PERSONA HUMANA / ЛЮДСЬКА ОСОБА

Декларація про деякі питання статевої етики

29 грудня 1975 р.

І

Людська особа, згідно із сучасними науковими дослідженнями, так глибоко позначена статевістю, що статевість слід вважати одним із факторів, які надають кожному індивідуальному життю основних визначальних рис. Властиво, від своєї статі людська особа одержує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівнях визначають її як чоловіка чи жінку і таким чином, значною мірою зумовлюють його чи її зростання на шляху до зрілості та входження в суспільство. А тому проблематика статевості є сьогодні темою, яку часто й відкрито обговорюють у книжках, газетах, журналах та інших засобах масової інформації.

Сьогодні зросло зіпсуття звичаїв, одним із найсерйозніших виявів якого стала розгнуздана екзальтація сексом. До того ж, через засоби масової інформації та громадські розваги це зіпсуття сягнуло ділянки освіти і спричинило зараження загальної ментальності.

У цьому контексті деякі педагоги, вчителі й моралісти зуміли посприяти кращому розумінню та інтеграції у життя цінностей, властивих для кожної статі. З іншого боку, є такі, хто висунув концепції та моделі поведінки, що суперечать істинним моральним потребам людської особи. Деякі представники останньої групи зайшли навіть так далеко, що сприяють розбещеному гедонізму.

Як наслідок, упродовж кількох років, вчення, моральні критерії та способи життя, досі вірно бережені, стали доволі розхитаними, навіть серед християн. Багато людей сьогодні, стикаючись із дуже поширеними поглядами, протилежними тому вченню, яке вони одержали від Церкви, постають перед питанням: чого слід триматися як істини?

ІІ

Церква не може залишитися байдужою до цього безладдя думок і послаблення звичаїв. Бо це питання стосується предмету, вкрай важливого для особистого життя християн, і для суспільного життя в наш час (1).

Єпископи щоденно помічають посилення труднощів, що їх відчувають вірні у пошуках безпечного морального вчення, особливо в питаннях статевості; вони також усвідомлюють зростання труднощів, із якими зустрічаються душпастирі щодо ефективного представлення цього вчення. Єпископи знають, що з огляду на свої пастирські обов’язки вони покликані відповісти на потреби своїх вірних у цій дуже серйозній ділянці. Тому єпископи і єпископські конференції вже опублікували низку важливих документів, які стосуються цієї ділянки. Однак, оскільки помилкові погляди і ті збочення, які є їхнім результатом, продовжують поширюватися, Священна Конгрегація у справах віровчення з огляду на свої функції у Вселенській Церкві (2) та доручення Вселенського Архиєрея визнала за необхідне опублікувати цю декларацію.

ІІІ

Люди у наш час дедалі більше усвідомлюють, що гідність і покликання людської особи вимагає, аби вони, завдяки світлу власного розуму, відкрили цінності, властиві їхній природі, та що вони повинні неупинно розвивати ці цінності й реалізовувати їх у своєму житті, щоб досягнути щораз більшого розвитку.

У моральних питаннях людина не може робити ціннісного судження відповідно до особистих примх: «У глибинах свого сумління людина виявляє закон, який вона на себе не накладала, але який вимагає від неї покори… тому що в серці людини є закон, вписаний Богом. У підкоренні йому полягає гідність людини; за ним вона буде суджена» (3).

Крім того, через своє об’явлення Бог відкрив для нас, християн, свій план спасіння і показав нам Христа, Спасителя і Освятителя, а через Його навчання і приклад — найвищий і незмінний Закон життя: «Я — світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (4).

Отож, не може бути справжнього піднесення гідності людини, якщо суттєвий порядок її природи не шанується. Звичайно, в історії цивілізації багато конкретних умов і потреб людського життя змінилися і надалі будуть змінюватися. Проте будь-яка еволюція звичаїв і кожного типу життя повинні утримуватися у межах, накладених незмінними принципами, які базуються на складових елементах та суттєвих відношеннях кожної людської особи — на елементах і відношеннях, які є трансцендентними щодо історичної континґентності.

Ці фундаментальні принципи, які можна осягнути розумом, містяться у «Божественному Законі — вічному, об’єктивному і універсальному, за допомогою якого Бог упорядковує, скеровує Всесвіт і управляє ним та всіма шляхами людської спільноти через план, задуманий у мудрості й любові. Бог створив людину, аби вона брала участь у цьому законі, для того щоб під благодаттю Божественного Провидіння вона змогла щоразу краще сприймати незмінну істину» (5). Цей Божественний Закон досяжний для наших умів.

