Мудрий Соломон казав свого часу: «Що було, те й буде; і що робилося, те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас». Сьогодні громадяни України досить активно цікавляться своєю історією: хто ми є, де наше коріння, як формувалася наша ментальність. Що ж було у давно минулих віках? Звернемося до періоду, що його офіційна історична наука вважає за початок виникнення  руської держава. Нестор-літописець пише: 

«Поляни, що жили осібно… були з роду слов'янського і називалися полянами, а деревляни теж від слов'ян і назвалися древлянами… І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати… І було множество їх…»  В якому стані перебував цей слов’янський люд на дев’яте століття? «Варяги, приходячи |із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів».

Дивно, що такий величезний народ не зумів створити свою власну єдину державу. Одначе, спроба була. 862 рік. «Вигнали варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти». Але тривало це недовго. «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали». І тоді прийняли знайому нашому сучаснику постанову:  пошукати миру в сусідів. І пішли тоді до варягів і сказали їм: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами».

Володійте нами! Іншими словами: беріть усе, що ми здобули важкою працею, залучайте до своїх керівних структур наших наймудріших чоловіків та жінок, забирайте у своє військо наших хлопців, беріть за дружин наших чудових дівчат, нехай рясно поповнюють ваше плем’я малими яничарами. Ми згодні працювати на ваше господарство, на вашу культуру, на ваших можновладців. Ми згодні миритися з будь-якою вашою несправедливістю, зневагою та приниженням… Ми віддамо вам все найкраще, що маємо, дайте нам лише миру, бо ми вкрай уже стомилися воювати, несила нам здолати всі наші суперечності, примирити наші численні племена. Та ще шматок хліба киньте, якщо на те ваша ласка. І ми будемо вірними вашими, якщо не рабами, то слугами.

Пошукаємо ж причини такої невіри у свої сили, відсутності, як ми тепер кажемо, міцного патріотизму, єдності, слабкої волі до самоутвердження.  Опустимося у глибину віків.  Скіфія. Ця потужна антична держава пролягла від степів сучасної України на заході й до Монголії та Китаю на сході. Величезний руйнівний слід лишила вона  в тогочасному цивілізованому світі. Ось що пише про неї «батько історії» Геродот: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в Передній Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Ось карта українських земель, складена за свідченнями того ж Геродота. Крим – царські скіфи, причорноморські степи та частина лівобережжя – скіфи-кочівники, решта земель, що займала більшу половину цієї держави, власне, той самий лісостеп, де українці  споконвіку вирощували високоякісне зерно на хліб, складали скіфи-орачі, скіфи-землероби та будини. Хто ж ці землероби та орачі? 

Кажуть деякі історики: мовляв, скіфи полишили своє кочове життя й зайнялися  вирощуванням гречки та капусти. Але подумаймо: навіщо це їм? Вони прихопили прекрасну землю, й там де нині дозрівають наші улюблені кавуни та помідори, росла густа соковита трава для худоби, текли чотири повноводні річки. У такім краю, аби вирощувати всіх отих коней, овець, верблюдів та корів, не треба було й надто напружуватися. А землеробство – то є важка праця, певні знання, традиції життєвого укладу та своєрідна культура. То ж, немає сумніву, що отими землеробами та орачами й були пращури наших полян, деревлян, сіверян та інших мешканців Праукраїни, що лишилися від колишньої трипільської цивілізації, хоч греки й називали їх скіфами.  

Захопивши ці слов’янські племена жорстокою силою, скіфи, звичайно ж,  не стали їх нищити. А навіщо? Хто ж буде годувати ненаситну орду завойовників? Скіфи вчинили по-своєму досить мудро. Вони відрізали слов’ян від цивілізованого світу й стали посередниками у великій  торгівлі між хліборобами та приморськими греками. Скуповували за безцінь пшеницю та збіжжя у підкорених, а то й відбирали як необхідну данину, й продавали втридорога в грецькі поліси та іншим мешканцям Північного Причорномор’я і мали на тому чималий зиск. Звідси ж стільки золота на їхніх жінках та в могилах знатних людей. Від тої торгівлі та від грабунків. І зброя, зброя, привезена з більш цивілізованих країн, для безперервних завоювань та тримання у покорі вже завойованих.  

Скифія проіснувала десь близько чотирьох сторіч, і після природного її занепаду з’явилися сармати. Вони мало чим відрізнялися від своїх попередників, і землі займали майже ті ж самі й так само успішно тримали під своїм чоботом відомі нам племена слов’ян майже вісімсот років. Коли сарматська сила почала вже слабнути, наші пращури нарешті таки спромоглися на досить потужне етнічне утворення, яке, власне, повноцінною державою ще не було, – такий собі Антський союз, де провідною силою були поляни. Великий Нестор писав: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх…» Як бачимо, характер зовсім не для постійної кривавої боротьби. До того ж, драглистість внутрішнього кістяка цього союзу, де кожне плем’я мало своїх амбітних лідерів та проводило власну політику, далеко не сприяло міцному єднанню, що, очевидно, й призвело до того, що ця прадавня конфедерація не встояла під потужними ударами аварів.  І далі пішло й поїхало…  

Алани, готи, гуни, болгари і, нарешті, – хозари. Всі ці напівдикі народи проходили крізь нас, або дуже близько від нас, часто надягаючи нам на шию чергового хомута, втягуючи в орбіту власних далекосяжних планів. А ми все сиділи на своїх родючих ланах, порали землю, сіяли гречку, годували чергового завойовника, одягали  та споряджали його військо, що здобувало собі славу, платячи життям наших синів.

Що ж далі? Соломон сказав: що було, те й буде. І пішли тоді до варягів. Поки бурхлива варязька кров нуртувала в жилах наших князів, була й держава, коли ж розчинилася та кров у поступливій полянській крові, почалося бродіння. І тут дуже вчасно з’явилися татаро-монголи. Шматки розірваної молодої нації вже кожен самостійно шукали собі прихистку. На півночі почала господарювати Литва, на сході та півдні – Золота орда, на заході – Угорщина та Польща. Минали сторіччя. Час від часу наш лагідний велетень струшував ланцюгами, намагаючись звільнитися. Хмельницький, Петлюра, Бандера… А між ними сотні великих і менших повстань. Який же результат? Кров, сльози та смерть тисяч і тисяч кращих синів та дочок.

І ось знову. Шостий рік точиться війна. «Хозари» не відпускають, а ми вже так стомилися воювати, так нестерпно хочеться миру, нормального життя, що ми ладні віддати  й свободу, аби нам запропонували більше-менше прийнятну ціну хоча б на початку, а далі вже – як вийде. Отож, або знову надягнути «хозарське» ярмо, або… або ще раз спробувати закликати «варягів».

Та Бог милостивий, закликати «варягів» цього разу не треба. Вони вже серед нас. Вони на передовій серед бійців-добровольців, вони у Парламенті і в народі, де своєю енергією й патріотизмом не дають «полянам» задрімати та махнути на все рукою. На декілька століть Бог відділив їх від умовних наших «полян», аби в інших обставинах та при інших володарях додати в їхній менталітет більшого  прагнення до свободи, наполегливої активності та войовничості.  І вони вже діють. Хто має очі, той бачить. І якщо переможуть, то будемо мати два-три сторіччя спокою й процвітання. Нехай же Господь їх благословить.