Головна » Статті » Суспільство

Чорний квадрат (продовження)

Початок

ВІЧЕ – 1) збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Розвинулося з нар. зібрань у сх. слов'ян, описаних візант. істориками 6 ст. Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення буд-ва Давньорус. д-ви (див. Київська Русь) наприкінці 10 – поч. 11 ст. В. уперше згадується під цією назвою в літописі під 997 ( Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади в. утвердилось як колективний орган місц. самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в держ. справах. 1024 київ. в. відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; 1068 скинуло київ. кн. Iзяслава Ярославича і посадило полоцького кн. Всеслава Брячиславича. Джерела дають підстави вважати, що в. було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міськ. і держ. життя: війни і миру, закликання і вигнання князів. Постійно міськ. або сільс. громадою управляла рада, на чолі якої стояв тисяцький. Але поступово щоденне життя значних міст підпорядковувала собі княжа адміністрація.

З настанням удільної роздробленості в Давньорус. д-ві (з 40-х рр. 12 ст.) незмірно зросла роль міськ. громад і в. у політ. житті. Громади Києва, Галича давнього, Новгорода Великого та ін. міст починають систематично обирати або вирішальним чином впливати на обрання князів. Князі проголошувалися або скидалися на в. 1146 кияни під тиском підручників вмираючого кн. Всеволода Ольговича прийняли на престол його брата Iгоря Ольговича, але через кілька днів міське в. його скинуло і запросило на престол ін. кн. – Iзяслава Мстиславича. Так само чинило в. Галича протягом 2-ї пол. 12–13 ст. У джерелах 12–13 ст. слово "віче" вживали стосовно князівської ради, а також нарад знаті (1113 нарада київ. верхівки запросила на престол Володимира Мономаха), зібрань городян за ініціативи князя, навіть на стихійні повстання городян.

2) одна з форм сусп.-політ. життя в Галичині у 80-х рр. 19 – 30-х рр. 20 ст. Скликання політ. силами нар. в. (в Галичині) було пов'язане з набуттям укр. рухом масового характеру. Перше в. галицьких українців відбулося у Львові 30 (18) листоп. 1880 за ініціативи лідера народовського руху Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та проблематикою в. поділялися на "всенародні", місц. (повітові), передвиборні, парт. та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які доводилися до відома австрійс. та польс. адміністрації, лягали в основу парт. програм. У 1920– 30-х рр. в. набули виразного парт. пропагандистського забарвлення.

КИЇВСЬКІ ПОВСТАННЯ 11–12 СТОЛІТЬ, повстання киян 1068, 1113, 1146 та 1157 років. Повстання 1068 сталося на поч. верес. після поразки старших Ярославичів у битві з половцями на р. Альта (див. Альта, битва на річці 1068). "Людье кыевстии" (нар. ополченці), які втекли з поля бою, почали вимагати від вел. кн. київ. Ізяслава Ярославича коней і зброї, щоб знову піти на ворога. Ізяслав відмовився, певно, не бажаючи озброювати городян проти себе. На той час у "порубі" (в'язниці) сиділо чимало киян, і стосунки частини жителів міста з князем були напруженими. Одержавши відмову, кияни зібрались на віче на Подолі і повстали. Вони піднялись на "Гору" (місто кн. Ярослава, див. Ярослава місто), розгромили двір київ. тисяцького Коснячка, загрожували самому князеві. Далі повсталі визволили з "поруба" полоцького кн.Всеслава Брячиславича, якого перед тим ув'язнили Ярославичі. Ізяслав із братом Всеволодом Ярославичем переяславським утекли з князівського палацу, тут же розграбованого городянами, що взяли "бещисленое множьство злата и сребра". 15 верес. Ізяслав перебрався до Польщі, а в Києві сів Всеслав. Навесні 1069 Ізяслав з польс. кн.Болеславом II Сміливим пішов на Київ. Всеслав без бою втік до Полоцька (нині місто Вітебської обл., Білорусь), і 2 трав. Ізяслав з поляками увійшов до Києва та жорстоко покарав повстанців. Воїни його сина Мстислава "иссече кыяны", які свого часу визволили Всеслава з поруба ("беша высекли Всеслава"), "числом 70", багатьох стратили й осліпили.