IV

Тому багато хто помиляється сьогодні, стверджуючи, що не можна знайти ні в людській природі, ні в об’явленому Законі жодної абсолютної та незмінної норми, яка б стосувалася конкретних вчинків і була б інакшою від тієї, що виражається в загальному законі милосердя та пошани до людської гідності. Як доказ їхнього твердження, вони висувають погляд, що так звані норми природного закону чи настанови Святого Письма слід розглядати тільки як конкретне вираження форми окремої культури в певному моменті історії.

Але насправді Божественне Об’явлення і філософська мудрість у властивій їй сфері наголошують на автентичних вимогах людської природи. Таким чином, вони обов’язково виявляють існування незмінних законів, вписаних у конститутивні елементи людської природи, ідентичні в усіх істот, наділених розумом.

Крім того, Христос заснував свою Церкву, як «стовп та основу правди» (6). За допомогою Святого Духа вона невпинно безпомилково зберігає і передає істини морального порядку, і достовірно тлумачить не лише об’явлений позитивний закон, але «також… ті принципи морального порядку, які випливають із самої людської природи» (7), що стосуються повного розвитку і освячення людини. Саме Церква впродовж своєї історії завжди вважала певне число настанов природного закону такими, що мають абсолютну і незмінну цінність, а в їх порушенні вбачала суперечність навчанню і духу Євангелія.

V

Оскільки сексуальна етика заторкує фундаментальні цінності людського і християнського життя, то це загальне вчення так само стосується сексуальної етики. У цій сфері існують принципи й норми, що їх Церква завжди без вагань передавала як частину свого вчення, попри те, що багато поглядів і звичаїв світу могли заперечувати їх. Ці принципи і норми у жодному разі не завдячують своїм походженням певному типу культури, але радше пізнанню Божественного Закону і людської природи. Тому вони не можуть вважатися застарілими чи сумнівними через те, що виникла нова культурна ситуація.

Саме ці принципи надихнули до створення повчань і вказівок, даних Другим Ватиканським Собором, про виховання та організацію суспільного життя з урахуванням однакової гідності чоловіка й жінки і пошануванням їхньої відмінності (8).

Говорячи про «статеву природу людини і людську здатність до продовження роду», Собор зазначає, що вони «чудесно перевищують те, що є на нижчих формах життя» (9); Собор в особливий спосіб роз’яснює принципи і критерії, які стосуються людської статевості у подружжі, й базуються на доцільній скерованості специфічних статевих функцій.

Щодо цього Собор заявляє, що моральна доброта актів, властивих подружньому життю, актів, упорядкованих згідно з істинною гідністю людини, «не залежить виключно від самого тільки щирого наміру й оцінки спонук, але її потрібно визначати за об’єктивними критеріями, виведеними з природи самої особи та її вчинків, які шанують цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові» (10).

Ці останні слова коротко підсумовують соборне вчення, повніше викладене в одній із перших частин цитованої Конституції (11): про доцільне призначення статевого акту та про головний критерій його моральності, а саме — пошану до його кінцевої мети, що забезпечує моральне добро цього акту.

На цьому принципі, що його Церква отримала з Божественного Об’явлення, та на автентичному тлумаченні Церквою природного закону базується також її традиційна доктрина, яка констатує, що уживання статевих функцій має своє справжнє значення і моральну чесність у дійсному подружжі. (12)

VI

Мету цієї Декларації не становить розгляд усіх можливих зловживань статевістю, ані жоден елемент, включений у практику цноти. Її метою радше є повторення доктрини Церкви про деякі особливі пункти, зважаючи на нагальну потребу чинити опір серйозним помилкам і широко розповсюдженим хибним формам поведінки.

VII

Сьогодні не бракує тих, хто захищає право на дошлюбні статеві стосунки, принаймні у тих випадках, коли є твердий намір одружитися, а приязнь, яка вже у психології суб’єктів у певному сенсі є подружньою, вимагає цього довершення, яке вони вважають природним. Особливий випадок становить ситуація, коли урочистому укладенню подружжя перешкоджають певні обставини чи коли інтимні стосунки видаються необхідними для збереження любові.

