У Старому Завіті детально описані правила поведінки з людьми, які вражені заразними хворобами.

В книзі Левит, наприклад, вказано, що необхідно ізолювати такого хворого на 7 днів відразу після її виявлення. Діагностику хвороби має здійснювати священик.

Повторний огляд рекомендовано проводити через 7 днів. Якщо по зовнішнім ознакам хвороба йшла на спад, то хворого необхідно було затримати в карантині ще на 7 днів для остаточного одужання. І тільки після останнього огляду його визнавали чистим і допускали до інших людей.

Карантин для хворого був часом, коли визначалася воля Божа відносно нього. Ось чому огляд проводив священик. Він паралельно молився за нього: "Бог стільки чудес явив своєму народу, чи зцілить Він і цього Свого сина Ізраїля?".
За відсутності засобів боротьби із заразною хворобою, залишалося надіятися тільки на чудо.

Якщо ж чуда не ставалося і хвороба продовжувала прогресувати, то священику слід було визнати таку людину нечистою та ізолювати на завжди: "Самітний буде перебувати він, поза табором оселя його..." (Лев 13.46).

Старозавітна логіка дуже проста: согрішив - захворів. Але інші люди не мають вмирати за твої гріхи. Рідним слід було відмовитися від спілкуванням із хворим. По суті похоронити його заживо.

Можна уявити яких душевних страждань це завдавало близьким. Однак суворість Закону була обумовлена тогочасними реаліями.

Необхідно було за будь-яку ціну зберегти життя тих людей, які можуть продовжити рід. Інших засобів, крім суворої ізоляції, на той час не існувало.

Закон забороняв вбивати хвору людину заради того, щоб інші вижили, як це було поширено в язичницьких звичаях. Це була моральна висота Старого Завіту.

***

Євангеліє ставить вищі моральні акценти:

"Носіть тягарі один одного й таким чином виконаєте закон Христа" (Гал 6,2). Любляча людина переживає чиюсь хворобу, як свою. Обов'язок її доглядати обумовлений співстражданням, а не приписами Закону.

"І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два" (Мф 5, 41-42). Тобто, пройди з людиною шлях її страждань до щасливого чи нещасного кінця.

Однак заповідь Христа не відміняє старозавітньої розсудливості. Медична гігієна така сама вічна, як Закон Божий.

Господь оберігає кожну людину: "У вас навіть і волосся на голові усе пораховане... Не бійтеся" (Лк12, 7).

Коли ж людина сміливо переступає через правила медичної гігієни, аби довести міць своєї віри, вона втрачає страх Божий: "Не спокушай Господа Бога твого" (Лк 4, 13).

Християнам слід чесно визнати, що на чудеса вони не заслуговують. Від часів Христа й до сьогодні чудесні зцілення то скоріш виключення аніж правило.

Значить варто із новозавітньою надією звернутися до старозавітної обережності: "Це належало робити, і того не залишати"(Мф 23,23). Тобто Богу молитися в сподіванні, що трапиться хороший лікар.

Не можливо від всього застрахуватися. Але можливо вжити усіх зусиль, аби душа була спокійна, коли навколо пандемія: "Я роблю усе, що від мене залежить".

В цьому більше смиріння, аніж у впевненій заяві: "Головне причаститися, соборуватися і мене точно нічого не візьме".

Віра не в тому, щоб користуватися Богом, як чудодійною таблеткою. Жива віра - в щоденній надії: "Скорботи приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" (Рим 5,5).

Бог не позбавляє людину хвороб і фізичної смерті. Він дарує їй сили для боротьби заради тих, кого встиг за життя полюбити.

Життя дароване Богом не тільки нам, але й усім тим, кого ми полюбили і хто любить нас. Недбале відношення до свого здоров'я то не самопожертва, а звичайний егоїзм.

"Люби свого ближнього, як самого себе" (Мф 22, 39). Так просить батько свою дитину, щоб вона в першу чергу поберегла "самого себе". Полюбивши все те, чим вона сама обдарована Богом, людина зможе усвідомити наскільки безцінне життя усіх тих, хто її оточує!