Протистояння держави та Церкви почалося вже з самого її зародження. Гоніння на апостолів та учнів Христових, далі – жорстокі переслідування з боку римських імператорів,  неспокійна епоха середньовіччя. Бачимо невщухаючу боротьбу між світською владою та духівництвом за першість у державі.

Що ж маємо сьогодні в Україні? Боюся, що приємна рівновага між Церквою та державою існує лише тому, Церква у своїй дуже скромній діяльності не виходить за рамки відведені владою. Але чи може Церква спокійно тішитись тишею та безтурботністю у  своєму відділенні, коли в державі панує беззаконня, зростає злочинність, поширюється розпуста? Маємо дві відповіді на це запитання.

Перша. Ми, віруючі, є громадянами Царства Божого, і навіщо нам втручатися туди, де верховним правителем є лукавий? Хіба не написано:  «Отже, передусім благаю чинити моління, прохання, благання, подяки за всіх людей, за царів та всіх, хто при владі, щоб ми могли проводити тихе і мирне життя у всякій побожності і чистоті. Бо це добре  і приємне Спасителеві нашому Богу» (1Тим.2:1,2). Ми молимося та дякуємо за тих самих «царів», і того з нас досить.

Друга. Для цих дороговказом є слова ап. Йоана: «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін.3:16). Підкреслимо: полюбив світ таким, яким він був завжди: грішним, жорстоким, несправедливим.  Отже, якщо ти назвався послідовником Христа, то мусиш, як Христос, ставитися з любов’ю до свого народу, до своєї країни.  І що ще надважливо: Бог Свою любов підтвердив конкретною неоціненною дією.

Класичною ознакою розвиненої демократії в державі є наявність у ній  трьох незалежних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Інколи до цієї триєдності додають  ще  засоби масової інформації, називаючи їх четвертою владою. Але це, скоріше, звичайне образне перебільшення. Преса й телебачення дійсно можуть вторгатися в усі сфери суспільного життя, справляючи на нього досить великий вплив, але головне їхнє завдання не є первинне і полягає в об’єктивному відображенні навколишньої дійсності.

І все ж справжня четверта влада існує, хоч про неї сьогодні майже не говорять. Четверта влада – це влада духовна. Це незалежна владна галузь, що професійно займається і, якщо хочете, відповідає в суспільстві за мораль. Бо саме рівень моралі являє для нас небезпеку аж ніяк не меншу, ніж зовнішня військова інвазія. 

Духовна влада, як ми всі спостерігаємо, сьогодні валяється під ногами суспільства. Ніхто її не підіймає, можливо, тому що не бачить від неї жодної вигоди, ніхто за неї не бореться, бо вона не дає в руки ніяких політичних чи матеріальних дивідендів, а клопоту з нею доволі.

Церква Христова має особливі обов’язки, покладені на неї Богом:

1. На власному прикладі показати людям, що жити чесно не тільки можна, але й краще у всіх відношеннях.

 2. Дати народові ідеологічну альтернативу, іншими словами, відкрити людям очі на те, що існує, крім традиційного, звичного, інший спосіб життя: чистого, справедливого й мирного. 

3. Перед народженням Йоана його батько Захарія отримав одкровення від Бога (Лук.1:17), де стисло викладалася програма майбутньої діяльності Предтечі. З поміж іншого він мав працювати над тим, аби привернути непокірних до образу думок праведників. Ця заповідь лишається нагальною й сьогодні. Іншими словами, Господь закликає нас не замикатися у глибокій келійності, не гидувати грішним світом, а наполегливо прищеплювати йому християнські принципи мислення та життя.

Перший пункт здійснити, в принципі, не важко, якщо ми є справжні християни. Другий сяк-так виконується: друкується й розповсюджується Біблія та інша релігійна література, використовуються, хоч і дуже обмежені, можливості  звернутися до світу  з різних трибун: телебачення, газет тощо.

З третім же пунктом все значно складніше. Проблема в тому, що світ навколо нас живе за своїми, ясно, що не Божими, законами, і до того ж має над нами певну адміністративну владу.  І сьогодні, на жаль, ми дуже сильно залежні від того, яка політична система панує в країні, – демократична чи тоталітарна, які погляди на релігію має керуюча еліта, яка дуже пильно стежить за тим, аби ніхто не ставав на перешкоді її нестримному й необмеженому прагненню до збагачення.