Така позиція суперечить християнській доктрині, яка стверджує, що кожен статевий акт повинен здійснюватися у рамках подружжя. Хоч би яким твердим був намір тих, хто практикує передчасні статеві стосунки, фактом є те, що ці стосунки не можуть забезпечити щирості й вірності міжособистісних стосунків між мужчиною та жінкою, ані не можуть захистити цих стосунків від примх і капризів. Існує сталий зв’язок, що його повелів Христос, і Він відновив первісну вимогу, починаючи від поділу на статі: «Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою і сказав: Тому покине чоловік батька і матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом? Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає» (13). Святий Павло говорить ще виразніше, доводячи, що у тому разі, коли неодружені люди чи вдови не можуть жити у чистоті, вони не мають іншої альтернативи, ніж сталий зв’язок подружжя: «…краще одружитися, ніж розпалюватися» (14). Саме завдяки подружжю любов одружених людей включається у любов, якою Христос беззмінно любить Церкву (15). Натомість, нічим іншим не пов’язане статеве єднання (16) оскверняє храм Святого Духа, що ним став християнин. Тому статеве єднання законне тільки тоді, коли між мужчиною і жінкою утворилася відповідна спільнота життя.

Це те, що Церква завжди розуміла і чого навчала (17). Вона знаходить цілковиту згоду зі своєю доктриною у людських роздумах та уроках історії.

Досвід вчить нас, що любов повинна знаходити свій захист у стабільному подружжі, якщо хочемо, щоб статеві стосунки справді відповідати вимогам її кінцевої мети й вимогам людської гідності. Ці вимоги передбачають подружню угоду, санкціоновану і гарантовану суспільством, — угоду, яка встановлює життєвий стан надзвичайної ваги, як для виняткового зв’язку мужчини та жінки, так і для блага їхньої сім’ї та людської спільноти. Власне кажучи, найчастіше дошлюбні стосунки виключають можливість дітей. Те, що люди собі уявляють подружньою любов’ю, неспроможне — як це безумовно повинно статися — перерости у батьківську та материнську любов. Або ж, якщо і переросте, то на шкоду дітям, які будуть позбавлені стабільного середовища, в якому вони повинні розвиватися, щоби знайти в ньому шлях і засоби свого входження в суспільство.

Згода людей, які бажають поєднатися у подружжі, має бути оприлюднена у спосіб, який робить її в очах суспільства чинною. Щодо вірних, то їхня згода заснувати спільноту подружнього життя має бути висловлена відповідно до законів Церкви. Це згода, яка робить їхнє подружжя Христовим Таїнством.

VIII

У наш час є люди, які, спираючись на психологічні спостереження, почали поблажливо трактувати і навіть цілковито виправдовувати гомосексуальні стосунки між певними особами. Вони чинять це всупереч незмінному вченню Учительського Уряду і моральному глузду християн.

Існує різниця, вочевидь небезпідставна, між гомосексуалістами, чиї одностатеві схильності походять від неправильного виховання, браку нормального статевого розвитку, звички, поганого прикладу чи інших подібних причин, і які є минущими або принаймні не є невиліковними, і між гомосексуалістами, які є такими через певний тип вродженого інстинкту або через патологічну конституцію, яка вважається невиліковною.

Стосовно цієї другої категорії суб’єктів дехто робить висновок, що їхня схильність настільки природна, що виправдовує у їхньому разі гомосексуальні стосунки в рамках щирої спільноти життя й любові, аналогічної до подружжя, якщо такі гомосексуалісти відчувають неспроможність провадити самотнє життя.

У галузі душпастирської праці до цих гомосексуалістів потрібно, безперечно, ставитися з розумінням і підтримувати їх у надії на подолання особистих труднощів та їхньої неспроможності належним чином входити в суспільство. Ступінь їхньої провини потрібно оцінювати розсудливо. Але жоден використовуваний пасторальний підхід не може морально виправдати їхніх дій на тій підставі, що вони були б сумісні зі становищем таких людей. Бо, згідно з об’єктивним моральним порядком, гомосексуальним стосункам бракує суттєвої та необхідної доцільної скерованості. У Святому Письмі вони засуджені як серйозна розбещеність і навіть представлені як сумний наслідок відкинення Бога (18). Ця біблійна оцінка, звісно, не дозволяє нам робити висновків, що той, хто страждає від цієї аномалії, особисто відповідає за неї. Вона лише стверджує той факт, що гомосексуальний акт сам по собі внутрішньо розладнаний і не може бути виправданим за жодних обставин.

