Про одержимості, сатанинські діяння і про те, які способи використовувалися, аби «дати собі раду» з демонами, пише о. Станіслав Адамяк, доктор історії Церкви, співпрацівник журналу «Więź».

Вигнання злих духів — одне з найчастіших чудес, які чинив Ісус. Це також одне з головних доручень, які Христос дав своїм учням. Хоча цього не можна в жоден спосіб заперечити, та описи цих подій викликають чимало інтерпретаційних сумнівів.

Загадкове, наприклад, те, що все діється тільки на території Галилеї. Навіть більше, описи екзорцизмів з’являються тільки в Синоптичних Євангеліях і в Діяннях, натомість їх немає у писаннях св. Йоана і св. Павла, як і в так званих «вселенських посланнях».

У світлі Нового Завіту не існує суттєвого розмежування психічної та соматичної сфер людини. Дехто з тих, хто «перебував під владою злого духа», кого Христос звільняв, достатньо очевидно страждали від різних хвороб, наприклад, від епілепсії (див. Мк 9, 14‑29).

З іншого боку, інколи стосовно соматичних хвороб Ісус поводиться так, якби мав перед собою духовну реальність: наприклад, «повелів гарячці» (див. Лк 4, 39). У Євангелії від св. Матея у випадку, описаному тими само словами (див. Мь 9, 32-34 і 12, 22-24), Ісус раз «виганяє злого духа» (9, 33), і другий раз «зцілює» (12, 22).

Не кожен випадок описаний у Євангелії як діяння нечистого духа, або радше «демона» (варто додати, що це слово не є однозначно негативним: пам’ятаймо про «демона», тобто сумління, Сократа), обов’язково має бути пов’язуваний із сатаною.

Визначення якогось духа як «злого» не означає одразу онтологічного зла, а тільки «злу», погану поведінку; своєю чергою, «нечисті духи» або «демони» — це неідентифіковані зовнішні сили, які шкодять людині та викликають її безумство. «Злий дух» у Святому Письмі міг навіть виходити від самого Бога — згадайте історію царя Саула (див. напр. 1 Сам 16,16).

Своєю чергою, саме слово exorkidzo, яке походить від грецького «присяга», достатньо точно перекладається нашою мовою як «заклинати». Однак якби його перекладати дослівно, то виявилося би, що єдиною особою, яку в Євангеліях «екзорцизмують», є… сам Ісус. Його «заклинали» первосвященик (див. Мт 26, 63) і навіжений (див. Мк 5, 7).

Певна річ, шерег євангельських сцен, на чолі зі знаменитим вигнанням демонів у стадо свиней (див. Мк 5, 1‑20), важко описати інакшим словом, ніж екзорцизм у нашому сучасному розумінні. Однак треба пам’ятати, що взагалі всі чуда Ісуса, наведені в Євангелії, призначені насамперед бути знаками, що підтверджують істинність Його місії.

Вигнання злих духів з одержимих становить заповідь істинної перемоги над сатаною, яка звершується на хресті. В такий спосіб однозначно проявляється влада Ісуса над злими духами і Його цілительна міць, як щодо фізичного здоров’я, так і щодо духовного. Сильні вірою в цю міць, учні Ісуса були готові йти назустріч своїм ворогам, як видимим, так і невидимим.

Поганські боги, тобто демони

У перші століття християнської ери віра у дію злих духів (а отже, і потреба екзорцизмів) була всезагальною. З другої половини ІІ століття численні тексти описують ефективність таких дій християн (і не виключно духовенства!), також і там, де не давали раду екзорцисти інших релігій.

Згадки про це з’являються майже виключно в апологіях, тобто в текстах, які захищають християнство і мають схилити читача прийняти нову віру. Апологети підкреслювали, що дієвість християнських екзорцизмів походить від прикликання імені Ісуса, на противагу до екзорцизмів поганських і юдейських, які посилаються на численні магічні практики.

