Питання про те, в якого Бога хто вірує, виривається щоразу на звістку про ісламських терористів, які вбивають із вигуком «Бог великий». Слова про те, що християн, юдеїв і мусульман єднає віра в одного Бога, радше заплутують справу, ніж пояснюють.

Замах на «Шарлі» підніс на вістря тему стосунків поміж мусульманами й Заходом. Політкоректність забороняє ставити питання про релігійну мотивацію ісламських терористів. Лунають поспішні запевнення, що іслам це релігія миру, а джихадисти це злочинці, які не мають нічого спільного з релігією Магомета. Тому злість проти насмішок паризького брудного листка «звичайні» мусульмани скерували проти християн, яких це видання висміює так само часто, якщо не частіше.

Достатньо розгорнути Коран, щоби знайти відповідь, а принаймні значну частину відповідей. Несприйняття (найм’якше кажучи) щодо юдеїв і християн становить частину послання святої книги мусульман. Іслам у своїй релігійній суті — це протест проти Христа, протест проти образу Бога, принесеного Євангелієм. Бог, якого проголошує християнство, і Бог, якого проголошує іслам, — це два різні бачення. Я не стверджую, що відмінність обов’язково має провадити до взаємної ворожості. Але казати, що насильство з боку мусульман щодо християн не має нічого спільного з їхньою вірою, — це фальсифікувати дійсність. Чесний релігійний діалог, якщо має провадити до миру, повинен бути зведений на правді. Інакше він стає карикатурою діалогу, і замість полегшувати конфлікти може їх розпалювати. Вихідне положення, що всі релігії однакого шляхетні, мудрі, справедливі й однаковою мірою допомагають людині розвиватися, це абсурд. Ні, різні релігійні шляхи не можуть провадити до однієї мети. Так буває; але набагато частіше різні дороги провадять до різних цілей, інколи діаметрально протилежних. Ідеї мають свої наслідки. Релігійні переконання — також. Додаймо — атеїстичні так само (згадаймо фашизм і комунізм).

Походження ісламу

На тему ісламу, і зокрема його ставлення до християн, поширено чимало неналежних думок. Говориться, що юдаїзм, християнство й іслам це три монотеїстичні релігії, які виростають з одного об’явлення. Інколи їх називають релігіями книги, ставлячи на одному рівні книги Старого й Нового Завітів і Коран. Інша поширена версія — це наголошування, що всі три релігії вбачають в Авраамі образ віри в Бога, і звідси визначення «авраамічні релігії». Часто підкреслюється, що в Корані є згадки про Ісуса і Марію, що мало би свідчити про повагу мусульман до людей, таких важливих для християн. Усі ці ствердження — напівправда. Це спрощення, які радше заплутують образ взаємних стосунків, аніж будь-що проясняють.

Іслам бере початок від Магомета. Народжений близько 570 року в Мецці, він був пастухом і провадив каравани. Пізніше став воїном. Магомет виховався серед арабських племен, які сповідували багатобожжя, але під час торгових подорожей зустрівся з юдеями і християнами. То вони надихнули його зацікавитися монотеїзмом, тобто вірою в одного Бога. Від 610 року починаючи, протягом 20 років Магомет мав якісь видіння, що їх переказував ангел, який назвався Гавриїлом (Джібріл). Це все було записане в Коран. Магомет називав себе посланцем Бога, Його пророком і наступником біблійних пророків. Переслідуваний, утік із Мекки до Медіни 622 року. Ця подія (хіджра) визнається початком мусульманської ери.

По смерті Магомета (632) його наступники, халіфи, ширили нову релігію шляхом воєнних завоювань і приєднання все нових земель до мусульманської імперії. Християни і юдеї, які відмовлялися перейти на іслам, ставали «людьми другої категорії», їх примушували сплачувати підвищений податок (харадж). Від початку іслам розвивався як релігія, з’єднана в одне ціле з державою, керованою відповідно до ісламського права (шаріату), яке охоплює цілісність індивідуального і суспільного життя. Мусульмани не визнають історико-критичного методу в дослідженнях своєї святої книги, попри те, що такі спроби з’являлися. Не є таємницею, що Осман, третій з черги халіф, вирішив привести до єдиного зразка різні версії Корану і визнав вибрану редакцію тексту остаточною, інші ж наказав спалити.

Світ ісламу видається монолітом, насправді ж мусульмани були і залишаються порізненими. Два головні угруповання — сунніти (близько 90% мусульман) і шиїти, які часто воюють між собою.