ІХ

Сьогодні традиційне католицьке вчення про те, що мастурбація становить серйозний моральний розлад, часто ставлять під сумнів або ж виразно заперечують. Кажуть, що психологія і соціологія доводить, ніби це — нормальне явище статевого дозрівання, особливо серед молоді. Стверджують, що справжньою і серйозною хибою вона стає лише тоді, коли суб’єкт умисно вдається на самоті до задоволень, замкнутих на ньому самому (ipsation), бо у такому разі акт був би насправді радикально протилежним до спілкування в любові між особами різної статі, яке, як дехто вважає, є саме тим, чого шукають, коли використовують свої статеві здатності.

Такий погляд суперечить вченню і пасторальній практиці Католицької Церкви. Хоч би якою була сила певних аргументів біологічного і філософського характеру, що їх іноді використовували богослови, то насправді, як це без вагання твердили і Вчительський Уряд Церкви протягом незмінної традиції, і моральне відчуття вірних, мастурбація це внутрішньо і серйозно невпорядкований акт (19). Найважливішою підставою для цього твердження є те, що, без огляду на мотив такого акту, свідоме уживання статевості поза нормальними подружніми стосунками за своєю суттю суперечить доцільності статевої функції: йому бракує того, до чого покликані статеві стосунки згідно з моральним порядком, а саме — стосунків, які реалізовують «цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові» (20). Будь-яке умисне використання статевості має здійснюватися саме в таких рамках стосунків. Навіть якби не можна було довести, що Святе Письмо засуджує цей гріх, називаючи його на ім’я, то традиція Церкви правильно зрозуміла, що він засуджений у Новому Завіті, у тих місцях де говориться про «нечистоту», «нецнотливість» та інші пороки, що суперечать чистоті і стриманості.

Соціологічні спостереження можуть представити частоту цього розладу залежно від місця, населення чи обставин. У цей спосіб розкриваються факти, але факти не становлять критерію судження щодо моральної цінності людських актів (21) Частота явища, про яке йдеться, безперечно, пов’язана з вродженою людською слабкістю, яка є наслідком первородного гріха; але вона також пов’язана із втратою відчуття Бога, з зіпсуттям звичаїв, породжених комерціалізацією пороків, із непогамовною розбещеністю багатьох громадських розваг та друкованих органів, а також із нехтуванням скромністю, яка становить захист для чистоти.

Про явище мастурбації сучасна психологія подає багато обґрунтованої та корисної інформації для формулювання більш зваженого судження про моральну відповідальність і для скерування пасторальної діяльності. Психологія допомагає побачити, як незрілість підлітка (яка може іноді тривати і після цього віку), психологічна неврівноваженість або звичка можуть впливати на поведінку, обмежувати свободу дій і призводити до ситуації, в якій суб’єктивно це може не завжди бути тяжкою провиною. Але загалом, відсутності серйозної відповідальності не повинно припускатися; це було б неправильним розумінням людської моральної здатності.

У пасторальному служінні, аби сформувати адекватне судження про конкретні випадки, потрібно враховувати звичну поведінку людей у її повноті: не тільки те, що стосується милосердних та справедливих діл конкретного індивідуума, але також і турботу цієї людини про дотримання особливих приписів чистоти. Особливо слід звертати увагу на те, чи певний індивідуум уживає необхідних засобів, як природних, так і надприродних, що їх зі свого довготривалого досвіду рекомендує християнський аскетизм для подолання пристрастей та зростання в чесноті.

Х

Дотримання морального закону у сфері статевості та плекання чистоти потрапили під серйозну загрозу, особливо серед менш практикуючих християн, через сучасні тенденції мінімізувати й навіть цілковито заперечувати дійсність тяжкого гріха, принаймні у теперішньому житті людей.

Дехто заходить так далеко, що стверджує, ніби смертний гріх, який веде до відокремлення від Бога, існує тільки у разі формальної прямо протиставленої відмови від Божого поклику, чи в егоцентричності, яка цілковито й умисно закриває людину від любові до ближнього. Вони кажуть, що тільки тоді в гру вступає фундаментальний вибір, тобто рішення, яке цілковито бере на себе особа, і яке є необхідним для реальності смертного гріха. Цим вибором особа з глибини своєї особистості займає чи утверджує фундаментальну настанову стосовно Бога або людей. Натомість так звані «другорядні» вчинки (які, здебільшого, не передбачають вирішального вибору) не доводять до зміни фундаментальної настанови, тим більше, що вони часто породжені звичкою. Тому такі вчинки можуть послабити фундаментальну настанову, але не настільки, щоби повністю її змінити. Згідно з цими авторами, зміна фундаментальної настанови стосовно Бога ще менше трапляється у сфері статевості, де особа порушує моральний порядок не зовсім умисно і відповідально, а радше під впливом пристрастей, слабкості, незрілості, інколи навіть через ілюзію, що таким чином виявить любов до іншого. До цих причин часто додається тиск суспільного середовища.