1113. По смерті вел. кн. київ. Святополка Ізяславича (16 квіт. 1113), непопулярного в народі (опікувався лихварями, сам спекулював сіллю), у місті спалахнуло повстання. Були розграбовані двори тисяцького Путяти, соцьких і лихварів. Повстання загрожувало князівській родині. Другого дня зібралося віче на чолі з боярами та купецькою верхівкою і прохало Володимира Мономаха (княжив у Переяславі) посісти київ. стіл. Спершу Володимир Мономах відмовився, певно, не бажаючи порушувати переважні права на Київ своїх старших братів у перших – Святославичів. Повстання ширилось, і на повторне запрошення віча Володимир Мономах згодився. Сівши у Києві, він послабив напругу серед городян, обмеживши лихварські проценти і пом'якшивши статті "Руської правди", де йшлося про борги та їх стягнення (Устав Володимира Мономаха в тексті "Руської правди").

1146. Приводом до повстання стала зміна князя в Києві по смерті вел. кн. київ. Всеволода Ольговича (1 серп. 1146). Він передав київ. стіл братові Ігореві Ольговичу, що викликало обурення городян, невдоволених правлінням померлого. Кияни не бажали передання міста в спадок нащадкові з родини Ольговичів, а хотіли самостійно вирішувати долю київ. столу. Віче на Подолі вимагало від Ігоря Ольговича присягнутися не утискувати городян. Ігор через брата Святослава Ольговича присягнув (то була перша в історії Руської землі угода міськ. громади з князем). Однак маса киян залишилася незадоволеною і почала громити двори тивунів Всеволода Ольговича, його мечників і бояр. Нар. невдоволення використала боярська партія на чолі з тисяцьким Улебом й закликала на княжіння Ізяслава Мстиславича(онука Володимира Мономаха) з Переяслава. Ізяслав виграв битву в Ольговичів біля валів Києва завдяки переходові на його бік київ. ополчення. Ігоря Ольговича насильно постригли в ченці, а Ізяслав 13 квіт. вокняжився в Києві.

1157. Повстання почалося по смерті вел. кн. київ. Юрія Долгорукого (15 трав. 1157). Народ розграбив двори Юрія, його сина Василька Юрійовича та прихильних до них бояр. Повстання було інспіроване черніг. кн. Ізяславом Давидовичем. Налякані розмахом нар. бунту, київ. верхи закликали Ізяслава на престол. 19 трав. Ізяслав Давидович урочисто в'їхав до Києва, вимушено передавши черніг. стіл Святославу Ольговичу.

Існував і демократичний орган - народні збори (збори воїнів). На них обговорювали важливі питання державного життя. Цар не був зобов'язаний у своїх діях керуватися ухвалами народних зборів, але він нерідко прислухався до їх думки. З посиленням царської влади роль зборів поступово зійшла нанівець.

Дорадчим органом при правителеві була царська рада, куди входили найвпливовіші помічники царя, представники знаті, військова еліта.

Поява державного апарату не знищила родової організації остаточно, її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо в місцевому управлінні, де й далі верховодили місцеві вожді та впливові старійшини.

Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилеям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця IV ст. до н. е. Під їхнім керівництвом відбувалася консо­лідація всіх скіфських племен. Це об'єднання більшість істориків-скіфологів вважає початком становлення держави скіфів. Заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вож­дів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. Об'єднавши племена й народи від Азовського моря до Дунаю, він перетворив Скіфію на могутнє царство з центром на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення. Археологи виявили його поблизу Нікополя й назвали Кам'янським городищем. У період занепаду скіфської держави її столиця перемістилася на узбережжя Чорного моря (неподалік нинішнього Сімферополя) і дістала назву Неаполь Скіфський.

Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим фактором, який сприяв збереженню родових устоїв, була общинна власність на землю.

