Деякі церкви принципово не моляться за фізичне уздоровлення, але це суперечить Євангелії. Фізичне зцілення потужно підтверджує Слово, найкраще являє славу Божу, особливо для невіруючих, зміцнює віру християн, дає їм впевненість і почуття безпеки й надійності їхнього перебування у Христі. Ап. Яків пише, «Чи хворіє хто з вас? Нехай покличе пресвітерів церкви, і нехай вони помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє і молитва віри вздоровить хворого, і Господь підніме його… Признавайтесь один одному в провинах і моліться один за одного, щоб вам зцілитися: бо багато може щира молитва праведного»  (Як.5:14-16). Бачимо, що йдеться про фізичне зцілення, а не лише духовне, як вчать у деяких церквах.

Стосовно молитви за зцілення, насправді, немає ніяких упереджень – ми можемо принести Богу будь-які прохання, але чи можемо ми сподіватися, що Бог обов'язково задовольнить всі наші потреби? Чому Бог не завжди реагує на наші моління? Чому люди  не звільняються від хвороб після гарячих молитов? Назвемо найважливіші причини Божого мовчання.

Пошук чудес і ознак, а не Божої істини, непрощення (Мт.6:12), несповідані гріхи, невір'я, недбале ставлення до свого тіла, негідне прийняття тіла та крові Христа (1Кор.11:29) тощо. Дивно, але часто люди знаходять виправдання власному лінивству та небажанню шукати причини проблеми, кажучи собі: це Боже покарання, і мені потрібно його терпіти.

Наш християнський досвід безпомилково підказує: Бог дуже не любить карати Своє творіння, тому що Його сутність – це любов, а не суворе стягнення, і тому робить це тільки в разі крайньої необхідності, проявляючи при цьому по істині нескінченне терпіння.  Ми набагато частіше хворіємо, ніж Господь посилає нам покарання за нашу неправедність.  Наступне місце Писання називає одну з причин хвороб віруючих: «Чого тобі на Нього нарікати, що на всі твої слова Він не відповідає? Бог скаже раз, скаже й двічі та на те не зважають… Щоб відвернути людину від якогось вчинку, щоб від гордині мужа уберегти, щоб душу його зберегти від Ями, і життя його від переходу підземеллям. Бог його напоумлює хворобою на ложі та безнастанним болем його костей»

(Йов 33:14-25).  Допускаючи хвороби тіла, Бог бажає нас чомусь навчити, наставити, захистити від невірних вчинків, запобігти помилкам та гріхам, підштовхнути нас до певних угодних Йому дій.  Отже, коли ми зіткнулися з хворобою, найпершою молитвою мало б стати  прохання, щоб Бог відкрив нам причину недуги.

Страждання Христові

Існує ще одна причина наших неприємностей, про що багато християн просто не хочуть чути. Це наша участь у стражданнях Христових. Господь дійсно взяв на Себе наші недуги та хвороби (Іс.53:4), але, знаючи це, ап. Петро все ж таки пише: «Оскільки ви берете участь у стражданнях Христових, радуйтеся, щоб і в з’явлення слави Його, ви раділи та веселилися» (1Петр.4:13). Ось вам прямий шлях до слави! Вторячи йому й ап. Павло у своїх посланнях говорить про необхідність віруючих брати «участь у стражданнях Його» (Фил.3:10).

Щоб розібратися в цьому непростому питанні, варто розглянути ще одне місце Письма: «Тому любо мені  в немочах, у знущаннях, у нуждах, у переслідуваннях, в утисках за Христа, бо коли я немічний, тоді я сильний» (2Кор.12:10). Очевидно, є певна різниці між стражданнями Христовими і стражданнями за Христа. Які особливості мають страждання Христові? Головне й найважливіше – Спаситель страждав  безвинно, Він прийняв муки за гріхи усіх нас, а не за Свої власні, що їх у Нього не було.  І це не все. Ісая пише про Ісуса: «Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хворобами (изведавший болезни – синод.) (Іс.53:3). Пророк пише про хвороби Ісуса, і для нас є очевидно, що Господь до входження Свого у зрілість, у дитинстві та юності прожив дуже нелегке життя. І це зрозуміло: Йосип мав велику сім’ю, а був простим ремісником, то ж неважко уявити, який достаток мала його родина. Бог Отець провів Свого Сина одною з найважчих земних доріг, де Він не обминув жодних випробувань, аби ніхто потім не сказав: «Він Бог, Йому було легко, не те що нам слабким та убогим». Ап. Павло уточнює слова пророка: «Хоч Він і Син, проте навчився покірності  через страждання» (Євр.5:8). Ясно, що йдеться тут не про муки Спасителя на хресті, а про Його духовний досвід до початку служіння.