Проте у цих текстах бракує згадок щодо конкретних подій. Це радше повторюваний у чергових авторів мотив, ще більше розбудовуваний в апокрифічних діяннях апостолів, — однак останні взагалі були прещедрі на фантастичні чудеса.

Більшість пізніших описів таких явищ ми знаходимо у житіях святих, тобто творах, які, по-перше, не завжди мають суто історичний характер, а по-друге, у своїй масі досить точно слідують за євангельською схемою, що показує святих як послідовників Ісуса, які творили чудесні діла, цілком подібні до Його чудес.

Набагато менше інформації про екзорцизмування одержимих ми знайдемо в писаннях Отців Церкви і в канонах стародавніх синодів. Коли там згадується про екзорцистів та екзорцизмування, то найчастіше це стається за нагоди коментування Євангелій або в контексті приготування до Таїнства Хрещення.

Також і сьогодні кандидат на це таїнство або його батьки повинні «зректися сатани». У стародавні часи цьому надавали ще більшої ваги, тому що зректися треба було насамперед поганських божків. А ким вони були?

Уже в Старому Завіті знаходимо численні рефлексії на їхню тему. Існували дві головні відповіді на це питання. Згідно з першою, поганських богів просто не існує — в цей бік, зрештою, тягнулася рефлексія деяких грецьких філософів, на чолі зі славнозвісною теорією Евгемера, яка стверджує, що боги це обожествлені герої минулого.

Друга відповідь виходила з того, що поганські божки то демони. Ця теорія пояснювала, яким саме чином можливо, щоби в ім’я поганських богів ставалося те, що можна визнати чудесним, хоча по суті це наслідок діяння злого духа.
У перші століття християнства думка виразно схилялася до цієї другої інтерпретації. Тим більшої ваги набирали з огляду на це обряди, які передували хрещенню і в яких від катехумена вимагалося зректися «сатани і всіх діл його».
Катехумуену в цьому рішенні спільнота допомагала молитвами, що мали його вирвати з-під влади злих духів (під яку катехумен старого світу об’єктивно підпадав через свою попередню участь у культі божків) і берегти його від подальшого впливу зла. Цією молитвою, власне, і є екзорцизм, який донині зберігся в обряді хрещення.

Ототожнення поганських богів із демонами збільшувало і драматизм віддавання їм честі християнами у часи переслідувань: апостазія (віровідступництво) ставала заодно передаванням себе під владу демонів.

Тому поява у стародавній Церкві виразно відокремленої групи екзорцистів, документально підтверджена у середині ІІІ століття (як перелічував папа Корнелій, у Римі тоді було 7 дияконів, 46 пресвітерів, 52 екзорцости, лектори та остіарії), пов’язана не так із особливою потребою обряду екзорцизму, як зі зростанням кількості тих, хто просив про хрещення та офіційне (формалізоване) приготування до цього таїнства.

За цієї нагоди вигнання злих духів, яким доти займалися вірні й священики, що мали для цього відповідну харизму, також зазнало інституціалізації та перейшло під суворий контроль єпископів.

Як видно з наведеного списку римського кліру, висвячені екзорцисти посідали досить низьке місце в церковній ієрархії. Численні синодальні канони давніх часів повелівали їм екзорцизмувати як катехуменів, так і «енергуменів», тобто одержимих, не уточнюючи, були останні охрещеними, чи ні. Екзорцисти також мали обов’язок опікуватися одержимими, які перебували при храмах, і годувати їх.

Демонологія офіційна і практична

Ці канони дозволяють зробити кілька висновків. По-перше, очевидно було, що люди, яких називали одержимими або «мучимими бісом» (чималу їх частину сьогодні напевно би визнали психічно хворими), знаходили прихисток на церковній території, разом із бідняками і «звичайними» хворими.

По-друге — завданням екзорцистів була опіка над ними: «покладання рук», але також турбота про їхні більш приземлені потреби, тобто загалом опіка, подібна до тієї, яку вділяли хворим. Певно, передбачалося, що такий стан може бути тривалим і радше не можна розраховувати на миттєве зцілення.