З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалась, а значення органів родового ладу підупадало. Відомо, що цар Атей одноособово вирішував питання престолонаслідування. Так, він обіцяв Філіппу Македонському за подання йому воєнної допомоги у боротьбі з Істрією зробити його своїм «сином», «наступником», тобто царем Скіфії. Але це був лише дипломатичний маневр. Від своєї обіцянки Атей, як тільки відпала необхідність, негайно відмовився, однак сама можливість такої постановки питання вказує на те, як зміцніло єдиновладдя скіфських царів, їх право вирішувати кардинальні питання скіфського суспільства.

Не випадково на монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного престижу, скіфський цар зображений у вигляді простого воїна з луком на коні, без будь-яких прикрас, регалій і атрибутів царської влади. Мабуть, ці самі ідеї відображають сцени з життя скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили.

Анти

У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

  • вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управлінням.

Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.

Але це не була демократія грецького типу. Дійсну владу мали талановиті полководці чи князі, яких авторитет визнавав увесь нарід. Таким вождем був князь Бож, що в 380-их роках вів боротьбу проти остроготів, що напали на землю антів, у перших боях він переміг ворога, але пізніше попав у полон з синами і 70 старшинами і загинув жорстокою смертю. В 550-их роках великий вплив серед антів мав Мезамир, що визначився у боротьбі з аварами. Ці князі мали при собі раду племінних старшин, а у важливіших справах скликали віче всіх антів[8, c. 12-14].

Русь

ВІЧЕ – 1) збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Розвинулося з нар. зібрань у сх. слов'ян, описаних візант. істориками 6 ст. Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення буд-ва Давньорус. д-ви (див. Київська Русь) наприкінці 10 – поч. 11 ст. В. уперше згадується під цією назвою в літописі під 997 ( Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади в. утвердилось як колективний орган місц. самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в держ. справах. 1024 київ. в. відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; 1068 скинуло київ. кн. Iзяслава Ярославича і посадило полоцького кн. Всеслава Брячиславича. Джерела дають підстави вважати, що в. було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міськ. і держ. життя: війни і миру, закликання і вигнання князів. Постійно міськ. або сільс. громадою управляла рада, на чолі якої стояв тисяцький. Але поступово щоденне життя значних міст підпорядковувала собі княжа адміністрація.

З настанням удільної роздробленості в Давньорус. д-ві (з 40-х рр. 12 ст.) незмірно зросла роль міськ. громад і в. у політ. житті. Громади Києва, Галича давнього, Новгорода Великого та ін. міст починають систематично обирати або вирішальним чином впливати на обрання князів. Князі проголошувалися або скидалися на в. 1146 кияни під тиском підручників вмираючого кн. Всеволода Ольговича прийняли на престол його брата Iгоря Ольговича, але через кілька днів міське в. його скинуло і запросило на престол ін. кн. – Iзяслава Мстиславича. Так само чинило в. Галича протягом 2-ї пол. 12–13 ст. У джерелах 12–13 ст. слово "віче" вживали стосовно князівської ради, а також нарад знаті (1113 нарада київ. верхівки запросила на престол Володимира Мономаха), зібрань городян за ініціативи князя, навіть на стихійні повстання городян.

2) одна з форм сусп.-політ. життя в Галичині у 80-х рр. 19 – 30-х рр. 20 ст. Скликання політ. силами нар. в. (в Галичині) було пов'язане з набуттям укр. рухом масового характеру. Перше в. галицьких українців відбулося у Львові 30 (18) листоп. 1880 за ініціативи лідера народовського руху Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та проблематикою в. поділялися на "всенародні", місц. (повітові), передвиборні, парт. та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які доводилися до відома австрійс. та польс. адміністрації, лягали в основу парт. програм. У 1920– 30-х рр. в. набули виразного парт. пропагандистського забарвлення.

