«А всі віруючі були разом і мали все спільним. І продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було» (Книга Діянь апостольських 2, 44-45).

Таким чином євангелист Лука згадує ідилічну ситуацію, якою жила перша християнська громада в Єрусалимі в апостольський вік. З цих його слів можна побачити структуру спільноти, яка прагнула до рівності, намагалася надавати допомогу нужденним, використовуючи для цього майно, що надається в розпорядження дияконів багатими членами громади.

Але історія ранньохристиянської Церкви, ймовірно, не завжди була відзначена такою атмосферою солідарності, яка повинна була б панувати в Єрусалимі, оскільки в Першому посланні святого Якова вже є згадка про конфлікт між багатими і бідними:

«Так хвалиться брат принижений високістю своєю, а багатий - пониженням своїм, бо він промине, як той цвіт трав'яний. Бо сонце зійшло спеку, і спекою і висушило траву, колір її опадає, і краса лиця її; Так само зів'яне й багатий у дорогах своїх»(1, 9-11).

У цьому ж посланні викривальна промова проти багатих і їх багатства стає більш полемічною і суворою:

«Послухайте ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас спіткало. Багатство ваше згнило, а ваші вбрання міль поїла. Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде свідчити проти вас і з'їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні. Ось, плата, затримана вами  працівникам, що жали поля ваші, і голосіння женців досягли вух Господа сил. Ви розкошували на землі й насолоджувались; наситили серця свої, як би на день різанини. Ви Праведного засудили й убили; Він вам не противився!»(Як 5, 1-6).

З іншого боку, в юдейсько-християнському середовищі поширювалася тенденція до вихваляння пауперизму, бідності. Так, давньогрецький єпископ і богослов Маркіон вже в другому столітті згадує, що Добра Новина, передана особливо святими Лукою і Павлом, найвищою мірою відноситься до бідних.

Ранньохристиянські письменники-філософи і Отці Церкви другого століття підкреслюють, що для язичників християни ототожнюють себе з пауперами (бідними) (Мінуціус Фелікс, Октавія 36) і не соромляться цього: plerique pauperes dicimur (Тертуліан, Ad uxorem 2,8).

Дуже скоро послідовники Христа обрали злидні способом свого життя, практикуючи свого роду аскетизм в зародковій формі. Цілком можливо, що вони побоювалися впасти в гріх, який несе з собою багатство, щоб не осліпнути духовно і не віддалитися від суворого і послідовного християнського життя. У зв'язку з цим відношення до багатства залишається невизначеним.

Багатство парадоксальним чином вважається даром Божим (Дидахе 1, 5), і злидні повинні розглядатися як природна умова, а не в значенні наслідку людського прагнення отримати прибуток. Іншими словами, недостатньо бути бідними, щоб жити праведним життям: християнин може мати, але він повинен боятися ненаситності і жадібності (Тертуліан, Про ідолопоклонство 11).

По суті, багатство може бути чесним, коли воно не є ненаситним, коли християнин не прив'язаний до власності, але завжди готовий покинути будинок, братів або сестер, матір або батька, дітей або свої землі. Тільки таким чином він «отримає вже нині, цього часу, серед переслідувань, в сто раз більше будинків, і братів і сестер, і батьків, і матерів, і дітей, і земель, а в віці наступному вічне життя» (Мк 10, 29).

Концепція винагороди як відповіді на допомогу бідним, безумовно, є революційною. Відоме порівняння з Пастиря Єрми (2, 5-10) пропонує метафору, яка звучить як притча по відношенню до початкового богослов'я винагороди: той, хто дає бідним, отримує натомість їх молитву. Вони допомагають один одному, подібно бесплідному дереву в'яза, на яке прищеплюється виноградна лоза, що приносить свої плоди тільки при підтримці цього дерева:

«Багатий чоловік, - який піднімає бідного, а потім дає йому необхідне, вважає, що, якщо він буде працювати для бідних, він зможе отримати нагороду від Бога, - зазначає Єрма. – Бідний чоловік  багатий своєю молитвою і вірою, і його молитва має більшу силу перед Богом. Тому багаті піклуються про бідних без коливань. Бідна людина, якій допомагає багатий, молиться Богу за нього і дякує Йому за нього».

З цього міркування виникає поняття милостині як засобу для отримання прощення за гріхи.

Більш того, милосердя, як підкреслював святий Лев Великий (Проповідь 11), подібно до кредиту, який дають Богу. Бо той, хто дає нужденним, знає, що він пропонує Богу все, що у нього є, і точно так само як він розділяє з Христом земні блага, Христос розділить з ним Царство Небесне.

Лев Великий (в Проповіді 6) ототожнює бідних з Христом, Який наполегливо закликав дбати про нужденних, щоб ми, роблячи це, вважали, що в цих людях ми одягаємо, приймаємо і плекаємо Його Самого.

Концепція милостині підкріплюється літургійними святами, в ході яких збиралися пожертвування (Тертуліан, Апологетика 39). У святоотцівській літературі милостиня постійно згадується там, де вказується, що її можна прийняти, лише коли вона виходить із законних заробітків і гідної професії (Климент Олександрійський, Paedagogus 1, 11). Благодійність - згідно Отців Церкви - повинна мотивуватися насамперед євангельськими причинами, а також любов'ю до ближнього, концепцією рівності, почуттями спільності.

Все це призводить до аскетичного життя, до форм чернецтва і пауперизму, погоджуючи соціальний і духовний аспект вибору життя, заперечуючи власне соціальне становище, не турбуючись про право власності та прямуючи до щедрості і братерства.