Отже, одержимих сприймали просто як хворих, їх навіть використовували для дрібних послуг, наприклад, підмітання храму. Своєю чергою, на Сході канон 60 Трулльського синоду (692 рік) засуджував тих, хто видає себе за одержимого, наслідуючи їхній вигляд і поведінку.

Синод вважав, що причина такої поведінки — гріховне зіпсуття звичаїв (це важко повністю зрозуміти; можливо, йшлося про уникнення карної відповідальності за свої вчинки, або, може, про шукання недозволених переживань на межі екстазу?). Синод повелів, аби тих, хто так поводиться, карати, піддаючи водночас тим самим випробуванням і покутам, які наказувалося чинити справжнім одержимим, аби вивести їх з-під влади сатани.

На початку V століття папа Інокентій І наказував, аби «охрещеними, якими пізніше, з огляду на якийсь гріх або погану звичку, заволодів сатана», займалися диякони або пресвітери, але щоб руки на них покладали тільки за розпорядженням єпископа. Тут виразно видно, що те, що пізніше буде назване «великим екзорцизмом», належить не до компетенції самих екзорцистів, а до вищої церковної влади.

Знаний життєпис св. Мартина, створений Сульпіцієм Севером, описує численні звільнення від злих духів, звершені святим у Турі, але всі вони мали місце, коли він уже був єпископом, і жодного — раніше, коли він виконував функцію екзорциста.

До «менших екзорцизмів» зараховували також обряди, звершувані для очищення від впливу зла матерії, яку використовували у таїнствах і сакраменталіях: води, солі та оливи у Великий Четвер, а також екзорцизми «захисні», які служать для захисту речей та людей він потенційних нападів злого.

Екзорцизми такого типу інколи викликали певне занепокоєння теологів, оскільки вони, здавалося, надто сильно підкреслювали владу «князя світу цього», коштом всемогутності Бога і природного порядку. Навіть стародавні житія святих, написані в період віри у дуже сильний вплив демонів на людське життя, ніколи однозначно не пов’язували нещасть і катастроф із впливом злих духів.

Однак логічною підставою екзорцизмів речей і катехуменів була віра, що сатана має якусь владу над матеріальним світом. Систематична теологічна рефлексія Середньовіччя старалася усе це якось упорядкувати. Почали замислюватися, чи екзорцизми взагалі потрібні під час хрещення, якщо його головна функція — включити людину в християнську спільноту і стерти первородний гріх.

Дехто старався раціоналізувати роль екзорцизмів під час скрутиніїв, пояснюючи, що вони не виганяють диявола, а означають тільки те, що його виганяє хрещення. Великий законотворець Бурхард із Вормса, однак, підкреслював, що неможливо бути охрещеним, якщо перед тим не було екзорцизму.

Тома Аквінський старався пояснити роль хрестильних екзорцизмів як допоміжну щодо хрещення, на усування не гріха, а «перешкоди до прийняття таїнства». Ангельський Учитель зазначав, що в разі доконечності екзорцизми можна пропустити, але тоді варто їх відправити після хрещення: таїнство дійсне і без них, але добре буде зробити все, аби усунути кожну перешкоду на шляху благодатей, які з нього випливають.

Проте видається, що пересічні вірні могли бути радше не переконані цими роздумами і жити у постійному страху перед злими духами, відчуваючи потребу «захисних засобів». З іншого боку, диявола старалися висміяти і применшити його значення.

Перемога Христа над сатаною була підставою навіть найпростішої катехизи і дозволяла представити злого духа як постать відразливу, не гідну змилування, яка викликала радше погорду, так як, наприклад, у сповнених вульгарності «Кентерберійських оповіданнях» Чосера.

