Одна молода пара почала зводити будинок. Земельна ділянка, під забудову, була як у всіх – ні велика, ні маленька. Втім, подружжя мріяло звести великий особняк. Тому, не роздумуючи, на всій її території заложили фундамент.  

— Слухай – сказали сусідові – відступи нам трохи землі свого саду, який межує з нами, бо не маємо навіть де пройти.
З таким же проханням звернулись до сусіда що справа:

— Пусти, якихось три метри, бо машина не зможе заїхати.

Сусіди погодилися. Тим часом, подружжя, заради економії наважилося на ще одну хитру схему. Аби не платити робітникам ганили їхню роботу.

— Ми тобі не будемо платити! – грізно кричала жінка димареві – Це, що таке, хіба рівно покладений димар? Та він кривий, як твої руки! Йди геть звідси! – проганяла робітника.
Особняк будували, а потім перебудовували, майже усе життя. Не було часу на молитви, сон, відпочинок, харчування. Економили на найменших радощах. Незчулися як віддали найголовніше: молодість та роки. Нарешті збудували, та жити в ньому вже не було коли і кому: діти поїхали за кордон, самі ж зістарілися, що й не мали сил піднятися на другий поверх.

«Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6. 19-21)