Повернімося до нашої теми про страждання за Христа і страждання Христові. Різниця є, хоча уловити її непросто. Апостоли здійснювали тяжку й небезпечну працю, проповідуючи Євангеліє всьому творінню, і за це піддавалися жахливим переслідуванням. Вони страждали за Христа, за Його вчення. «Якщо злословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні»  (1Пет.4:14). Страждання ж Христові не передбачають якоїсь провини чи покарання. Якщо ми навіть ходимо в абсолютній духовній чистоті, подібно до Ісуса, все ж лишається деяка частка наших мук, що їх ми мусимо, подібно ж до Ісуса, терпіти безвинно.  І тут уже очевидно:  скільки не проси у Бога звільнення, до яких «сосудів» не ходи, уздоровлення не буде до часу, поки ми через ці страждання не навчимося покірності та смиренню.   «Отже, як Христос постраждав за вас тілесно, то і ви озбройтеся тією самою думкою» (1Пет.4:1).                                                                                         

Як добрий воїн

Намагаючись ревно виконувати рекомендації апостолів, в стародавні часи багато віруючих, особливо монахи, свій аскетичний подвиг доводили до крайнощів: гранично обмежували харчування, замуровували себе в печерах, нівечили свої тіла різними тортурами і т.д., вважаючи, що це і є Христові страждання, і саме так можна швидше досягнути духовної досконалості.  На нашу думку, страждання, придумані самим віруючим, так само марні, як і прагнення уникнути будь-якого життєвого дискомфорту.  Для нашого вдосконалення Бог дав нам хрест.  Хрест – це смиренне прийняття, з вдячністю, всього, що походить від Ісуса, як доброго, так і того, що здається нам не дуже добрим.  Найкращий приклад для нас – Сам Господь: «Хоч Він і Син, проте навчився покірності  через страждання, і, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного» (Євр.5: 8).  За цим прикладом неухильно слідували і апостоли.

  Ап.  Павло пише до Тимофія: «Терпи труднощі, як добрий воїн Ісуса Христа» (2Тим.2: 3). У синодальному перекладі: «Итак переноси страдания (син: скорбь, мучения, невзгоды), как добрый воин Иисуса Христа». І в іншому місці: «Надалі не пий лише одну   воду, а вживай трохи вина заради твого шлунку та частих недугів твоїх» (1Тим.5:23). Тимофій терпів від різних хвороб і це, гадаю, ніскільки не пов’язано з якоюсь його духовною нечистотою. Що дивно: ап. Павло, який мав великі дари, в тому числі й потужний дар зцілення, не поспішає до молодого чоловіка, аби повернути йому здоров’я, а замість того – «Терпи …»

Якщо ми беззастережно довірили себе і свої тіла Богу, без чого говорити про хрест немає сенсу, то з часом досягнемо певної висоти, коли страждання перестануть бути для нас страшним і незрозумілим випробуванням.  Багато віруючих, з тих, хто трудився на цьому поприщі, досягли бажаного ступеня досконалості і навіть поділилися з нами своїм безцінним досвідом.  «Багато скорбот у праведника, і від усіх їх визволяє (избавит – синод.) Господь» (Пс.34:19,20).

Дорогі наші праведники, хто бажає бути завжди здоровим і багатим, не відкидайте цих слів, скорботи обов'язково будуть в житті християнина, і що ще гірше – їх може бути багато. Але! Саме страждання вчать нас послуху, покірності всьому, що приготовлено для нас Богом. «Візьми свій хрест і йди за Мною», – сказав Ісус. І якщо ми підемо, не звертаючи ні вправо, ні вліво, не зупиняючись подовгу, щоб відпочити де-небудь на узбіччі, не захоплюючись різними красивими міражами, що їх у подостатку буде посилати ворог, щоб зіштовхнути нас з істинного шляху, не втрачаючи з поля зору Ісуса, Який іде попереду, то скоро настане момент, коли ми твердо зміцнимося в надії на обов'язкове звільнення.

І ап. Павло передає нам свій неоціненний досвід того, як він перевірив на собі цю чудову заповідь: «в гоніннях, стражданнями, що спіткали були мене в Антіохії, в Іконії, Листрах; які переслідування переніс я, та Господь від усіх мене визволив (избавил – синод.)» (2Тим.3:11). Коли визволив? До випробувань чи після? Звичайно, після. Після того, як апостол пережив переслідування, страждання, – це він говорить так, в загальному, а більш детально: «Від євреїв п'ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз побивали камінням, три рази я терпів корабель, ніч і день пробув у морській глибині; почасту, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратиями, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі» і так далі (2Кор.11:24-27).