Віруючі старшого покоління дуже добре пам’ятають часи, коли Церква стояла на грані повного знищення, і ця пам’ять підсвідомо тисне на поведінку наших лідерів, яких сьогодні, виключно з милості влади, допущено трохи посидіти десь у якомусь закутку владних коридорів. Сьогодні допустили, а завтра, – щось їм не сподобається,  то й виставлять за двері. Але цього не станеться, якщо Церква міцно утвердиться в суспільстві як незалежна від влади сила.

Сьогодні, згідно зі статистикою, народ найбільше довіряє двом структурам: Церкві та армії. Чому довіряють армії? Бо вона своїми конкретними діями та великими жертвами довела, що без неї держава існувати не зможе.  Довіра ж до Церкви – це лише певний аванс із боку суспільства, що його ще належить виправдати великою працею.

Боротьбу за духовну владу, звичайно ж, належало б розпочати нашим духовним «генералам». І сьогодні Бог подає нам надзвичайно сприятливу ситуацію для початку духовного наступу на безбожний світ. Це підготовка до виборів. Триває жорстока боротьба між злом та… псевдодобром, тобто тим же злом, але гарно прикрашеним і замаскованим під добро. Саме сьогодні нашому священству, незалежно від конфесій, належало б розгорнути активну кампанію вторгнення і вростання у світ.

Якісь невеличкі кроки вже маємо в цьому напрямку. Ось єпископи УГКЦ видали «Пам’ятку для виборця-християнина» та «Пам’ятку політика-християнина». Священство рішуче виступає проти підкупу, маніпуляцій, протиправних схем, які суперечать проведенню чесних і справедливих виборів, закликають політиків-християн дотримуватися християнських цінностей у своїй політичній діяльності і так далі й так далі, а також використовувати різні ЗМІ та інформаційні канали для того, щоб свідчити правду. Чудовий, глибоко зважений документ, що мав би стати програмою для всіх релігійних організацій країни. Мав би, але ж не стане.

Всеукраїнський Союз євангельських християн-баптистів оприлюднив порадник українцям «Вибори-2019: кого обрати?». Зміст майже той самий, що й у «Пам’ятці» УГКЦ. Ще напевно з’явиться не один такий дуже правильний і гарний  порадник від інших церков, але чи почують їх ті, кого закликають брати участь у творенні справедливих законів, засуджувати корупцію і так далі в тому  дусі? Зі стовідсотковою вірогідністю можна сказати: ні, не почують.

Пригадую минуле літо, коли віруючі організували величезну демонстрацію на підтримку сім»ї. Далеко не пересічна подія. І що ж? Жодний центральний телеканал цього не помітив. Проте дуже докладно розповіли нам, що в Мумбаї машина збила на вулиці священну корову, що в Норильську там чи Воркуті чоловік, скуштувавши «Бояришніка», впав і зламав собі ногу, що десь у Катманду на голову старенькій бабусі упав з балкону горщик із квітами й так далі. Наші ЗМІ невтомно, з завидною наполегливістю пресують громадян такою ось «чорнухою», годують смердючими продуктами життєдіяльності душевно хворого населення. Так і хочеться заволати, звертаючись до журналістів, що формують отакі блоки новин: «Ну схаменіться ж нарешті! Хіба цим має жити нормальна людина!» Але ж не почують.

Глибоко продуману й добре організовану програму дебілізації людей видно неозброєним оком. І замовники тут не президент Порошенко й навіть не Путін, хоча останній і кидає мільйони доларів, аби підтримати у нас це невщухаюче торнадо. Світоправителі світу цього, духи зла піднебесного (Еф.6:12) – ось автори й натхненники тої незнищенної плутанини й бедламу, що його маємо у країні. Зло піднебесне таким собі непомітним туманом день і ніч огортає голови людей, просочує їхні тіла, змінює напрямок мислення  й поведінки, провокує на збурення, невдоволення та ненависть.  

Хто ж зупинить цей душовбивчий процес?