Насправді ж, саме фундаментальна настанова в кінцевому підсумку визначає моральну вдачу особи. Але вона може бути повністю змінена окремими діями, особливо, як це часто трапляється, коли вони були підготовані попередніми, більш поверховими діями. Незалежно від прикладів, помилкою буде говорити, що окремих учинків недостатньо, щоби скоїти смертний гріх.

Згідно з ученням Церкви, смертний гріх, який противиться Богу, полягає не тільки у формальному і прямому спротиву заповідям любові. Його також зустрічаємо у разі цього спротиву справжній любові, який міститься у кожному умисному порушенні кожного морального закону у важливих питаннях.

Христос сам вказав на подвійну заповідь любові як на основу морального життя. Адже на ці заповіді спираються «увесь закон і пророки» (22). Тому вона включає інші окремі приписи. Справді, юнакові, який запитав: «…що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?», Ісус відповів: «…як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей… не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого» (23).

Тому особа чинить смертний гріх не лише тоді, коли її вчинок випливає з прямої зневаги любові до Бога та ближнього, але також і тоді, коли вона свідомо й вільно, без огляду на причину, вибирає те, що серйозно невпорядковане. Тому що в цьому виборі, як було сказано вище, вже включена зневага до Божественної заповіді: особа відвертається від Бога і втрачає любов. Тепер, відповідно до християнської традиції та вчення Церкви, а також відповідно до здорового глузду, моральний уклад статевості включає такі високі цінності людського життя, що кожне пряме порушення цього укладу об’єктивно є серйозним (24).

Це правда, що у гріхах статевого порядку, з огляду їх вид і причини, значно частіше трапляється так, що дана згода не є цілком свобідною. Цей факт засвідчує, що треба бути обережним у судженнях стосовно відповідальності суб’єкта. У цьому питанні особливо доречно згадати такі слова зі Святого Письма: «Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (25). Проте, хоча варто бути обачним у судженнях про суб’єктивну важкість кожної гріховної дії, то з цього у жодному разі не випливає можливість дотримуватися погляду, що смертних гріхів у сфері статевості люди не здійснюють.

Тому душпастирі повинні виявляти терпеливість тіа доброту; але їм не дозволено представляти Божі заповіді як нечинні ані безпідставно применшувати людську відповідальність. «Неприховування нічого зі спасенного вчення Христа є визначною формою виразу любові до душ. Воно повинно завжди супроводжуватись терпеливістю і любов’ю; Господь сам дав приклад спілкування з людьми. Прийшовши не судити світ, а спасти його, Він, щоправда, був непримиренним супроти зла, але милосердним до людей» (26).

ХІ

Як було вже сказано, мета цієї декларації — привернути увагу вірних у сьогоднішніх обставинах до певних помилок та способів поведінки, яких вони повинні остерігатися. Проте чеснота чистоти в жодному разі не зводиться до уникання уже названих помилок. Вона скерована до досягнення вищих і позитивніших цілей. Це чеснота, яка стосується цілої особистості, її внутрішньої та зовнішньої поведінки.

Кожен повинен володіти цією чеснотою відповідно до свого стану: для одних це означатиме дівоцтво чи целібат, посвячений Богові, який є надзвичайним шляхом легшого віддання себе з нерозділеним серцем тільки Богові (27). Для інших це матиме форму, визначену моральним законом, залежно від того, чи вони одружені, чи самотні. Хоч би яким був життєвий стан, чистота це не тільки зовнішній стан; вона повинна очищати серце людини згідно зі словами Христа: «Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. А Я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб із нею в своїм серці» (28).