Бог це не отець

Повернімося до чільного питання. Це правда, що як іслам, так і християнство (і юдаїзм) закликають віддавати честь одному Богові. Питання лише в тому, якому саме Богові? Вочевидь існує тільки один Бог. Відмінності стосуються того, як Його представляють ці релігії.

Образ Бога значною мірою визначає характер релігії. А тут проступають принципові відмінності. У Старому Завіті Бог укладає союз із Ноєм, Авраамом, Мойсеєм. Ізраїльтяни відкривають Його як всемогутнього Творця, але разом із тим як Когось близького, до кого можна звертатися безпосередньо, хто визволяє з неволі, опікується, піклується про свій народ. Промовиста сцена — Авраам, який ледь не посварився з Богом за необхідну кількість праведників у Содомі й Гоморрі. Цей вид близькості й безпосередньості просто неможливий в ісламі. Коран показує Бога, який хоч і названий милосердним та милостивим, однак залишається кимось далеким, віддаленим, відділеним від людей. Такому богу людина повинна підкорятися не замислюючись. Слово «іслам» означає послух (Богові), а «муслім», тобто мусульманин, — того, хто слухняний. Ален Безансон, французький історик, зазначає, що «хоча мусульмани прославляють Бога, називаючи 99 імен, та бракує в цьому списку головного для юдейської, а тим більше для християнської концепції Бога: імені “Отець”, тобто імені Особи, здатної встановлювати стосунки взаємної любові з людьми. Бог Корану прагне підпорядкування. Назвати Його “батьком” було би блюзнірством».

Центр Євангелія — Ісус Христос, у якому ми визнаємо істинну людину й істинного Бога. Він, як ми віримо, показав істинне обличчя Єдиного Бога, але в Трьох Особах. Це Бог, який є любов’ю Отця, Сина і Святого Духа, і Бог, який любить людей. Саме з такого образу Бога випливає образ Церкви — спільноти, яка становить собою єдність попри відмінності. Бог, об’явлений у Христі, це Бог-з-нами (Еммануїл). Як влучно сказав Ганс Урс фон Бальтазар, оце «з» становить частину Його власного буття й життя. Тому Отець є з Сином і зі Святим Духом. В ісламі це «з» просто не вкладається в розуміння. Там підкреслюється абсолютна єдність Бога. Тому в ісламському суспільстві так важко з будь-яким плюралізмом, із визнанням відмінностей, які не порушують єдності.

Іслам як протест стосовно Ісуса

Йоан Павло ІІ захоплювався мусульманами за їхню відданість молитві, закликав до діалогу та взаємоповаги, але водночас вважав, що як іслам, так і юдаїзм, сформований після Христа, були формами протесту проти цієї близькості Бога, яку приніс Христос. «І ті, й другі не можуть прийняти настільки людяного Бога. Протестують: “Це не гідне Бога”. Він повинен залишатися абсолютно трансцендентним, повинен залишатися чистою Величчю — в принципі, Величчю, сповненою милосердя, але не аж настільки, щоби самому платити за своє творіння, за його гріх» («Переступити поріг надії»). У тій само книжці Йоан Павло ІІ зазначає: «Для кожного, хто знає Старий і Новий Завіт, а потім читає Коран, стає зрозуміло, що в ньому відбувся якийсь процес редукції Божого Об’явлення. Не можна не помітити відходу від того, що Бог сам про себе сказав, спершу в Старому Завіті через Пророків, а зрештою в Новому Завіті через свого Сина. Усе це багатство самооб’явлення Бога, яке становить спадщину Старого і Нового Завіту, якимось чином в ісламі виявилося відсунутим убік. Бог Корану обдарований найпрекраснішими іменами, які лиш знає людська мова, але в кінцевому підсумку це Бог поза-світовий, який залишається тільки Величчю й ніколи не стає Емманулом, Богом-з-нами. Іслам то не релігія відкуплення.

Немає в ньому місця для хреста і воскресіння; хоча Христос згаданий, але виключно як пророк, який готує до приходу останнього пророка — Магомета. Згадується Марія, Його дівоча Матір. Але тільки і всього. Немає драми Відкуплення. Тому не лише теологія, але й антропологія ісламу так сильно відрізняється від християнської антропології».