КИЇВСЬКІ ПОВСТАННЯ 11–12 СТОЛІТЬ, повстання киян 1068, 1113, 1146 та 1157 років. Повстання 1068 сталося на поч. верес. після поразки старших Ярославичів у битві з половцями на р. Альта (див. Альта, битва на річці 1068). "Людье кыевстии" (нар. ополченці), які втекли з поля бою, почали вимагати від вел. кн. київ. Ізяслава Ярославича коней і зброї, щоб знову піти на ворога. Ізяслав відмовився, певно, не бажаючи озброювати городян проти себе. На той час у "порубі" (в'язниці) сиділо чимало киян, і стосунки частини жителів міста з князем були напруженими. Одержавши відмову, кияни зібрались на віче на Подолі і повстали. Вони піднялись на "Гору" (місто кн. Ярослава, див. Ярослава місто), розгромили двір київ. тисяцького Коснячка, загрожували самому князеві. Далі повсталі визволили з "поруба" полоцького кн.Всеслава Брячиславича, якого перед тим ув'язнили Ярославичі. Ізяслав із братом Всеволодом Ярославичем переяславським утекли з князівського палацу, тут же розграбованого городянами, що взяли "бещисленое множьство злата и сребра". 15 верес. Ізяслав перебрався до Польщі, а в Києві сів Всеслав. Навесні 1069 Ізяслав з польс. кн.Болеславом II Сміливим пішов на Київ. Всеслав без бою втік до Полоцька (нині місто Вітебської обл., Білорусь), і 2 трав. Ізяслав з поляками увійшов до Києва та жорстоко покарав повстанців. Воїни його сина Мстислава "иссече кыяны", які свого часу визволили Всеслава з поруба ("беша высекли Всеслава"), "числом 70", багатьох стратили й осліпили.

1113. По смерті вел. кн. київ. Святополка Ізяславича (16 квіт. 1113), непопулярного в народі (опікувався лихварями, сам спекулював сіллю), у місті спалахнуло повстання. Були розграбовані двори тисяцького Путяти, соцьких і лихварів. Повстання загрожувало князівській родині. Другого дня зібралося віче на чолі з боярами та купецькою верхівкою і прохало Володимира Мономаха (княжив у Переяславі) посісти київ. стіл. Спершу Володимир Мономах відмовився, певно, не бажаючи порушувати переважні права на Київ своїх старших братів у перших – Святославичів. Повстання ширилось, і на повторне запрошення віча Володимир Мономах згодився. Сівши у Києві, він послабив напругу серед городян, обмеживши лихварські проценти і пом'якшивши статті "Руської правди", де йшлося про борги та їх стягнення (Устав Володимира Мономаха в тексті "Руської правди").

1146. Приводом до повстання стала зміна князя в Києві по смерті вел. кн. київ. Всеволода Ольговича (1 серп. 1146). Він передав київ. стіл братові Ігореві Ольговичу, що викликало обурення городян, невдоволених правлінням померлого. Кияни не бажали передання міста в спадок нащадкові з родини Ольговичів, а хотіли самостійно вирішувати долю київ. столу. Віче на Подолі вимагало від Ігоря Ольговича присягнутися не утискувати городян. Ігор через брата Святослава Ольговича присягнув (то була перша в історії Руської землі угода міськ. громади з князем). Однак маса киян залишилася незадоволеною і почала громити двори тивунів Всеволода Ольговича, його мечників і бояр. Нар. невдоволення використала боярська партія на чолі з тисяцьким Улебом й закликала на княжіння Ізяслава Мстиславича(онука Володимира Мономаха) з Переяслава. Ізяслав виграв битву в Ольговичів біля валів Києва завдяки переходові на його бік київ. ополчення. Ігоря Ольговича насильно постригли в ченці, а Ізяслав 13 квіт. вокняжився в Києві.

1157. Повстання почалося по смерті вел. кн. київ. Юрія Долгорукого (15 трав. 1157). Народ розграбив двори Юрія, його сина Василька Юрійовича та прихильних до них бояр. Повстання було інспіроване черніг. кн. Ізяславом Давидовичем. Налякані розмахом нар. бунту, київ. верхи закликали Ізяслава на престол. 19 трав. Ізяслав Давидович урочисто в'їхав до Києва, вимушено передавши черніг. стіл Святославу Ольговичу.