Чистота включена у ту стриманість, яку св. Павло зараховує до дарів Святого Духа, коли він засуджує хтивість як хибу, особливо негідну для християн і як таку, що загороджує вхід у Царство Небесне (29). «Це ж саме воля Божа: святість ваша, щоб ви стримувались від розпусти, щоб кожен з вас умів тримати своє тіло у святості і пошані, не в пристрасті жагучій, як погани, які не знають Бога, не надуживаючи і не кривдячи в цій справі свого брата… Бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа» (30). «Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувались між вами, як це й личить святим. Так само безсоромність чи балачки безглузді й порожні жарти, — воно бо непристойне; а радше — дякуйте Богові. Бо знайте, що жодний розпусник, чи нечистий, чи захланний, що є ідолослужитель, — не матимуть спадщини у Христовім і Божім царстві. Нехай ніхто вас не зводить марними словами, бо, власне, через це спадає гнів Божий на синів бунтівливих. Не майте, отже, нічого спільного з ними! Ви були колись темрявою, тепер же — світлом у Господі: поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве» (31).

Крім того, апостол вказує на особливі християнські мотиви практикування чистоти, коли він засуджує гріх розпусти не тільки тому, що цей вчинок завдає шкоди ближньому або суспільному порядку, але тому, що розпусник ображає Христа, який відкупив його своєю кров’ю, і членом якого він є, та ображає Святого Духа, храмом якого він є. «Ви ж знаєте, що тіла ваші — члени Христові… Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Ви ж знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас. Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (32).

Наскільки високо вірні шанують цінність чистоти та її необхідну роль у житті чоловіків та жінок — настільки краще вони сприйматимуть духовним відчуттям її моральні вимоги і поради. У цей самий спосіб вони будуть краще знати, як прийняти і втілити, в дусі послуху вченню Церкви, те, що чиста совість диктує у кожному конкретному випадку.

ХІІ

Святий апостол Павло яскраво описує болючий внутрішній конфлікт людини, поневоленої гріхом: конфлікт між «законом його розуму» і «законом гріха, який живе у його членах», та який держить його у полоні (33). Але людина може звільнитися від свого «тіла, підлеглого смерті», через благодать Ісуса Христа (34). Цією благодаттю насолоджуються ті, хто був оправданий нею і, кого «закон духу життя у Христі Ісусі звільнив від закону гріха і смерті» (35). Саме тому апостол благає їх: «Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям» (36).

Це звільнення, яке чинить людину здатною до служіння Богові у новизні життя, не знищує, однак, хтивості, що походить від первородного гріха, ні спонук до злого у цьому світі, який перебуває «у владі лукавого» (37). Саме тому апостол напучує вірних долати спокуси силою Божою (38) і «дати відсіч хитрощам диявольським» (39) вірою, пильною молитвою (40) і суворістю життя, що підпорядковує тіло Духові (41).

Християнське життя у наслідуванні Христа вимагає від кожного «зректися себе і нести свій хрест щоденно» (42) в надії нагороди, бо «якщо ми з Ним померли, то з Ним будемо і царювати» (43). Згідно з цими настійливим напучуванням, вірні нашого часу більш ніж будь-коли повинні уживати засобів, які Церква завжди рекомендувала для життя в чистоті. Цими засобами є: дисципліна чуттів та розуму, пильність і розсудливість в униканні нагод до гріха, дотримання скромності, помірність у відпочинку, здорові заняття, палка молитва та часте прийняття Таїнств Покаяння і Євхаристії. Молодим людям слід особливо щиро плекати відданість Непорочній Богоматері та брати за приклад життя святих та інших вірних, особливо молодих, які відзначалися практикуванням чистоти.

Особливо важливо, щоб кожен високо шанував чесноту чистоти, її красу та її привабливу силу. Ця чеснота підсилює гідність людської особи й дає їй змогу любити істинно, безкорисливо, неегоїстично, з повагою до інших.

ХІІІ

Єпископи повинні навчати вірних морального вчення про статеву моральність, хоч би якими великими були труднощі у здійсненні цієї праці з огляду на поширені сьогодні ідеї та практики. Цю традиційну доктрину потрібно глибше вивчати. Її треба подавати таким чином, яким можливо належно просвітити сумління тих, хто зіткнувся з новою ситуацією, та збагатити розрізненням усіх елементів, які можуть правдиво й корисно привернути увагу до значення та цінності людської статевості. Необхідно вірно зберігати та навчати принципів і норм морального життя, повторно стверджених цією декларацією. Особливо необхідно зробити усе, щоб вірні розуміли: Церква зберігає ці принципи не як старі та непорушні забобони, не через маніхейські упередження, як це часто стверджують, але радше тому, що вона знає з певністю — вони перебувають у повній гармонії з божественним порядком творіння та духом Христа, й тому також із людською гідністю.