Коли ми в смиренні і слухняності перенесемо хоча б малу частку подібних страждань, то зможемо гідно оцінити і силу Божих утіх: «Бо я думаю, що страждання в  теперішній час нічого не варті, порівнюючи зі славою, яка має виявитися в нас» (Рим.8:18).  Славою подібною до слави Ісуса, коли Він ходив по землі, і славою у вічності.

Як очищається срібло

 Існує ще одне джерело наших страждань.  Перш ніж розібратися з цією проблемою, давайте замислимося над питанням: наскільки глибоко ми знаємо самих себе?  Чи можемо ми впевнено спрогнозувати свою поведінку за якихось надзвичайних обставин?  Чи завжди ми передбачувані в нашій реакції на різні життєві виклики, чи завжди абсолютно логічні у своїй поведінці?  Напевно ні.  «Лукаве над усе серце людське… Хто його збагнути може?» (Єр.17: 9).  Ніхто, крім Господа Бога.  Він краще знає нас, ніж ми себе самі.

Рухаючись до досконалості, людина поступово звільнюється від схильності до гріхів, від гріховних звичок і рис характеру, і ось настає момент, коли їй здається, що вона вже абсолютно чиста. «Всі шляхи чоловіка чисті в очах його, але Господь на вазі важить душі» (Прип.16:2). Зважує, вивчає і знаходить у глибині людської істоти безліч всього, що приховано від самої людини. «Хто може зрозуміти провини свої? Від провин таємних очисть мене» (Пс.19:13), – з якимось розпачем вигукує Давид, очевидно, якось помітивши в собі щось не дуже гарне, таке, чого ніколи не помічав. Давид прекрасно розуміє, що йому самому цього невидимого не позбутися, і волає до Бога.

Як же Господь здійснює позбавлення? Давид пройшов певну духовну і фізичну обробки і відчув їх благотворний результат. «Ти, Боже, випробував нас; Ти очистив (переплавил – синод.) нас, як очищається срібло» (Пс.66:10). Срібло плавлять у вогні, людину ж – у полум’ї страждань. Практично нічим у цьому плані ми не відрізняємося від Давида. Господь очищає нас від наших таємних, Він трудиться над нашими серцями, нам же потрібно тільки проявляти смирення й покірливо приймати Його випробування. «Багато очиститься, стане білим і випробується (син.: випробування, лихо, горе, страждання) (Дан.12:10). У цих випробуваннях, як усі наші неприємності, від яких ніяк не звільнитися, так і хвороби, що не відступають навіть після довгих гарячих молитов. Але перемога обов'язково прийде, раніше чи пізніше. Наберемося ж терпіння! Той же Давид після суворого переплавлення демонструє вже зовсім інший настрій: «Добре мені, що я постраждав, щоб навчитися законам Твоїм» (Пс.118:71).

Страждання на добро

Усім відомо, що праведник живе вірою. В ній його сила й безпека. Віра, що є плодом Духа Святого в нас, зростає поступово, аж до повної зрілості, коли буде здатна вже являти світові різні дива. Ісус, як добрий садівник, сумлінно займався вирощуванням цього прекрасного плода в серцях Своїх учнів.

Ось Він вперше посилає майбутніх апостолів на проповідь Євангелія. «І прикликавши дванадцятьох учнів Своїх, Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяли їх і зціляли всяку недугу і всяку неміч» (Мт.10:1). Здавалося б, що ще потрібно: є влада, є сила, іди й працюй. Пішли, і все було гаразд, поки не попався їм один сильний чортяка, якого вони не змогли подолати (Мт.7:14,20). Причина була проста: їм забракло віри.

Нагадаємо, що Ісус дуже піклувався про їхню віру, турбувався, аби вона зростала. Яким чином? Погляньмо, що було до того, як Господь відрядив учнів на проповідь. Ось лише деякі моменти: зцілення хворого на проказу, утихомирення бурі на морі, звільнення двох біснуватих, зцілення кровотечивої, воскресіння дочки начальника синагоги та ін. Ісус не просто скрізь водив за собою Своїх учнів немов малих дітей, – Він здійснював Свій великий принцип: «Ви не увіруєте, якщо не побачите знамен і чудес» (Ін.4:48). Він довго вправляв учнів немов тренер, а коли побачив певні успіхи, дав їм перше практичне доручення.