Та хто ж, лише Церкві це й по силі. Її керівникам, її молитвеникам, її духовним воїнам, але не тим,  котрі понад усе  заклопотані збереженням свого тихого й безтурботного життя. І не тим, які, боязко втягнувши голови у плечі,  тихо радіють тимчасовим милостям від ворога.

Незаперечним є факт: між Церквою та суспільством все ще існує невидима, але міцна стіна, й допоки вона буде стояти, не вплинуть на суспільство ніякі наші найсвятіші побажання та заклики. Стіну має бути зруйновано! Звичайно, ВРЦІРО (Всеукраїнська Рада Церков) дещо робить, аби якось нагадати світові про існування Церкви. Укладено угоди про співробітництво з МОЗ, МОН, Міноборони, МЗС, Мінюстом та ін.., проводяться регулярні консультації з очільникам Кабміну, ВРУ, Президентом, час від часу надходять звернення та заклики то звільнити полонених, то заборонити рекламу пива тощо. Чи виб’ють всі ці суто формальні, хоча й правильні,  заходи хоча б один камінь з тієї стіни? Боюся, що ні.

Та ж ВРЦІРО досить чітко висловила свій принцип взаємодії зі світом: «Церкви і релігійні організації відкриті до конструктивної співпраці». Іншими словами: нехай приходять, нехай запрошують, якщо хочуть дізнатися нашу думку. Не обманюймо себе: якщо й запросять, то лише заради вирішення якихось своїх політичних проблем. І різні благі  угоди з’явилися не тому що Церква вперто й наполегливо тиснула на владу, намагалася міцно утвердитися в суспільстві, а тому що влада просто змушена була поступатися вимогам Європи.

І ніхто нам добровільно не відчинить двері до тих самих телеканалів, та газет, скільки б ми не закликали «використовувати різні ЗМІ та інформаційні канали для того, щоб свідчити правду», якщо ми не почнемо вдаватися до активних дій.  

Ось ще один продукт невтомної діяльності ВРЦІРО: «Глави українських конфесій закликають Уряд створити центральний орган виконавчої влади у справах підтримки сім’ї, дітей, материнства і батьківства». Чудова ідея, чи не так? Але ж нагадаю тим, хто забув: до 2010 року у нас існувало Міністе́рство у спра́вах сім'ї́, мо́лоді та спорту, вщерть заповнене різного роду чиновництвом, яке ночі не спало, та все думало, як їм зміцнити й захистити нашу сім’ю. І ось ту саму «сім’ю» з міністерства викинули. І що ж змінилося в суспільстві? Чи втратили ми щось дуже важливе?

То давайте почнемо знову. І сатана миттєво влізе у цю структуру без жодних перешкод, бо ж заповнять її аж ніяк не ті, які щиро шанують Бога. Погляньмо, як діють великі політичні партії. Аби пропагувати свої принципи по всій країні, вони насаджують осередки на місцях.  Так і наше ВРЦІРО мало б створити свій, так би мовити, виконавчий орган (не просто відповідну Комісію),  з відгалуженнями у різних містах країни. Незалежний! І нам це значно легше було б, ніж тим політичним партіям, бо у нас скрізь є церкви, і в церквах маємо чимало молодих енергійних людей, котрі з радістю пішли б по школах, ВУЗах, лікарнях, в’язницях та різних інших установах з лекціями на теми наркоманії, сексуальної розпусти, корупції тощо, а заодно, не демонструючи свою конфесійну приналежність, спокійно і з любов’ю  засвідчили б людям про Христа. В Європі, США, Піденній Кореї та інших християнських країнах існує безліч різних християнських благодійних структур – від шпиталів до будинків для безпритульних, де трудиться величезна армія волонтерів з числа віруючих.  Є і в нас чимало таких добровольців, їх варто лише належним чином організувати.

Сьогодні Україна має величезну потребу в такій конкретній діяльності. І Церква могла б, володіючи потужним інструментом впливу на світ, підтвердити свій авторитет в народі саме конкретними справами віри, стати по істині незалежною й сильною гілкою державної влади. І в разі поганих політичних змін у країні ніяка ворожа сила не могла б її зрушити з законного місця. Отож, як сказав великий апостол: «зодягніться у повну зброю Божу, щоб ви могли протистояти у день злий і, все подолавши, встояти».