Це правда, що в Корані згадано постаті зі Старого і Нового Завіту. Але всі біблійні герої там представлені як пророки ісламу. Ніби приспів, повторюється докір на адресу юдеїв і християн, що вони спотворили Боже послання. Допіру Магомет здійснив «належну інтерпретацію», іслам заступає собою «фальшивки», якими є релігія юдейська і християнська. Авраам, званий у Корані Ібрагімом, це перший істинний сповідник Бога, тобто муслім. Ісус, або ж Іса, визнаний за пророка, здійснює чуда і передрікає прихід Магомета. Ісус Корану не є Ісусом Євангелія. Християни, стверджує Коран, сфальшували Його образ, навчаючи про Пресвяту Трійцю. Ісус не помер на хресті й не воскрес, Він не Син Божий, Він звичайна смертна людина. Загалом беручи, це пророк Аллаха. Людьми книги у Корані названі християни і юдеї. Йдеться про Тору і Євангеліє. Коран постійно повторює, що остаточне об’явлення, дане Магомету, виправляє помилки юдеїв і християн. Коран велить ставитися до них лагідніше, ніж до інших «невірних», але повторює, що їх спіткає кара за невірність. Сура 5, 51 каже прямо: «Нехай у вас не будуть друзями юдеї та християни».

Християнство не визначає себе як «релігію книги». Як нагадав Бенедикт XVI у повчанні «Verbum Domini», християнство — це релігія слова Божого, а не книги. Це не тільки мовний нюанс. Іслам вірить, що Коран це книга, переказана Магометові безпосередньо від Бога. Християни трактують Біблію як діло Боже, але визнають також авторство людей, які залишили в ній слід своїх особистостей. Ніхто не каже так, що Біблія просто впала з неба. Вона поставала протягом багатьох століть. Це процес, який охоплює три етапи: біблійні події (слово Боже, яке діє в історії), усний переказ і фазу писання.

Що єднає секуляризм з ісламом?

Гучна критика папи Бенедикта XVI після його лекції в Реґенсбурзі заглушила те, що він сказав. Він же звернув увагу, серед іншого, на факт, що ісламська концепція Бога в абсолютний спосіб підкреслює Його волю (волюнтаризм). Бог ісламу не зв’язаний категорією людської розумності. Він настільки поза світом і понад людиною, що про все вирішує власною волею, нічим не обмежений. Християнська віра вважає інакше, а саме — що Бог діє згідно з розумом. Людська розумність становить відображення розумності Бога (людина це «образ Бога»). Філософська думка давніх греків і біблійна думка зустрічаються в цій точці: Бог це Логос (слово, сенс, розумність), помітний у самій природі сотворених речей.

Іслам таке мислення відкидає принципово. Винятком були так звані мутазиліти, які від VIII по Х століття пробували раціонально інтерпретувати Коран, але були засуджені. Якщо Бог це чиста воля, то людина може їй тільки підкоритися. Немає місця на дискусії, аргументацію, суперечки зі Всевишнім. Можна тільки виконувати Його волю, навіть коли це видається нераціональним. І це не якісь неважливі богословські спекуляції. То саме тут лежать найглибші джерела готовності ісламу застосовувати насильство, це корені войовничого джихадизму. Вираженням Божої волі може бути визнане, наприклад, веління імамів убивати невірних в ім’я священної війни.

Набагато гостріша критика стосувалася західного секуляризму. Бенедикт XVI звернув увагу, що Захід позначений сьогодні крайнім волюнтаризмом, тобто він відкидає існування розумного порядку речей і визнає, що єдиним абсолютом є воля окремої людини. Войовничий іслам і войовничий секуляризм перетинаються у цій точці. Коли по одній стороні маємо цивілізацію, збудовану на волі Бога, з яким не можна дискутувати, а по другій стороні — цивілізацію, збудовану на (само)волі людини, їхні зіткнення виглядає неминучим. Без розумності (Логосу) діалог (діа-логос) стає неможливим.

Діалог — так, але з ким?

У соборній Декларації про ставлення до нехристиянських релігій підкреслено, що Церква «не відкидає того, що в інших релігіях істинне і святе». Водночас написано, що Церква «проголошує і зобов’язана безперервно проголошувати Христа, який є Дорога, Правда і Життя (Йн 14, 6), у якому люди знаходять повноту релігійного життя і в якому Бог усе з собою примирив». Діалог з іншими релігіями та з невіруючими для християн завжди становить форму свідчення про Христа.

Церква на ІІ Ватиканському Соборі виразно висловилася за релігійну свободу. Іслам не знає поняття релігійної свободи. Навернення мусульманина на християнство оцінюється як зрада і карається смертю. Це випливає з традиції, яка переказує слова Магомета про покарання смертю тих, хто покидає іслам.

Як розмовляти з таким партнером? Можливо, починаючи з нагадування, що в самому Корані такого наказу немає. Натомість є сура, яка каже: «Немає примусу в релігії» (2, 256). Це має бути відправною точкою до діалогу. Інакше нам залишається тільки молитва про мир.