Завданням єпископів є також пильнувати, щоби правильну доктрину, осяяну вірою та проваджену Учительським Урядом Церкви, викладали на богословських факультетах та в семінаріях. Єпископи повинні також забезпечити, щоби сповідники просвітлювали сумління людей, та щоб катехитичні повчання подавалися у досконалій вірності католицькій доктрині.

На єпископах, священиках та їхніх помічниках лежить завдання застерігати вірних від помилкових думок, які часто зустрічаються у книжках, періодичних виданнях та на громадських зустрічах.

Батьки, на першому місці, а також учителі повинні докладати зусиль, щоб вести своїх дітей та учнів шляхом цілісного виховання до психологічної, емоційної та моральної зрілості, відповідно до їхнього віку. Тому вони повинні розсудливо подавати інформацію, яка відповідає їхньому віку, ретельно виховувати їхню волю згідно з християнською мораллю не лише порадами, але понад усе — власним життєвим прикладом, покладаючись на Божу поміч, яку вони одержать у молитві. Батьки та вчителі повинні також захищати молодь від багатьох небезпек, які вона ще не зовсім усвідомлює.

Митці, письменники та усі, хто використовує засоби масової інформації, повинні виконувати професійні обов’язки згідно з їхньою християнською вірою та чітким усвідомленням величезного впливу, який вони можуть мати. Їм слід пам’ятати, що «усі повинні розглядати першість об’єктивного морального порядку як абсолютну» (44), і що це неправильно, коли вони надаватимуть перевагу будь-яким так званим естетичним цілям, матеріальним вигодам або успіхові. Неважливо, чи мова про художній витвір чи літературний твір, громадські розваги чи подання новин, — кожна особа у своїй сфері повинна виявляти тактовність, обачність, поміркованість і справжнє відчуття цінностей. У цей спосіб, далеко від сприяння вседозволеності, кожна особа робитиме свій внесок у контролювання цієї сфери й навіть у творення здоровішого морального суспільного клімату.

Зі свого боку, усі миряни, з огляду на свої права та обов’язки у справі апостольства, повинні докладати зусиль і діяти таким самим чином.

І на завершення. Кожному слід пригадати слова Другого Ватиканського Собору: «Цей священний Собор також стверджує, що діти й молодь мають право бути заохочуваними зважувати моральні цінності чистою совістю та приймати їх за власним вибором, знати і любити більш адекватно. Отже, Собор щиро благає всіх, хто керує народами чи відповідає за справу виховання, пильнувати, аби молодь ніколи не була позбавлена цього священного права» (45).

На аудієнції, наданій 7 листопада 1975 року, нижчепідписаному префекту Конгрегації у справах віровчення, Верховний понтифік з божественного провидіння папа Павло VІ схвалив цю «Декларацію про деякі питання статевої етики», підтвердив та розпорядився її опублікувати.

Дано в Римі, Конгрегацією у справах віровчення, 29 грудня 1975 року.

Франьйо кардинал Шепер,
префект

Жером Гамер OP,
титулярний єпископ Лоріума,
секретар

Примітки:

1. Пор.: Документи ІІ Ватиканського Собору, Душпастирська конституція про Церкву у сучасному світі «Gaudium et Spes» / «Радість і надія», 47, ААS 58 (1966), с. 1067.

2. Пор.: Апостольська конституція «Regimini Ecclesiae Universae», 29 (15 листопада 1967) ААS 89 (1967), с. 1067.

3. «Радість і надія», 16, ААS 58 (1966), с. 1037.

4. Йн 8, 12.

5. Документи ІІ Ватиканського Собору, Декларація «Dignitatis humanae» / «Гідність людини», 3 AAS 58 (1966), с. 931.

6. 1 Тим 3, 15.

7. «Гідність людини», 14 AAS 58 (1966), с. 940 ; Пор.: Пій ХІ, енцикліка «Casti connubii» / «Цнотливі супруги», 31 грудня 1930, AAS 22 (1930), cc. 579-580; Пій ХХІ, звернення 2 листопада 1954, ААS 46 (1954), cc. 671-672 ; Йоан ХХІІІ, енцикліка «Mater et Magistra» / «Мати і Вчителька», 15 травня 1961, AAS 53 (1961), с. 457; Павло VI, енцикліка «Humanae Vitae» / «Людського життя (початок)», 4, 25 липня 1968, AAS 60 (1968), c. 483.

8. Пор.: Документи ІІ Ватиканського Собору, декларація «Gravissimum educationis», 1, 8: AAS 58 (1966), cc. 729-730; «Радість і надія», 29, 60, 67, AAS 58 (1966), сс. 1048, 1049, 1080-1081, 1088-1089.