 

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном “люди” Найчисельнішою соц. верствою були вільні общинники (селяни) – смерди.Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні,навіть рівноправні з боярами,але фактично вони залежали від феодальної верхівки. Вони мали право переїжджати з місця на місце,звертатися до суду.Основним їх обов’язком будла сплата князям,боярамта іншим власникам. Також до цієй категорії належали ремісники 9 майстри,підмайстри), дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство, ремісники й торговці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували подачки грішми,платили натурою,відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Галицькі повстання (1145, 1170, 1189)

Вона обмежувалась союзною радою та народними зборами [10.13]. Тобто, можна казати, що організація управління мала форму воєнної демократії [3.24].

Щоправда, створення державного апарату не знищило повністю родову організацію – Народні збори затверджували кандидатуру царя і його наступників, а також Народні збори і Рада старійшин і племінних вождів вирішували усі питання місцевого управління. Територія держави поділялась на округи (номи) – колишні племінні території.

Джерело: http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi
© СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

 

КОЗАЦТВО

Закумулювало найбільш активних, мобільних, волелюбних і радикально налаштованих вихідців з міщанства, селянства, боярства (протягом 16 ст. більшість бояр була витіснена за межі панівного стану), а також шляхти. Політ. устрій запороз. козаків базувався на респ.-демократ. засадах. Його наріжними каменями були козацька рада тагетьманату інститут. Рада (заг. збори усіх повноправних козаків) була інструментом прямої демократії запороз. спільноти, а також виконувала роль верховної законодавчо-розпорядчої інституції. Вона відала обранням гетьмана і чинила над ним суд, могла виносити вироки ін. запороз. посадовцям, заслуховувала письмові звернення до козаків офіц. осіб і ухвалювала відповідні рішення, затверджувала інструкції для своїх послів, приймала іноз. посольства, розглядала питання про воєн. походи, надання найманських послуг тощо. Участь у роботі ради була правом і обов'язком кожного козака (певні обмеження щодо цього поширювалися на козаків-новобранців). Діяв принцип вільного висловлювання думок. Крім великого, збиралося також мале радне коло, що складалося з козацької старшини. Останні подавали свої пропозиції, а також письмово підготовлені документи на розгляд і затвердження великому козац. колові. Рішення приймалося за одностайної згоди всіх учасників ради – внаслідок силового тиску до думки більшості змушена була приєднуватися меншість. Завдяки цьому запороз. спільнота, яка була організована на засадах воєн. сусп-ва і прямої демократії, підтримувала свою політ. і військ. згуртованість, а також достатній рівень правової і громадян. дисципліни. Козац. рада була досить ефективним владним інструментом, що забезпечував запорожцям потенціал розвитку, але вона не могла вберегти їх від проявів руйнівної стихійності, оскільки у в.З. не було дієвого механізму владних противаг різновекторності проявів прямої демократії. Це породжувало охлократичні орієнтації політ. свідомості запорожців. У 1-й пол. 17 ст. в політ. устроєвій моделі в.З. було також місце для представницької демократії: деякі ради відбувалися за участю делегатів, обраних від козац. загалу.

Ще однією системно-значущою політ. структурою в.З. виступав інститут гетьманату. На Запорожжі публічне право підносило особу гетьмана на найвищий владний щабель. Гетьман був головнокоманд., головою радного зібрання, наділявся повноваженнями вищої виконавчої влади. Він виконував також політ. представницькі функції, уособлюючи публічно виражену волю в.З. в зносинах з центр. урядом Речі Посполитої та іноз. урядами. За свідченням учасникаХотинської війни 1621 Я.Собеського, запороз. гетьман мав право виносити смертні вироки козакам. Йому ієрархічно підпорядковувалися військ. посадовці: чотири осавули, гетьман наказний, обозні, начальники загонів (полковники), сотники, військовий писар. Як вища посадова особа у в.З. гетьман спирався на директивні рішення і законодавчі санкції ради. На значній залежності гетьмана від ради наголошував Г. де Боплан.

