роже Мюк'єллі).

Тому варто трохи замислитися над сенсом шлюбу, над значенням подружнього зв’язку і слова «любов», також над цінністю дитини.

Більшість пар, які вирішили побратися, вважають шлюб остаточною метою. Однак шлюб не може бути «заключним етапом або кінцем, а повинен бути початком, […] це створення нового суб’єкту — пари, яка повинна розвиватися і вчитися жити» (Андре Берг).

В наш час, у більшості випадків, перш ніж одружитися, люди кілька років зустрічаються, і стиль їхнього життя в цей період не дуже відрізняється від життя подружнього. Вони разом їздять на відпочинок, провадять сексуальне життя, ходять разом у кіно, на дискотеки… Одним словом, переживають ситуації, за своєю суттю приємні, легкі до прийняття, без зусиль і особистих зобов’язань! У таких стосунках бракує принципового поняття про повне проблем повсякденне життя і постійний контакт пари, а отже — протистояння характерів.

Тоді як у період залицяння закохані зустрічаються на обмежений час — у подружжі контакт між партнерами стає постійним і часто переривається тільки роботою.

Постійне перебування разом, яке триває день у день, з року в рік, може добре функціонувати в перші роки шлюбу, але також може несподівано перетворитися в довгострокову проблему. Спільне життя, звісно, вимагає пристосування до і для іншої людини. Секрет полягає в тому, щоби вміти поставити себе на другий план, а в центрі поставити потреби партнера, і це має бути взаємним.

Абсолютно неприйнятно, коли тільки жінка пристосовується до потреб чоловіка. Необхідно, щоб обоє докладали однакових зусиль: чоловік і жінка взаємодоповнюють одне одного і рівні у своїй гідності. Якщо візьмемо це до уваги, наші подружні стосунки будуть близькими, стабільними, повними взаємної довіри, єдності, розуміння, готовності допомогти, відданості, які необхідні в стосунках любові, що лежить в основі сім’ї.

Дитячий досвід шлюбу батьків та сімейної атмосфери, повної конфліктів, становить основу (швидше підсвідому, ніж свідому) образу шлюбу та сім’ї. На рівні глибокого несвідомого виникає думка, що «коли це має бути шлюб, то краще його уникнути» або «якщо це має бути родина, то я не хочу родини». Страх шлюбу — це страх перед неминучим повторенням «негативної моделі шлюбу батьків і страх страждати все життя». (Роже Мюк’єллі).

Різні сценарії

Подружнє життя, в якому необхідно зберегти жести, притаманні періоду заручин, складається однак, по суті, з ситуацій монотонних, що повторюються і за своєю природою викликають дуже помірний ентузіазм: прибирання будинку, розподіл фінансів, потреби, які зростають; робота, що дедалі більше поглинає і віддаляє від дому; догляд за дітьми та всі пов’язані з ним проблемами… Новий сценарій, яким є подружнє життя, нові обставини та обв’язки, іноді несподівані, до яких багато хто непідготовлений, можуть викликати проблеми й труднощі.

Пара — це не просто двоє людей, які вирішили жити разом і поєднатися законним шлюбом. Пара виникає та існує тією мірою, якою існує спільне життя, що являє близькість пари, де простір, наявний для обох, належить обом (Андре Ламарш).

Щоби зрозуміти поведінку одне одного, потрібно не тільки не дивуватися, а також і перш за все розглядати її як відправну точку в напрямку необхідних і правильних змін. Потрібно усвідомлювати, що чоловік і жінка мають принципово різні уявлення про сімейне вогнище, бо їхній спосіб сприйняття подружніх стосунків різний — так само, як різний менталітет.

«Home» для англійців, хата чи дім для чоловіка — як порт або притулок, де він може сховатися від боротьби за життя. Чоловік спонтанно шукає в нім спокою і тиші, й завжди — відпочинок. Він відкладатиме повернення додому, якщо там на нього чекає нова боротьба.

Закохана дружина часто сприймає як особисту образу мовчання і зосередження чоловіка на відпочинку, й тоді може прийти спокуса закидати його питаннями, докорами чи вимогами.

Для неї бо дім є місцем праці; і якщо вона виконує якусь суспільну роль поза домом, то дім є місцем, де друга роль доповнює першу. Дім, його організація і функціонування — це її щоденна турбота. Чоловік цинічно зауважує, що праця жінки в домі чим менше впадає в очі, тим досконаліша, і тому він її не помічає, хоча інколи це результат величезних зусиль і турботи. Очікування визнання з боку чоловіка, таким чином, часто призводить до розчарування; крім того, жінка, яка не сприймає спонтанно дому як укриття, шукає перепочинку назовні (тоді як чоловік відпочиває вдома). Кожен із подружжя очікує, що інший забезпечить йому короткий відпочинок, однак ці очікування принципово суперечні.

Психіка чоловіка зорієнтована на дію, тобто на здобування і впорядкування, на створення інструментів, які дозволять розширити діапазон його можливостей; на панування над суспільством і матерією. Будівництво, війна, руйнування, критика: ось його дії, вони роблять історію.

Розум жінки функціонує інакше. Замість того, щоби розбирати і складати заново якийсь предмет, вона одразу помістила б його в життєво важливому центральному місці й шукала би конкретного зв’язку цього предмету з її життям. Виклики її взагалі не цікавлять (Жан Гіттон).

Наріжний камінь — любов

Доходимо до центрального пункту, до «наріжного каменю», на якому будуються справжні подружні стосунки, — це взаємна любов. Однак і тут можуть виникнути проблеми, пов’язані з різним розумінням цього слова.

Любов проявляється у двох чітких симптомах: у зацікавленні коханою особою, її життям і таємницею, а також через прагнення до винятковості. Любов ревнива; любов це володіння. Вона говорить: «Цей чоловік мій; ця жінка моя! Ніхто не може їх замінити». В наш час любов здається важкою, і заміняють її сексом, бо секс не є обов’язком, не спричиняє страждань — не складеться з одним, то складеться з іншим. У той же час любов несе з собою екстаз і щастя, але достатньо якоїсь дрібнички, якоїсь не тої думки, щоби залишилася відкрита рана. Займатися сексом легко, любити важко. Тим не менш, на двох шальках терезів це «щось легке» переважає. Ця дрібничка, це легке задоволення мучить і нищить те друге. Так, люди тільки й говорять про любов, стверджують, що шукають її і, може, насправді її шукають постійно; але як легковажно до не ставляться, з якою легкістю її нищать! (Франческо Альбероні)

Таке сприйняття любові та переконання, що тільки любов може надати справжнього сенсу життю, означає, що рухаєшся в правильному напрямку. Коротше кажучи, він для неї, зі своїми обмеженнями, перевагами і недоліками, незамінний — і навпаки.

Це повинно бути фундаментом, на якому будується сімейне життя. На жаль, у наш час відбувається щось протилежне. Вибір розглядається як один із варіантів, як одна з можливостей, і таким чином допускається можливість помилки, а значить — можливість заміни.

Між двома нормальними, дорослими, емоційно зрілими особистостями протилежної статі любов є жертвою, є бажанням догодити іншому, справити йому приємність, бажання бути на рівні ідеалізованого образу, який носить в собі інша людина, дієвою підтримкою, відповідальністю за те, що з ним відбувається, пошаною, що є чимось протилежним, ніж використання у власних цілях. В любові, яка передбачає взаємність, «Я» виходить поза межі самого себе, не заперечуючи і не втрачаючи при цьому себе. Любов веде до вищої єдності, і саме завдяки її специфічній динаміці вона творча (Роже Мюк’єллі).