Можливо, не всі, але є чимало християн, які хочуть брати активну участь у якихось важливих Божих справах. Це чудово, друзі, але Господь ніколи не доручить нам якогось великого завдання, допоки належним чином не випробує нас і через ці випробування не надасть всього необхідного для виконання доручень.  Ми живемо в часи, коли віруючих не кидають у в’язниці, не переслідують, ми не надто перевантажені євангелізаційною працею, що ж нам лишається для випробувань? Ну, можливо, якісь конфлікти на роботі чи у сім’ї, а так, здебільшого, – ті ж хвороби.  І наше надзвичайно важливе завдання полягає в тому, аби вповні використати які б то не було неприємні пригоди для поглиблення нашого смирення і примноження нашої віри.

Наші наміри і помисли

Те, що Бог любить нас і не поспішає з покаранням, навіть коли ми цілком заслуговуємо на те, не викликає жодних сумнівів, але покарання все ж трапляються. У Старому Завіті таких прикладів чимало: Саул, коли йшов супроти волі Божої, Давид, коли здійснив перепис населення у країні, та й сам ізраїльський народ, коли зраджував свого Творця на користь сусідніх поганських племен. Є такі приклади покарань Божих і в Новому Завіті: Ананія і Сапфіру було покарано за лукавство, Ірода – за гординю й за те, що не віддав належної слави Богу та ін.

Ми не будемо звертатися до тих християн, які поки ще боряться з явними гріхами, цей період проходять усі, і, раніше чи пізніше, настає час, коли ворог вже не спроможний звабити нас чимось таким, що виходить за рамки нашої віри.

Ну, слава Богу. Здавалося б, тепер можна й перепочити, розслабитися після виснажливої боротьби. Але відпочинок триває недовго, скоро ми помічаємо, що ворог не полишив нас. Думки… Ось де він все ще має досить вагомі успіхи. Прослідкуємо за собою, про що ми думаємо. «Накінець, брати, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки справедливе, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне похвали,  що тільки чеснота і похвала, – про те думайте!» (Фил.4:8). Боюся, що співставивши свої помисли з порадами Євангелія, ми будемо досить неприємно здивовані. 

Не помилюся, якщо скажу: Господь дуже хоче очистити наші голови. Ось один з прийомів, що спонукає нас до більш активного спротиву хитрощам ворога. Різні прикрощі трапляються в нашому побуті, і нам, як віруючим, варто було б задуматись над тим, яка причина тої чи іншої неприємної пригоди. Ішов брат з магазину, підіймався у переході по сходах і раптом перечепився і впав, забивши коліно. Ну впав то й упав, буває, обтрусився  і рушив далі. Через кілька хвилин брат забув про це, але йому, як віруючому, варто було задуматись, а чи випадковою є ця подія, згадати, про що думав? А думав брат у той момент про те, як йому належно віддячити своєму керівникові на роботі за його несправедливість.

Від Бога у нас немає нічого таємного, ми нічого не можемо приховати від Нього, Він знає всі наші наміри й помисли. Сестра, готуючи на кухні, випадково бризнула собі окропом на руку. Про що думала в цей момент? Та вже вкотре «переварювала» подумки свою нещодавню суперечку з чоловіком. У іншого брата під час роботи вийшов з ладу досить дорогий інструмент. Ну, що тут особливого, машини та інструменти нерідко ламаються без будь-яких на те особливих причин, але… Про що брат думав у момент поломки? А про що? Перед тим надивився по телевізору різних новини.

Ось звичайна життєва річ: відносини між подружжям. Є сім’ї, де стосунки за довгі роки переросли  у звичну вже безперервну сварку. І Слово непогано знають, і відповідні місця, де сказано, хто кому має коритися у сім’ї, і хто кого має слухати, та щойно зайшлося про якісь побутові дрібниці, так усі знання миттєво й вилетіли з голови. Брат та сестра, можливо, не помічають ущербності такого стилю співіснування, а можливо, вважають, що це дрібниці не варті особливої уваги. А між тим, брат то поріже палець ножем на кухні, ніби по необережності, то зачепиться за сучок, гуляючи в парку, та сильно порве сорочку, то загостряться у нього старі хвороби, ті, що про них він давно вже забув. І дружині його теж перепадає, але дещо менше. Звичайно, допускаючи такі випадки, Господь хоче, щоб у цій сім’ї нарешті настав міцний християнський мир. Власне це і не є покарання, а лише підштовхування подружжя до роздумів, щоб вони не бідкались, мовляв,  чого це нам так не везе в останні роки, а покаялись одне перед одним та попросили допомоги у Господа. Чому братові дістається більше? Бо він відповідальний перед Богом і за себе, і за дружину, і якби він взявся нарешті за вирішення цього болючого питання, то Бог навчив би його, як самому зберігати рівновагу у стосунках, і як впливати на дружину так, щоб вона охоче взялася за зміну своєї поведінки.