9. «Радість і надія», 51 AAS 58 (1966), с. 1072.

10. Там само; пор.: також 49 loc cit, cc. 1069-1070.

11. Там само, 49, 50 loc cit, cc. 1069-1072.

12. Наша декларація не вхоить у подальші деталі щодо норм статевого життя у сім’ї; ці норми були чітко висвітлені в енцикліці «Casti connubii» та «Humanae vitae».

13. Пор.: Мт 19, 4-6.

14. 1 Кор 7, 9.

15. Пор.: Еф 5, 25-32.

16. Статеві стосунки поза шлюбом офіційно засуджені у 1 Кор 5, 1; 6, 9; 7, 2; 10, 8; Еф 5, 5; 1 Тим 1, 10; Євр 13, 4; і з визначених причин у 1 Кор 6, 12‑20.

17. Пор.: Інокентій IV, лист «Sub catholica professione», 6 березня 1254, DS 835; Пій ІІ, «Propos damn in Ep Cum sicut accepimus», 13 листопада 1459, DS 1367; декрети, видані Sacrum Officium (тепер Конгрегація віровчення), 24 вересня 1665, DS 2045; 2 березня 1679, DS 2148; Пій XI, енцикліка «Casti connubii», 31 грудня 1930, AAS 22 (1930), с. 558-559.

18. Рим 1, 24-27: «Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві, котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду». Див. також, що св. Павло каже про «masculorum concubitores» (співжиття чоловіків) у 1 Кор 6, 10; 1 Тим 1, 10.

19. Пор.: Лев ІХ, лист «Ad splendidum nitentis», 1054, DS 687-688, декрет, виданий Sanctum Officium, 2 березня 1679, DS 2149; Пій ХІІ, «Allocutio», 8 жовтня 1953, ААS 45 (1953), c. 687-688 ; 19 травня 1956, AAS 58 (1956), c. 472-473.

20. «Радість і надія», 51 AAS 58 (1966), c. 1072.

21. «… соціологічні спостереження корисні для кращого виявлення моделей мислення людей певної місцевості, занепокоєння та потреби тих, яким ми звіщаємо слово Боже, а також опір, який чиниться цьому сучасним міркуванням через широкорозповсюджене уявлення, що поза наукою не існує розумних форм знання; однак же висновки, зроблені з таких спостережень, не можуть самі по собі бути вирішальним критерієм правди». Павло VI, апостольське повчання «Quinque iam anni», 8 грудня 1970, AAS 63 (1971), c. 102.

22. Мт 22, 38.40.

23. Мт 19, 16‑19.

24. Пор.: примітка 17 та 19 Декрету, виданого Sanctum Officium, 18 березня 1666, DS 2060; Павло VI, енцикліка «Humanae vitae»  3, 14, AAS 60 (1968), c. 489-496.

25. Сам 16, 7.

26. Павло VI, енцикліка «Humanae vitae», 29, AAS 60 (1968), c. 501.

27. Пор.: 1 Кор 7, 7. 34; Тридентійський Собор, сесія XXIV, кан. 10, DS 1810; ІІ Ватиканський Собор, конституція «Lumen gentium» / «Світло народів», 42, 43, 44, AAS 57 (1965), с. 47-51; Синод єпископів, «De Sacerdotio Ministeriali», част. ІІ, 4, b, AAS 63 (1971).

28. Мт 5, 27-28.

29. Пор.: Гал 5, 19-23; 1 Кор 6, 9-11.

30. 1 Сол 4, 3-8; Пор.: Кол 3, 5‑7; 1 Тим 1, 10.

31. Еф 5, 3-8; пор.: 4, 18-19.

32. 1 Кор 6, 15. 18-20.

33. Пор.: Рим 7, 23.

34. Пор.: Рим 7, 24-25.

35. Пор.: Рим 8, 2.

36. Рим 6, 12.

37. 1 Йн 5, 19.

38. Пор.: 1 Кор 10, 13.

39. Еф 6, 11.

40. Пор.: Еф 6, 16.18.

41. Пор.: 1 Кор 9, 27.

42. Лк 9, 23.

43. 2 Тим 2, 11-12.

44. Декрет ІІ Ватиканського Собору «Inter mirifica», 6, AAS 56 (1964), c. 147.

45. «Gravissimum educationis», 1, AAS 58 (1966), c. 730.

Джерело: CREDO