Мотив дієвих екзорцизмів постійно присутній у життєписах святих і знаходить численні відображення у мистецтві, яке стосується однаковою мірою як біблійних подій, так і сучасності митця: наприклад, на одному з квадратів Гнєзненських дверей зображено ефективний екзорцизм, проведений св. Войцехом у день його єпископської консекрації.

Плодом середньовічної рефлексії та питання, як узагалі можливо, щоби сатана отримував владу над людиною вже охрещеною (тобто, за логікою, за визначенням звільненою від його впливу), є застосовуване донині розрізнення сатанинських атак. Розрізняють муки (зовнішні дії щодо тіла і душі) та одержимість, найгірший випадок, тобто заволодіння людським тілом.

У теології завжди відкидалася можливість повного заволодіння людською волею. Зазначимо, що навіть сильно розвинений скептицизм щодо одержимості не мусить одразу означати невіру в дії сатани, чия головна мета — схиляти нас до гріха, тоді як у Середньовіччі одержимих часто сприймали як хворих, що не відповідають за свої вчинки, а отже, не грішать. Тому навіть одержимість важко назвати перемогою сатани.

Звідси виразно видно, як мало можуть нам сказати про одержимість важливі стародавні та середньовічні джерела: синодальні канони, висловлювання пап, важливі теологічні трактати. Практична демонологія будується на чомусь, що ми б сьогодні радше назвали «популярною теологічною літературою», в найкращому разі — на свідченнях самих екзорцистів.

Справи не змінилися й понині. Однак пам’ятаймо, що такі «особисті досвіди» недостатньо високо стоять в ієрархії джерел теологічного знання. Вони можуть бути трактовані тільки як «голоси у дискусії», а не нормативна наука.

Дияволи з Лудена і не тільки

Перший офіційний, зобов’язувальний в усій Церкві «Ритуал екзорцизмів» видав папа Павло V, і було це аж 1614 року. То був один з останніх етапів потридентського «порядкування» церковного життя. Цю книгу замінив допіру «Ритуал», виданий Йоаном Павлом ІІ, а це сталося 1999 року як уже остання оголошена по ІІ Ватиканському Соборі літургійна книга.

Новий Ритуал, зрештою, викликав достатньо гучні суперечки; деякі екзорцисти критикували його за відхід від форми безпосереднього повеління сатані в бік молитви, яка «тільки» просить Бога, аби Він щось наказав злому духові.

Раніше, 1972 року, разом з іншими нижчими свяченнями було скасовано свячення екзорциста. Вочевидь уже здавна «справжніми» екзорцистами, які звершували обряд великого екзорцизму над одержимими, були виключно єпископи та визначені ними священики (формально це затвердив Кодекс канонічного права від 1917 року).

Францисканець із Болоньї, Джироламо Менгі, найвідоміший екзорцист XVI, розвинув у своєму творі «Flagellum daemonum» («Бич демонів») теорію, що пов’язувала деякі випадки одержимості з чарами та відданням себе дияволу. Проте він зберігав у цьому обережність.

Офіційне вчення Католицької Церкви було, зрештою, дуже скептичне щодо звинувачень у чародійстві й потаємних зв’язках із нечистим. Широко знаний «Молот відьом» був достатньо швидко засуджений папою, а іспанська інквізиція визнавала вирвані з «чарівниць» під тортурами зізнання — абсурдними, і забороняла розпочинати процеси на такій підставі.

Найвідомішим випадком одержимості у новій історії були події у монастирі урсулинок у Лудені, Франція, регіон Пуату-Шарант, у 1632-1635 роках. Останнім там зазнав одержимості й сам екзорцист, людина високодуховна й інтелігентна, але не повністю врівноважена емоційно — єзуїт Жан Жозеф Сюрен.

Ці події стали основою, зокрема, для повісті Олдоса Гакслі «Дияволи з Лудена» та базованої на ній опери Кшиштофа Пендерецького, а також оповідання Ярослава Івашкевича «Матір від Ангелів» та фільму Єжи Кавалєровича на його підставі.

