Справа «мови» завжди делікатна і складна. Не лише в Літургії, але і в суспільстві, як бачимо хоча б на прикладі нашої країни. Щодо Літургії, то тут ще додається питання «традиції». Проте, часто «традиціоналісти» забувають про суттєвий прикметник, який має окреслювати цю традицію, а саме «жива». Традиція не може бути «закостенілою», «бетонною» (тобто, фундаменталістичною), але повинна бути вплетена в «знаки часу» сьогодення.

Тим більше, якщо йдеться про мову, то це – засіб, а не ціль. Євангелія були написані грекою, а не арамейською (мовою Ісуса Христа), щоб донести Благу Вість до цілого тодішнього світу. Мова Святого Письма не є «святою», вона була засобом, щоб тоді, у ті часи, Блага Вість була зрозуміла. Коли перестала бути засобом, особливо у західній частині Римської імперії, з'явилися переклади Писання, а потім і літургії, на мову народу Західної Європи, тобто на латинь. Проте з часом і латинь перестала бути засобом, звідси почалися переклади на народні мови. Це робилося з опором, так як на протязі віків встигла з'явитися своєрідна «єресь» – «троємовіє», що полягала у твердженні нібито є лише три сакральні мови: гебрайська, грецька і латинська, а тому лише на цих мовах допустимі Святе Письмо чи Літургія. Такий підхід був засуджений у Церкві у 9 ст.

До речі, це був час місіонерської діяльності свв. Кирила і Мефодія, які власне з відголосками цієї єресі, приправленої ще й політично-церковним забарвленням, боролися, ініціюючи переклади Святого Письма і Літургії на слов'янську мову. Але згодом і ця мова перестала бути засобом, перетворившись на старо-слов'янську, тому природно, що почали з'являтися переклади як Писання, так і Літургії на сучасних мовах.

Однак, як видно, в деяких церковних середовищах і надалі зберігається своєрідне розуміння «традиції», коли треба всіма силами боронити «Святу Літургію» від «побутової мови» (православ'я), або повернутися до «традиційної» латинської (католицизм). У католицизмі такі ініціативи виправдовуються переконанням, що ІІ Ватиканський Собор, який відкрив доступ національним мовам у Літургії, «все зіпсував», що виражається у кризі Церкви – відтік вірних, секуляризація, релятивізм і всі інші «біди». Але це перемішання причин і наслідків.

Церква на ІІ-му Ватиканському Соборі лише зреагувала на виклики часу, причому з запізненням десь на 400-500 років, тому що це ще Тридентський Собор у 16-му ст. повинен був провести мовну реформу, бо вже тоді більшість вірних не розуміла, про що молиться (крім, можливо, популярних молитов, типу «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую» і т. д.). Тридентський Собор цю справу заморозив, а холодильник застарів, тому заморожене в ньому зіпсувалося, і коли ІІ Ватиканський Собор відкрив дверцята цього холодильника, все «потекло». І тому звичайно, на цей Собор і на реформи після Собору «традиціоналісти» повісили «всіх собак».

Хоча, якщо читати документи Собору про Літургію, він запроваджував реформу мови літургії дуже виважено і обережно, залишаючи «мовою Літургії» латину, і «допускаючи» національні мови. Латина і тепер є «мовою Церкви», у тому значенні, що ніяка окремо взята національна мова не є такою мовою, щоб не було перекосу у бік якогось народу. Натомість у конкретних націй мовою Літургії відповідно є їх національна мова.

Щодо деяких протестантських спільнот, передусім п'ятидесятників (але також деяких груп серед католиків), які моляться «мовами», то це була спроба на поч. 20-го ст. відтворити звичай, який панував у деяких спільнотах первісної Церкви, між іншим у Коринті (про що пише Апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян). Звичай полягав у тому, що під час зібрань деякі вірні отримували «дар мов», подібний до того, який отримали Апостоли під час Зіслання Св. Духа. Різниця, однак, полягала в тому, що тоді Апостолів всі розуміли, а у Коринті ці вірні молилися «незрозумілою мовою» для більшості, про що і пише Апостол Павло тим коринтянам. І при цьому додає, що якщо такий «дар мов» призводить до поділів у спільноті, то краще молитися коротко, але зрозумілою мовою, аніж довго, проте незрозумілою, і особливо коли це спричиняється до напруження у спільноті. Ці принципи повинні бути обов'язковими і сьогодні.