 

ВІЧЕ

Історія України: Словник-довідник для студентів вищих навчальних закладів

ВІЧЕ - 1) рада, на яку збиралися представники визначних родів, що здобували пошану своєю діяльністю; на вічі вирішувались важливі питання життя племені, війни та миру; на випадок війни віче обирало вождя - князя, а згодом князі залишалися й на мирні часи, проте їхня влада, необмежена під час війни, за мирних часів була обмежена саме вічем; 2) загальні збори громадян міст княжої Русі-України для розгляду громадських справ (вони набрали характеру одного з вищих органів влади, бо вирішували справи внутрішньої і в деякій мірі зовнішньої політики; вічові збори, як орган державної влади, занепадають під час переходу українських земель під польсько-литовське управління); 3) копа - зібрання (сход) сільської громади в Україні ХV-ХVІІ ст. для вирішення громадських справ.

іче вважається однією з ранніх форм прямої демократії, так як вступити в віче могли представники всіх верств населення. Учасниками могли стати вільні мужі – глави роду, сімейства, князівства або певної ділянки території. Права чоловіків у складі ради були або рівними, або, на деяких територіях, залежали від соціального становища. Відомо, що зазвичай віче не мало голови або якогось чіткого протоколу, вони могли збиратися за потребою, часто це відбувалося стихійно. Влада і повноваження народних зборів, а також його склад, дуже часто залежали від того, в якому регіоні проходили збори.

У стародавніх руських літописах віче вперше згадується як народні збори в Білгороді у 997 році, в Новгороді у 1016 році та в Києві у 1068 році. В головних містах руських держав-земель за княжої доби вічові збори набрали характеру одного з верховних органів влади, який конкурував у своїх компетенціях із владою князя і боярської ради. Віче скликалося і в малих містах (пригородах), але обмежувалося розглядом справ місцевого управління. Жителі пригородів мали також право брати участь у вічі «старшого города». Пізніше їх заступали тисяцькі. Крім того, у вічових зборах звичайно брали участь князь, бояри, єпископ і духовенство. На Русі віче почало відігравати помітну роль у зв`язку із ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття).

З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві — митрополит), іноді — тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Повноваження віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами — наприклад, справа війни і миру, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі.

В різних руських князівствах та землях віче проіснувало різні строки і в різному статусі – десь воно прижилося надовго, а десь ні. Вічові збори як орган державної влади занепали після переходу західних та південних руських земель під владу Великого князівства Литовського і Польщі. Але там, де народні збори мали реальну політичну силу, як в Новгороді, віче проіснувало до XVI століття – аж поки не було скасоване царем Іваном Грозним, що проводив політику абсолютизації монархії і зміцнення централізованого управляння руською державою.

В Малоросії традиції віче зберігалися у вигляді козачих рад, що відбувалися в козачих поселеннях, наприклад, на Запорізькій січі, до XVIII століття.

Категорія: Суспільство | Додав: ostin (07.04.2019) | Автор: Віктор Котовський E
Переглядів: 73 | Рейтинг: 3.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ:

[17.04.2019][Проповіді]
І померлий вийшов... (19)
[16.04.2019][Духовність]
Диявол долає нас чеснотами більше, ніж гріхами (13)
[10.04.2019][Духовність]
Блаженні лагідні (60)
[07.04.2019][Суспільство]
Чорний квадрат (продовження) (69)
[07.04.2019][Суспільство]
Чорний квадрат (73)
[19.03.2019][Суспільство]
Церква і держава (69)
[03.03.2019][Розвиток]
5 вправ, щоб навчитися дякувати (48)
[01.03.2019][Роздуми]
За що тебе запам’ятають? (67)
[28.02.2019][Суспільство]
Гості з далеких світів (85)
[25.02.2019][Родина]
Що таке рівність чоловіка та жінки з точки зору християнства? (158)
[11.02.2019][Духовність]
На добрій землі (81)
[12.01.2019][Суспільство]
Нова людина. Молодь і євангелізація (88)