Події в Лудені широко коментувалися. Дехто звертав увагу, що групові одержимості такого типу ставалися головно у жіночих чернечих орденах (вочевидь, кілька разів їх реєстрували і в чоловічих монастирях).

Ситуацію пояснювали специфічними умовами життя у замкнених монастирях, що інколи може викликати різні психічні порушення, також і на сексуальному тлі. Останній елемент був у подіях в Лудені достатньо важливим, оскільки тамтешні монашки звинувачували місцевого священика Урбана Грандьє (відомого противника целібату і в теорії, і на практиці), що то він звів на тих одержимість.

З іншого боку, однак, варто пам’ятати, що злий дух виразно діє там, де люди чинять старання в особливий спосіб ушановувати Господа Бога. Це легко пояснити на теологічному ґрунті: сатана не хоче мати владу над тими, хто й так у його владі, він старається вирвати у Бога тих, які до Нього найближчі.

Сатана не вагався спокушати самого Ісуса, а нечисті духи з задоволенням повертаються до дому «підметеного і прибраного», з якого вийшли (пор. Мт 12, 43-45). Уже раніше вважалося, що демони цілеспрямовано атакують монахів і монашок, бо вони найдосконаліше наслідують Христа. Деякі домініканці й францисканці — зокрема, св. Бернардин із Сієни — публічно заявляли, що то власне їхні ордени є об’єктом особливої злості сатани.

Однак якщо ми визнаємо, що одержимість часто важко відрізнити від психічних захворювань, то природним наслідком буде те, що такі прояви будуть виникати у людей і тим більше у спільнотах, хто специфічним чином зосереджений на духовних справах, а тому наражений на брак психічної рівноваги (про яку так дбали великі вчителі духовного життя — св. Бенедикт, св. Ігнатій Лойола, св. Тереза Авільська).

У XVII такими «групами ризику» були найбільше католицькі монашки, а в ХІХ-ХХ століттях у «боротьбі зі злим духом» вирізнялися новітні протестантські спільноти, зокрема п’ятдесятницькі.

Це випливає з двох чинників: дуже сильного (фундаменталістського й буквального) посилання на біблійні підстави, а також із будування побожності на емоціях, постійному очікуванні незвичайного та чудесних подій (якщо повертаються дар мов, пророцтва і зцілення, то повертається також звільнення від злих духів). Цей підхід став популярним у Католицькій Церкві після ІІ Ватиканського Собору, на ньому ґрунтується чимало рухів, на чолі з Відновою у Святому Дусі.

Сьогодні багато говориться про значення сатаністських та окультних рухів, зв’язок із якими насправді може призвести до одержимості. Однак варто також замислитися, чи частина відчуття загрози від злих духів не випливає нині з надмірного розбурхування релігійності емоційної, суб’єктивної, яка чекає на постійні видимі прояви діяльності Святого Духа, за недостатнього наголосу на об’єктивних знаках Його діянь: таїнствах, зокрема хрещенні та сповіді.

Із хрестом чи в білих рукавичках?

В усій історії Церкви, таким чином, виразно видно напруженість поміж офіційним ученням Церкви, в якому теми, пов’язані з одержимістю, були трактовані досить марґінально, і народною побожністю, яка прив’язувала величезну вагу до «захисту від злого».

Наука Церкви нагадувала, з одного боку, про силу таїнств, із хрещенням на чолі, а з другої — дозволяла численні молитви, благословення та сакраменталії, які мали дати людям омріяне почуття безпеки. Зрештою, сакраменталії у своїй формі й суті посилаються на таїнства — найкращим прикладом є використання свяченої води, яка міцно пов’язана з хрещенням.

Спостерігаючи нинішню популярність «Мес про зцілення» і «молитов про звільнення», можна ствердити, що історія ходить по колу. Люди моляться про «зцілення душі й тіла», слушно помічаючи зв’язок між однією і другою сферою; однак звідси вже тільки один крок до вбачання у кожному нездужанні дії злого духа. При цьому затирається відмінність, яку Церква завжди старанно підкреслює, поміж великим екзорцизмом, потрібним у виняткових випадках, та іншими молитвами.

Подібно як у перші століття, єпископи стараються зберегти служебний, а не харизматичний характер послуги екзорцистів.

Достатньо гострими словами про це нагадав 1985 року лист Конгрегації віровчення, підписаний кардиналом Йозефом Рацінґером, «Inde ab aliquot annis». У ньому нагадувалося про деякі норми стосовно екзорцизмів, зокрема, заборонялося проведення мирянами та священиками-неекзорцистами молитов із ритуалу екзорцизму, серед них молитви Лева ХІІІ до Архангела Михаїла (її не треба плутати з молитвою, яку часто читають на завершення Меси).
Наступна інструкція, «Ardens felicitatis desiderium», видана 2000 року, стосувалася молитов про зцілення. Варто процитувати один з її пунктів: «Поза тим, доконечним є, аби ті, хто провадить екзорцизм, запобігали вибухам істерії та дбали про те, щоб форма їхніх молитов не була штучною і театральною» (ст. 5, пар. 3).

Важко сказати, наскільки вдалими будуть ці спроби запанувати над спонтанною релігійністю, а чи ми матимемо справу з подальшою «пентакосталізацією» католицизму. Треба усвідомлювати, що більш видовищні молитви про зцілення та звільнення (а саме з ними часто пов’язують потребу подальших екзорцизмів) мають більше спільного з п’ятдесятницькими спільнотами, ніж із традицією Церкви.

Тут варто відзначити, як по-різному підходять до питання дій демона та до екзорцизму рухи, які більше вкорінені в побожності об’єктивній, сакраментальній, а зокрема ті, що посилаються на християнську ініціацію.

Отож, про сатану багато говориться на Неокатехуменальній Дорозі, де молитву екзорцизму відмовляють під час почергових скрутиніїв, як це робилося в давнину над катехуменами. Однак тут акцент зроблено виразно на діяннях демона через спокушання до гріха.

Подібно і в Русі Світло—Життя. Щоправда, під кінець 1970‑х о. Франциск Бляхніцький дуже широко відкрився на досвід Віднови у Святому Дусі, й відтоді «оазова» побожність стала дуже сильно харизматичною, з усіма наслідками цього. Однак тема екзорцизмів в офіційних матеріалах реколекційних оаз з’являється тільки за нагоди повторення скрутиніїв, почерпнутих з Обрядів християнського втаємничення дорослих. Натомість біблійний фрагмент, який говорить про злих духів, яких можна вигнати тільки постом і молитвою (пор. Мк 9, 29), став для о. Бляхніцького однією з головних підстав ідеї абстиненції, яка слугує для подолання «демона алкоголізму». Як видно, ми тут перебуваємо на крайніх позиціях надміру ревного вбачання одержимості та потреби екзорцизмів.

Очевидна справа, що на популярність тематики екзорцизмів та одержимостей сьогодні має величезний вплив мас-культура, з фільмами типу «Екзорцист» на чолі. Тому закінчу посиланням на, на мою думку, найстрашнішу сцену фільмової діяльності сатани. Під кінець першої частини «Хресного батька» Майкл Корлеоне тримає перед хрещенням дитину своєї сестри і відповідає на запитання священика: «Чи зрікаєшся сатани і всіх діл його?» Поміж його ствердними відповідями ми бачимо чергове вбивство, звершуване в цю мить за його розпорядженням.

Режисерові вдалося схопити в цій сцені те, чого Церква навчала від початку: ані Бог, ані сатана не можуть людину ні до чого примусити. Однак людина може свідомо піддатися спокусі й вибрати зло — а це, по факту, щось набагато страшніше, це тішить сатану, а нас має наповнювати страхом. Страхом тим більшим, що це зло не проявляється у театральних криках, а діє у білих рукавичках.